За цей рік, який ще триває, уже щонайменше три міжнародні фестивалі побачили стрічку — Берлінський, Гонконгський та фестиваль незалежного кіно в Буенос-Айресі.
Думаю, вже було близько тридцяти чи більше міжнародних фестивалів.
Ті, які я згадала — це там, де фільм відзначили нагородами, так?
Так. Прем'єра відбулася в кінці лютого на "Берлінале". Відтоді фільм подорожує на різноманітні фестивалі фактично без зупинки. В Україні прем'єра відбулася на Docudays UA у Києві в кінці травня.
Структура фільму "Мирні люди" доволі проста. Фактично півтори години глядач стає свідком повільних, якщо так можна сказати, пейзажів, українських краєвидів, тих територій, міст, містечок і сіл, які пережили окупацію і згодом — деокупацію, або на їхній території велися бої, або там відбувалися інші події, пов'язані з війною. Оцей повільний пейзаж, який змінюється іншим пейзажем або інтер'єром, — що це за зйомка? Як це зроблено?
Мені цікаво чути, що структура фільму проста. Уперше чую про нього такий відгук, зазвичай усі зазначають протилежне — що це дуже складний фільм.
Це лінійний фільм. Ми дивимося на пейзаж, який змінює пейзаж: не з'являться актори, не з'являться флешбеки — тобто нічого структурного.
Говорячи про візуальний ряд, ви правильно зазначили зображене, але це не було нашим першочерговим матеріалом. Те, від чого почалися ідеї фільму, від чого ми відштовхувалися, із чим працювали навіть до роботи із зображенням, — саме аудіоперехоплення російських військових. Структура цього матеріалу, те, як він вибудуваний у фільмі, історія, яку він оповідає, надзвичайно складна. І забрала в нас місяці роботи великої команди, щоб, власне, ми розповіли цю історію.
Чи можете пояснити нашим слухачам і слухачкам, що треба було зробити як режисерці, щоб цю структуру, яка мені здається простою — цілком ймовірно, що позірно простою, — так вибудувати?
Цей фільм знятий як свого роду нетрадиційний road movie. Ми рухаємося різними областями України і фіксуємо, документуємо наслідки війни. Логіка руху нашої знімальної групи була така, що ми прямували в бік війни, у бік бойових дій. Почали з документування наслідків окупації на Київщині, знімали в Бородянці, Ірпені, у менших населених пунктах. Далі рухалися на Схід і Південь України, знімали на Миколаївщині, Харківщині, Донеччині. Також провели зйомку на Херсонщині й у самому Херсоні, але це не потрапило у фільм.
А чому?
Це довга історія. У процесі монтажу часто стається, що дещо не потрапляє у фінальну версію. Здебільшого те, що ми бачимо — це Харків і Харківщина, до того ж Харківщина до початку українського контрнаступу і після. Ми знімали це місто й область у різні часові проміжки, на різних етапах. І це була дуже непроста зйомка. Не тільки тому, що ми постійно мали дбати про власну безпеку, як і всі, хто тепер їздить Україною, документуючи війну.
Ми мали уважно спостерігати, проводити дуже багато годин у дорозі. Власне, такий кадр, який глядачі побачать у нашому фільмі — довгий, статичний — він дуже складний у контексті воєнної зйомки, позаяк багато відвіданих місць були небезпечними, там панували напруга чи хаос. Стояти, витримуючи цю статичність, цей спокій, терпляче тримаючи кадр, доволі непросто. Зараз, коли я згадую про нашу зйомку, розумію, що вона справді була напрочуд складною — попри те, що враження, яке справляє фільм, дуже мінімалістичне.
Мінімалістичне враження — по-вашому, що це означає?
Ми використовуємо мінімум засобів для створення образів, не вдаємося до якихось екстраординарних речей: не бігаємо, не застосовуємо купу об'єктивів чи якихось спеціальних ефектів. Наш кадр і композиційно, і технічно мінімалістичний, простий на поверхні. Але досягнути цієї простоти у процесі зйомки вельми складно.
Повернімося до назви. "Мирні люди": асоціативний ряд може бути величезний. Три роки великої війни навіюють багато сюжетів — і, очевидно, всі вони травматичні. Ми думаємо про цивільних, які потрапляють в окупацію. Про тих, хто залишає мирне життя і доєднується до сил оборони. Але у вашому фільмі це ті, про кого ми думаємо рідше або загалом намагаємось не думати. Мирні люди у стрічці "Мирні люди" — хто вони такі?
У нашому фільмі треба дивитися на цю назву з двох різних точок зору. З одного боку, мова справді йде про цивільне населення України, зокрема вчорашніх цивільних, які взяли до рук зброю, щоб захищати нашу країну, які стали військовими через російське вторгнення. Ідеться про них, їхнє протистояння війні, їхні щоденні практики, жести спротиву агресії. З другого боку, ця назва іронічно звертається до росіян — російських жінок, матерів, сестер, російського суспільства загалом. Власне, росіяни найчастіше (мені здається, частіше, ніж ми) у побутовому мовленні використовують саме це словосполучення — "мирні жителі". Обираючи назву, я думала про це словосполучення і концепт миру загалом, про визначення, хто ж ці мирні люди. У даному разі це іронічна і болісна референція.
Як вам дісталися ці всі голоси?
Увесь матеріал, з яким ми працювали, за винятком буквально декількох фрагментів, надходить із відкритого доступу, тобто з офіційних Youtube-каналів українських спецслужб. Я відслуховувала ці матеріали з початку появи перехоплень онлайн. Вони були доступні для публіки не лише в Україні, а й за кордоном. Деякі з оприлюднених фрагментів були субтитровані СБУ.
Коли на початку повномасштабного вторгнення з'явилася ідея для фільму, я мала творчу амбіцію отримати неопублікований матеріал. Дуже хотілося здобути цілісні розмови, не "різані", не відкриті для широкої аудиторії. Ми з командою зверталися до українських спецслужб із цим проханням, пояснивши їм ідею проєкту, але отримали на той час відмову і коротке пояснення, що такий матеріал не можуть надати, бо він використовується в розслідуванні воєнних злочинів російської армії в Україні.
Для мене як режисерки це було доволі неприємне розчарування, бо, як мені здавалося, задуманий фільм потребував більшої кількості матеріалу. На щастя, команда мотивувала мене переслухати те, що на той момент було доступне онлайн. І після уважного прослуховування й аналізу тридцять однієї, здається, години матеріалу (те, що ми також називаємо в кіно "logging", тобто коментування кожного індивідуального фрагмента) я зрозуміла, що маю достатньо для роботи над фільмом, який ми в результаті створили.
Хочу запитати: як ви вирішували, в який момент з'являються голоси? 31 година пекла, цих дегуманізованих розмов. Серед них є кілька діалогів, які повертають якісь сподівання, але переважна більшість дуже моторошні. Цей добір і ваша спроба витягнути страхітливі голоси й рефлексії — що вони означали для вас?
З одного боку, робота над прослуховуванням цього матеріалу була пеклом, а з другого — це те, що мені певним чином допомогло переживати війну, раціоналізувати для себе те, що відбувалося, те, що часто не піддається розумінню. Робота над фільмом дала мені мету й мотивацію на тривалий час. Мені це було потрібно й цікаво: я щиро хотіла зрозуміти, що керує російськими громадянами і громадянками у скоєнні всіх цих злочинів, які в них мотивація та ідеї, як вони собі пояснюють так звану спеціальну операцію, яке мають підґрунтя для цього, як осмислюють пропаганду, що її споживають.
Також була мета створення архіву, бо з самого початку мені здавалось, що цей матеріал надзвичайно важливий, що його потрібно вивчати і зберегти для майбутнього. Ці голоси, усі ці думки, висловлені росіянами, мають обов'язково зберегтися для прийдешнього, залишитися в історії для вивчення. Ми часто чуємо, що російсько-українська війна стала однією з найбільш документованих загалом в історії людства. В інтернеті дуже багато матеріалу, й у всій цій масі легко загубити важливі речі. Мені хотілося, щоб ці голоси в жодному разі не загубились.
Поговорімо про початок стрічки і про фінал — два образи, які мені здаються дуже важливими. Власне, перший кадр, який дуже відрізняється від подальших, бо в ньому, напевно, найбільше динаміки, ніж у решті фільму: дівчинка гойдається на саморобній мотузяній гойдалці. На цьому кадрі ще легко дихати, але згодом ставатиме дедалі складніше.
Мені хотілося почати фільм з образу миру, і ми довго шукали всією командою навіть не так місце, як певний стан — що означає стан миру, яким його уявляємо чи знаємо в українському досвіді. Для мене він пов'язаний з дитинством і дозвіллям поза межами міста, на природі. Ми довго шукали, їздили різними місцями, й одного разу знайшли таке село на Київщині — і побачили оцю сцену. Були різні варіанти, але зрештою ми зупинилися саме на цьому моменті: троє дівчаток різного віку, які гойдаються на саморобній гойдалці. Усі локації в нашому фільмі анонімні. Звісно, багато українців упізнають певні місця, але це село загалом може бути будь-де в Україні. Воно є індикатором саме часу і стану нашого життя до війни.
Щодо останнього кадру: це дорога, знята в тепловізор, чи просто нічна дорога?
Це просто нічна дорога.
Історія закінчується тим, що ви показуєте саме її. Це рух, як ви сказали, ближче і ближче до війни. Що для вас у цьому русі? Відчуття спазмуючої безнадії, спазмуючого сумніву, або ж такого руху, який не можна припинити?
У фільмі є два образи руху. Передусім це рух буквальний, фізичний — упродовж півтори години ми рухаємося через простір, зокрема, коли бачимо дорогу з транспортного засобу. Але також це рух, який свідчить про внутрішній стан російських солдатів — у напрямку морального занепаду, відчаю і смерті. Це смерть не лише фізична, а й ментальна, занепад душі. Цей кадр завершує фільм, бо одночасно уособлює обидва образи руху: темна дорога, яка невідомо куди веде, і водночас духовна темрява, темрява розуму.
Торкнімося рецепції. Для українців це історія про нас самих і великий злочин, скоєний проти нас. Але що відбувається з глядачем на міжнародних сценах?
Я дуже вдячна, що фільм багато подорожує, часто у вельми неочікувані місця. Реакції відрізняються залежно від того, де ми показуємо фільм і яка там політична ситуація. Загалом ми отримали дуже позитивний фідбек звідусіль, величезну кількість думок і вражень від глядачів, дуже широкої аудиторії. Приємно чути, що фільм зворушує. Одна з важливих для мене реакцій, коли відбулася прем'єра, — це те, що стрічка привернула увагу до війни, оскільки після першого року увага до України в міжнародних медіа поступово почала згасати. Наш фільм знову розбурхав цю увагу. У цьому сенсі, думаю, ми з командою зробили важливу роботу.
Є жанр питань-відповідей, Q&A: що вдалося там почути? Цікаво, адже всі ці діалоги титровані англійською. Глядачі, які дивитимуться фільм в Україні з українськими субтитрами, побачать різницю, що її менш імовірно вхопить західний глядач. Наприклад, у титрі написано, що "ми хочемо вбити всіх українців" або "ми збираємося зачистити це село", а голос промовляє інше, використовує іншу лексику. Чи була розмова про те, що насправді говорять ці люди і хто вони такі?
Загалом не думаю, що глядачі щось неправильно прочитують чи настільки губляться в перекладі, що не розуміють. Зазвичай люди сидять шоковані, приголомшені. Наші зали залишаються на Q&A, які тривають від 40 хвилин до години. Це дуже потужні, інтенсивні розмови з глядачами. Я ніколи не чула запитань, які б сигналізували, що хтось неправильно або частково зрозумів інтонації.
Звісно, щось завжди губиться в перекладі. Однак у фільмі важливо не лише те, що говориться (ми на це звертали неабияку увагу, коли монтували), а й те, як вимовляються певні речі, з якою емоцією та інтонацією, з усіма паузами, вдихами й видихами. Люди однозначно розуміють: мова, яку використовують росіяни, коли говорять про Україну, українців, війну — це мова агресії, ненависті.
Документальне кіно про війну в українському прокаті — ваше бачення, як це може відбуватися?
Це вже відбувається. Ми вже мали п'ять показів в Україні: чотири — на Docudays UA, також був показ на фестивалі "Миколайчук OPEN" у Чернівцях. Це непростий досвід, бо дивитися про війну тоді, коли вона безпосередньо відбувається, надзвичайно важко. Втім, я думаю, це дуже важливо і потрібно. Такі ж відгуки звучать від глядачів і глядачок, які вже бачили фільм. Можу тільки радіти, хоча водночас мені сумно, що стрічка завдає людям болю.
Що це за біль?
Знову ж таки, це біль від того, що ми спостерігаємо на екрані за війною, за вкрай жорстокою реальністю, яка не розв'язана, не закінчена, що чуємо про злочини, за які ще не настало покарання. Знаємо, безліч людей невтомно працюють щодня, щоб це відбулося, — правозахисники, прокуратура, поліція. Історія покаже, як це закінчиться. Від аудиторії, особливо закордонної, я чула, що наш фільм дає надію. Попри те, що ми зображуємо війну, наш кадр має бути світлим, у буквальному сенсі. Українці в дуже зворушливий і людяний спосіб протистоять війні й дегуманізації. Тому, думаю, ми зробили щось важливе, і воно обов'язково варте перегляду.
Загалом в Україні, якщо говорити про художнє висловлювання, що стосується війни, документальне кіно залишається центральною мовою, якою кіно може працювати з воєнною реальністю. А що змінюється у власне цій мові? Можливо, відбуваються певні трансформації?
Мабуть, питання не до мене, бо мені загалом не важливе розрізнення між ігровим і документальним кіно, особливо коли йдеться про бурхливі історичні події, як-от війну. Гаразд, ми називаємо "Мирні люди" документальним фільмом, але в ширшому чи глибшому сенсі для мене це нонфікшн. Я займаюся різними формами документації і творчості, не лише кіно, а й фотографією, текстами, і роблю там подібні речі, відштовхуючись од власного досвіду. У документальному кіно чи в нонфікшні можна досягти неймовірної художності, створювати образи, працювати з величезною кількістю речей.
"Мирні люди" не є класичною документальною стрічкою. Якщо говорити про неї в контексті індустрії, це називається креативна документалістика — авторське кіно, яке відходить від традиційних підходів. Це дуже широке поняття, яке передбачає будь-що нетрадиційне, те, до чого ми не звикли, те, чого не побачиш по телебаченню. Мені здається, ми з нашою командою успішно виходимо за межі документального, створюючи образи.
Поговорімо про нагороди. Що відбувається в момент визнання, про що говорять ті, хто нагороджує, як відбувається цей процес і що для вас у ньому важливе?
Мене весь цей час дивує, що ми отримуємо призи в різних категоріях. Скажімо, в Буенос-Айресі отримали приз за найкращу режисуру, будучи в конкурсі з ігровим кіно. Тобто це був збірний міжнародний конкурс, в якому серед повнометражних фільмів були представлені документальні й ігрові, але більшість — ігрові. Здобуваємо призи в категорії "Human Rights", тобто правозахисні нагороди, від Amnesty International — сюди ж. Нас запрошують різні політичні, урядові організації; різні релігійні організації відзначають як найкращу стрічку. Скажімо, на Краківському фестивалі здобули "Срібний ріг" за найкращий фільм, але там теж була примітка щодо соціальної тематики. "Мирні люди" також показують у контексті сучасного мистецтва, у контексті академічному, в університетах — у програмах факультетів кіно й тих, що вивчають Східну Європу, її історію, або ж прицільно історію України. Для мене це означає, що ми зробили щось дуже потужне.
Найдорожчим етапом для вас, як я читала, був постпродакшн?
У документальному кіно постпродакшн — один із найдорожчих етапів виробництва. Це завжди так. Монтаж зображення і звуку, дизайн звуку, кольорокорекції, ефекти, якщо хтось їх використовує, — усі це відбувається у спеціальних студіях із дуже дорогим обладнанням і професійними людьми, досвід яких дорого коштує. Тому це абсолютно природно, і наш фільм не є винятком.
Найскладніший етап — монтаж?
У нашій ситуації — так, бо це історія, що складається з двох паралельних історій, які поєднуються між собою асоціативно, а не буквально: ані зображення, ані аудіо не ілюструють одне одного. Це фільм-пазл, який ми збирали майже шість місяців щодня разом із монтажеркою фільму Шарлотт Туррес.
Ви щойно назвали ім'я монтажерки, і це дає нам можливість сказати, що це все ж копродукція.
"Мирні люди" у нас в індустрії називається "мажоритарна продукція Канади". Найзначніший фінансовий внесок у виробництво фільму надходить саме з Канади, далі Франція, і вже потім Україна.
Фільм про російсько-українську війну, про наші ландшафти, про голоси тих, що прийшли нас убивати. Головна країна, яка дає гроші на те, щоб його зняти, — не Україна, а Канада. Що мають зрозуміти слухачі й слухачки, коли це чують?
Копродукція трьох країн такого рівня — насамперед головний біль для режисерки й усіх залучених у процес. Це передбачає залученість значно більшої кількості людей у створення твору, велику кількість комунікацій, окрім власне творчості, — одне слово, величезне навантаження.
Моя життєва історія пов'язана з Канадою. Я прожила 9 років у Монреалі, і попередній фільм також фактично створила там. Він знятий в Україні, але за канадське фінансування. Так само й тепер. Основна команда була канадська. Це свідчить про те, що за кордоном є зацікавленість і солідарність із тим, що відбувається у нас. Тобто ні Канада, ні Франція не долучалися б до проєкту, якби це для них не було важливо. Ми говоримо про країни, але також ідеться про конкретних людей, залучених у роботу, яким не байдуже, що відбувається тут. Вони хвилюються за нас і розуміють: події в Україні мають історичну цінність і політичну важливість для всього світу.
Чи може Україна зняти такий фільм сама?
Україна може і буде, сподіваюся. Але культурна політика нашої держави, на жаль, наразі не на тому рівні. Такі проєкти часто не розпізнаються, і тоді, коли вони потребують підтримки, не отримують її — на відміну від тих, що розраховані (з точки зору тих, хто надає фінансування) на ширшу аудиторію, масовішого характеру. Важко навіть це коментувати. Мені б дуже хотілося, щоб Україна була більш залученою у проєкт. Українського фінансування у нашому фільмі немає. Копродюсерки Дар'я Бассель, Ольга Бесхмельниціна, наша креативна команда шукали фінансування для стрічки, щоб бути повноцінними учасницями виробництва. Але це фінансування вони також отримали в Європі.
"Мирні люди" — дуже важкий фільм. Водночас він потребує споглядального зусилля, уважності, щоб побачити біль і насильство. Що менш уважніший глядач, то менше він їх зможе побачити. Адже травма, руйнація у найширшому, навіть метафоричному сенсі, не є головною візуальною частиною цієї історії. Як знайшовся спосіб говорити про найбільше насильство, яке вчиняється в Європі після 45-го року, максимально дистанціюючись від власне показу насильства?
Це було нашим свідомим рішенням, яке теж прийшло з досвіду. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я незаплановано для себе працювала як місцева продюсерка з міжнародними медіа. Ми їздили різними місцями: документували, фіксували, створювали репортажі про щоденні атаки й наслідки окупації. Я спостерігала потік цих зображень, які здебільшого фокусувалися на насиллі. Їх так багато і вони настільки шокують, що, здавалося, у певний момент вони перекривають реальність, не показують її складності й глибини. Якщо зануритися в неї глибше і, навпаки, відійти від цих зображень, думаю, ця реальність постане ще жахливішою.
Тож мені дуже хотілося, щоб ми відійшли від поверхні цього айсберга, показали глибину, звертаючись до інших сенсорів наших глядачів. Також важливо, щоб люди, які дивитимуться фільм, були в стані афекту не від побаченого, а від почутого. Щоб вони активно залучали свою уяву, пам'ять про пережите або про те, що знають, і брали активну участь у перегляді. Усе це вплинуло на наші творчі рішення, зокрема на те, що включити в монтаж, і навіть до цього — що саме ми знімаємо. Ми з командою були неодноразовими свідками атак, бачили, на жаль, убитих цивільних, неодноразово бували в ризикованих ситуаціях, де могли загинути самі. Однак ми цілком свідомо й серйозно ставилися до того, що знімаємо і що включаємо у фільм.
Де наступного разу показуватимуть стрічку?
Фільм виходить у прокат в Україні 29 серпня. Я поїду в найбільші міста, щоб зустрітись із глядачами.
Куди саме?
У Львів, Дніпро, Харків, Одесу. Далі в нас буде показ у Європарламенті, у Страсбурзі. Буде паризька прем'єра в кінотеатрі. Буде участь у фестивалі в Ріо-де-Жанейро, у Вільнюсі на фестивалі. А також — прокат фільму в Нью-Йорку.
