chmr.gov.ua
Почнімо з головного. Чому саме 29 серпня ми вшановуємо захисників України? Що це за день, і чому він важливий для нас?
Сьогодні десята річниця Іловайської трагедії, або Іловайської битви. Це одна з найдраматичніших, найтрагічніших сторінок російсько-української війни, принаймні, періоду АТО, коли велика кількість українських воїнів була віроломно вбита російським терористичним режимом. Це трапилося саме під час Іловайської битви, коли вже офіційно на поле бою вступили війська Російської Федерації, коли вони оточили наші угруповання під Іловайськом. Ці бої тривали з 6-го по 29 серпня. Саме цей день став Днем пам'яті, тому що саме 29 серпня загинуло дуже багато українців. Найбільша на той час: понад 300 осіб. Понад 400 людей було поранено. Понад 300 взято в полон. Ще якась кількість зникла безвісті.
Це велика втрата, з одного боку, для України, для збройних сил України, з іншого боку, це ще один факт воєнних злочинів Російської Федерації. Коли підступно, начебто, за домовленістю на найвищому рівні, було створено "гуманітарний" коридор для виводу оточених угруповань ЗСУ, і саме під час виходу з оточення наших воїнів було обстріляно регулярними військами РФ. Цей день дуже трагічний, але він не лише про трагедію, він про героїзм і мужність тих українських воїнів, які не здалися, які боролися до кінця, які відходили зі сподіванням продовжити боротьбу.
Символом цього дня є соняшник. Наші воїни відходили тоді родючими українськими полями, родючою донецькою землею, коли саме цвіли соняшники. З одного боку, соняшник асоціюється у нас з нашим мирним підсонням, але в контексті Іловайської боротьби, він став символом трагічної загибелі. І ця земля, яка щедро дає нам пшеницю, соняшники, була рясно скроплена кров'ю українських воїнів.
Ця традиція, наприклад, вдягнути, додати до свого вбрання соняшник, вкорінюється поступово, тільки починає приживатися.
Поки що такої традиції ще немає, це правда. У нас було багато важливих заходів з нашими іноземними партнерами, які долучені до збереження культурної спадщини, і вони розуміли важливість цього символу саме в ці дні. І вони купували соняхи та дарували їх учасникам тренінгів чи сертифікованим фахівцям. Але не завжди однозначно сприймалися подарунки цих соняхів. Сонях – це типова українська квітка, ознака наших вільних теренів. І трагічна конотація цього символу на сьогодні ще не сприйнята на 100%.
Водночас, сьогодні біля місць пам'яті, меморіалів, монументів, місць почесних поховань дуже багато людей з соняхами в руках...
Цей символ працює в середовищі тих спільнот, тих людей, які причетні до загиблих, поранених, причетні до війни, активістів, свідомих українців. Так само і з символом Голодомору – свічкою. Або маком – символом жертв Другої світової війни. Але, на жаль, цей символ не є широко поширеним. І хотілося б, щоб в дні пам'яті Іловайської битви цей символ українці застосовували масово, а не локально.
Чому в українському суспільстві й досі немає єдності щодо розуміння, усвідомлення подій Іловайської трагедії? Можна в соцмережах прочитати що завгодно, і про те, що винне військове керівництво, і про те, що воїни винні самі. Коли у нас нарешті буде розуміння, що ворог у нас один – російський агресор?
В Іловайській трагедії винен злочинний кремлівський путінський режим. Чи можна було уникнути Іловайської трагедії, сказати складно. Чому такі різні думки? Історія війни має бути чесною. Але для того, щоб чесно говорити про війну, особливо, про деталі, для цього потрібна історична дистанція. На це потрібен час. В той час, як і зараз, ситуація була дуже складна. Ми почали захищати свою землю в 2014 році з обмеженими ресурсами, неспівмірними силами. Тому говорити сьогодні про чиїсь помилки, як на мене, не потрібно і шкідливо. Колись ми дізнаємося, що, можливо, бракувало якихось тактичних рішень. Але для цього були об'єктивні і суб'єктивні фактори. Можливо, хтось з військового командування не мав достатньо інформації. Хтось, можливо, не мав достатньої сміливості. Напевно, не такі потужні були наші збройні сили. Напевно ми не мали достатньо зброї. Наші західні партнери не надавали нам достатньо інформації.
Можливо, політики не були на той час достатньо рішучими. Можливо, і справді повірили Путіну, підписали Мінські угоди. Щодо Мінських угод теж на сьогодні багато дебатів, і немає однозначного бачення, навіть у Вікіпедії, яка пише, що Іловайська битва допомогла Україні зупинити наступ РФ, підписавши Мінські угоди. Водночас, ми розуміємо, що Мінські угоди – це теж була пастка для України. Адже Україна могла не тільки успішно зупинити наступ росіян ще тоді в 2014 році, а й рухатися вперед. І саме Іловайська битва, Іловайська трагедія зупинила переможний наступ українських збройних сил і визволення наших територій, який тривав до літа, до серпня.
Чому ми по-різному це сприймаємо? Очевидно, це нерви, це величезна травма. Люди починають шукати інформацію, навіть не довіряючи офіційній владі. Також, це питання, очевидно, недостатньо прокомуніковано. Відверто, чесно, відкрито. Тому, коли не до кінця зрозумілі ті чи інші питання, особливо, коли це болить для родин, для друзів, для побратимів, тому й виникають різноманітні версії. І це стосується не лише нашої ситуації. Війна у В'єтнамі, війни на інших континентах й досі мають багато білих плям. Там теж немає однозначних відповідей. Тому в драматичній складні історії не буде однозначних відповідей. Потрібен час.
Розкажіть, що у вашому музеї підготовлено до сьогоднішнього Дня пам'яті.
Саме сьогодні на Михайлівській площі відкрилася виставка, яка так і називається "Дні пам'яті героїв Іловайської битви 2014-го". Серед організаторів – Міністерство ветеранів, громадське об'єднання "Сармат", ГО "Незламні Матері України" і наш музей. Чому важлива ця виставка? Вона зібрала світлини фотодокументалістів, які ще тоді, по гарячих слідах документували події, в тому числі, Іловайської битви. Зокрема, серед тих документалістів був і Макс Левін, відомий журналіст, воїн, який виходив з Іловайського котла сам з побратимами, який, на жаль, загинув навесні 2022 року, документуючи злочини росіян на Київщині. Так само є світлини відомих фотокореспондентів, журналістів Максима Дондюка, Олександра Глядєлова, Маркіяна Лисейка. Ці світлини унікальні. Вони зроблені в часи найзапекліших боїв на Донеччині. Частина фотомитців були добровольцями в батальйоні спецпризначення "Донбас".
В цій виставці понад 50 світлин. З одного боку, ми хочемо актуалізувати цю історію, якій вже 10 років. З іншого боку, Михайлівська площа – це особливе місце. Там є Стіна Пам'яті, розбита російська техніка. Це особливе місце, яке з часів Майдану стало місцем і Пам'яті, і гуртування українського суспільства. Там зустрічаються матері загиблих воїнів, там відбувається багато акцій на підтримку визволення бійців "Азову". Це особлива площа в центрі Києва. Місце сили. Місце Пам'яті.
Серед організаторів виставки ГО "Незламні Матері України". Розкажіть про цих жінок.
Це дуже активна благодійна громадська організація, яка працює над тим, щоб зберегти пам'ять про воїнів, нагадати в різноманітних форматах, в різноманітних просторах, зокрема, і політичному, про необхідність заснування тих чи інших пам'ятних дат. Зокрема, саме під їхнім громадським тиском і був заснований в 2019 році цей День пам'яті, який ми відзначаємо сьогодні. Вони також популяризують персональні історії і своїх рідних, і тих активістів та активісток цієї ГО, які працюють над темою пам'яті. Ми створюємо разом виставкові проекти, які мандрують Україною. Відбуваються також вечори пам'яті, презентації видань про загиблих воїнів.
Це дуже важлива ініціатива, яка допомагає створювати культуру Пам'яті. Не лише створювати державну політику Пам'яті, а й саме культуру Пам'яті. Це низова ініціатива, емоційна, чиста, чесна, прозора. На неї реагують українці, бо вона не від політиків. До політиків різне відношення. Але матері, сестри, родичі загиблих воїнів допомагають налагодити комунікаційні місточки, щоб всі розуміли глибину і біль трагедії. Адже люди віддали найдорожче. І ми не маємо права їх забути. Їхній подвиг ми не повинні згадувати раз на рік. Їхні справи повинні жити. Найкращим пам'ятником повинні бути зміни. Вони віддали життя не заради того, щоб їх зробили героями і вшановували, а заради того, щоб Україна справді була незалежною, вільною, зміненою і сильною. Суверенною, без корупції, з тими реформами, за які люди віддали життя.
Розкажіть про концепцію роботи вашого музею з темою нинішньої війни.
Ми документуємо історію, збираємо експонати, влаштовуємо виставкові проекти в контексті нашої концепції. З часів, коли в 2016 році був заснований музей Революції Гідності, ми називаємо себе також музеєм Свободи. Ми розповідаємо про боротьбу українців за Свободу. І це не лише військова історія, якою мали б займатися фокусно військово-історичні музеї. Бо це надзвичайно величезна сфера – розповісти по-сучасному нашу воєнну історію. Не лише в загальному, пострадянському тренді і підході, а в сучасному. Можливо, збирати й документи, щоб розповісти незручні сторінки цієї історії.
Ми більше фокусуємося на громадянському спротиві, не намагаючись дублювати роботу музеїв-лідерів, в статутній діяльності яких передбачено документування саме воєнної історії. Ми намагаємося продовжувати нашу концепцію Музею Свободи, розповідати, як громадянське суспільство захищає власні права, свою свободу, свою культурну ідентичність, свою історичну пам'ять під час війни. В нашій колекції більше свідчень про руйнування, пошкодження об'єктів культурної інфраструктури, пам'яток історії, про конкретні дії наших співгромадян, місцевого населення, діячів культури. І, звісно, ми реагуємо на пропозиції наших партнерів, співпрацюємо з різними громадськими організаціями, Інститутом Національної пам'яті, Центром дослідження воєнної історії при Генеральному штабі.
Ми фіксуємо історичну пам'ять сучасності в різних виявах. Тому наша колекція має різні експонати. 10 людей з нашої команди сьогодні воюють на фронті, передають дуже багато речей, які, можливо, в майбутньому стануть експонатами військових музеїв. І не лише київських, а, передусім, регіональних. Можливо, навіть тих регіонів, які були найбільше задіяні і постраждали від воєнних дій. Це теперішні прифронтові регіони. Також ми, окрім фізичних експонатів, досить активно фіксуємо усну історію цієї війни. Щотижня у нас є два-три дні, коли ми систематично записуємо по кілька людей, представників громадського сектору, воїнів, ветеранів війни, активістів, медиків, всіх, хто допомагає армії і є частиною нашої історії. Історії війни.
