Фото: Радіо Культура
Наскільки модними, на вашу думку, є нині саме історичні ютуб-канали? І чому?
Сплеск цього інтересу почався з початком масштабного вторгнення. Він був і до того, але все ж не настільки активний. А після того почалися очевидні процеси. Це – пошук українцями самоідентифікації. Хто ми такі? Звідки ми? Чому ми такі? Чому Росія така? Що призвело до того, що відбувається нині? Які витоки цих процесів? Тому інтерес до історії стрімко зріс. Максимальний пік цього інтересу був у 2022 році. Ринок згодом дуже швидко наситився різними проєктами. На Ютубі кількість україномовних історичних каналів зросла приблизно в 6 разів.
Про яку кількість йдеться? Був один, стало шість?
Було приблизно 40, стало 240. Тому пропозиція зараз дуже велика, проектів різних дуже багато. І це дозволяє підтримувати цей інтерес на рівні.
Про який період нашої історії найбільше розповідають ці ютуб-канали?
Кожен розповідає про що може, знає, бажає і вміє. Але нині найбільший попит на стародавню історію, середньовічну історію. Тому що, як не дивно, саме там всі шукають наші витоки. А також – на новітню історію. Це дві великі царини, а між ними – не те, щоб провал, але певний спад інтересу. Спад є на таку тематику, яка була свого часу дуже популярною, це – історія козацтва. За моїми спостереженнями, ця історія дещо відійшла на другий план. Але ми всі знаємо, що всі теми рано чи пізно переживають періоди піднесення і спаду зацікавленості.
Наскільки компетентні автори цих ютуб-каналів? Чи важливо бути для цього професійним істориком?
Професійні історики сказали б вам, що обов'язково потрібно бути істориком. Я професійний історик, і я теж саме так маю вважати. Але є проєкти, які веде професійний ведучий, якому пишуть тексти професійні історики. Насправді, дуже важко в одній особі поєднати якості професійного історика і якості професійного ведучого. Адже ведучий ще повинен бути трішки шоуменом. Для того, щоб привертати увагу аудиторії. Будемо відверті, якщо це буде суто науковий виклад, це буде надто нудно. Велика аудиторія таке не споживатиме. Тому потрібно вміти поєднувати і те, й інше. Отже допустимо, якщо журналістам пишуть тексти професійні історики. Але є проєкти, які зовсім не професійно ведуть історики, або непрофесійні журналісти.
Наскільки такі проєкти популярні?
По-різному. За моїми спостереженнями, більшість з цих понад 240 проєктів ведуть непрофесійні історики. Але в переважній більшості, це не професія, а хобі. Тобто люди час від часу роблять відео про те, що їм цікаво. Але це не основна їхня сфера зайнятості.
А яким чином Ютуб може бути професією? Як на цьому можна заробити?
Ютуб може бути професією, і заробляти на ньому можна. Для цього потрібно мати багато переглядів. Заробляють на Ютубі з реклами, яка вмонтовується в кожен ролик. Але ролик має бути придатним для реклами. Бо Ютуб має свою цензуру і свої умови. В дуже багатьох випадках він може обрізати монетизацію на якомусь ролику. Це може бути зроблено через порушення авторського права, недопустимий контент і багато чого іншого. Крім того, деякі блогери роблять рекламні інтеграції. Тобто їм пропонують за гроші певну рекламу, і вони в роликах рекламують якісь товари чи послуги. Також всі заробляють з Ютуб-преміум. Це – платна передплата для того, щоб дивитися ролики без реклами. Автори отримують з цього, нехай і невеликий, але відсоток.
Чи існує нині проблема браку україномовного контенту на Ютубі? Адже ще донедавна була проблема браку документальних публіцистичних проєктів українською мовою.
Сумно усвідомлювати, що багато людей тільки в 2022 році відкрили для себе україномовний Ютуб. До 2022 року в Україні масово споживали російськомовний продукт.
Частина аудиторії й досі це робить.
Так. Але раніше вона була явною більшістю. Ба більше. Більшість авторів з України робили це російською мовою. Заради охоплення аудиторії. Тому що російськомовна аудиторія разів в 15-20 більша за україномовну.
Україномовність дозволяє мати сьогодні не гірші результати? Чи це був крок назад для тих, хто почав створювати контенти українською після початку повномасштабного вторгнення?
Це дуже цікава історія. Я знаю дуже багато прикладів, коли автори з патріотичних міркувань дійсно переходили в 2022 на українську мову. І зазвичай у них траплявся повний провал за переглядами і охопленням. Тому що вони вже сформували свою аудиторію, яка слухала їх російською. Це закономірно. Не треба було працювати на ту аудиторію, щоб отримати такі результати. З іншого боку, краще пізно, ніж ніколи. Добре, що ці люди це усвідомили. Гірше, коли люди й досі цього не усвідомлюють і продовжують вперто, як барани, вести блог російською. Ми з 2020 року робимо це українською. Для того, щоб розвивати саме україномовний вміст в Ютубі і витісняти звідти російськомовне середовище. Поступово витісняти і замінювати ще кращим україномовним.
Як ютуб-каналам на історичну тематику конкурувати з масою популярних відео, приміром, про кулінарію чи про котиків? Долаючи при цьому стереотип, в який самі себе заганяють автори історичних блогів, що це, мовляв, нікому, крім нас, не потрібно?
Насправді, потрібно! І наш канал, і інші канали не мали б таких показників. Це свідчить про те, що інтерес є.
Як історії "перемогти" панду з Пекінського зоопарку?
Якщо відверто, ніяк. Бо завжди funny-контент розважальний, легкий, гумористичний, буде набирати більше переглядів. Ці відео завжди будуть мати значно більшу аудиторію. Але є багато інших параметрів, наприклад, тривалість відео. Що краще, отримати 100 мільйонів переглядів на відео тривалістю 30 секунд чи 1 мільйон переглядів відео тривалістю 3 години?
А що краще?
Для заробітку, очевидно, друге. Тому є сенс робити довгі розлогі відео, в яких щось докладно пояснюється, в тому числі, з історії. І нехай їх подивиться не так багато людей, але тема буде добре розкрита, і дозволить каналу більш-менш існувати.
Як на мене, такі великі платформи, як Ютуб, для історичних каналів – це фактор національної безпеки. Там можна, наприклад, розвінчувати історичні міфи або ж допомогти людям, які тільки починають знайомитися з історією України, подивитися на неї свіжим поглядом. Наскільки оцей ланцюг історична тематика–соцмережі–національна безпека є адекватним баченням? Можливо, я перебільшую?
Ні, не перебільшуєте. Це вкрай важливі речі, які часто не зовсім очевидні. Якщо приховані від загального усвідомлення. Але це справді вкрай важливо. Тому що саме через соціальні мережі такі платформи, і Ютуб, зокрема, Росія розганяла просто шалену антиукраїнську пропаганду. Я пам'ятаю, як рік тому Фейсбук був просто завалений російською пропагандою. Це були приховані проплачені дописи українською мовою, які критикували владу, військове командування, військові успіхи. Вони були спрямовані на те, щоб посіяти паніку, зраду, відчуття економічного краху, пора, мовляв, здаватися і капітулювати. Це все робиться, зокрема, через соціальні мережі. Тому необхідна якісна українська протидія, щоб якомога більше людей споживали україномовний вміст, а не російський. І звісно ж необхідно розвивати критичне мислення.
Які топ-три міфи на історичну тематику викидалися Росією останнім часом щодо саме української історії? В 2000-2010 головною страшилкою був Степан Бандера. Які фейки найпопулярніші сьогодні?
Ніхто не зробив так багато для популяризації Бандери, як росіяни. Це безсумнівно. Завдяки ним Бандера став значно відомішим і популярнішим серед усіх: і тих, хто його любить, і для тих, хто його ненавидить. І навіть для тих, хто був нейтральним, Бандера став символом українського опору. Якщо говорити про нинішні вкиди – їх безліч.
Які найулюбленіші чи найпоширеніші?
Наприклад, що УПА ніколи не воювала з німцями. Посилаються завжди на буцімто якогось ноунейма, німецького історика, який буцімто не знайшов про це нічого а архівах. Але ж людина з бодай мінімальним запасом критичного мислення розуміє, що вислів "я не знайшов в архіві таких-то даних" свідчить про те, що ви погано шукали, а не про те, що їх там немає. Тому що архів – це бездонний океан. Там не вистачить і сотень людей, щоб весь архів перелопатити. Насправді, всі бої Української повстанської армії з німцями та їхніми союзниками давно зібрані і систематизовані. Олександр Денищук в 2008 році видав двотомник, в якому все це зібрано. Насправді УПА знищила понад 10 000 німців.
Більш глобальні вкиди – це інформація про те, що Україна, як держава, не існувала до 1991 року. Або про те, що Україну придумав Ленін. І це, звісно, абсолютна маячня, тому що Ленін змушений був реагувати на появу України, як реального явища. Саме тому він змушений був проводити українізацію, був змушений бодай якусь форму державності надати окупованій Україні. Також часто в російських вкидах намагаються посварити українців і поляків. Для цього активно спекулюють на темі Волинської трагедії. І це вкидається також на польський інформаційний простір. Підживлюючи таким чином антиукраїнські настрої. І все це робиться, зокрема, щоб знизити рівень допомоги Польщі для України. І створити в цілому дуже непривабливий образ українця в Європі.
Як з цим боротися в Ютубі?
Наша стратегія з самого початку полягала в тому, щоб підвищувати рівень обізнаності. Тобто це просвітницька функція. По-друге, це спростування російських міфів, але аргументоване. А не заміна їх українськими міфами. Бо, на жаль, ми часто бачимо, що творяться й українські міфи. Які теж легко спростовуються. І від того вони дуже небезпечні.
Наприклад?
Безліч міфів про Івана Сірка. Що він, буцімто, і в Сорбоні викладав, але немає жодних джерел, які підтверджують цей факт. Я вже мовчу про трипільську цивілізацію, яка, буцімто, існувала задовго до месопотамської чи єгипетської, з якої пішли ледь не всі інші цивілізації.
Це робота псевдоісториків.
Так. І вони це роблять нібито з патріотичних міркувань. Але не розуміють основного: все це легко спростовується. І хоча вони намагаються створити красиву картинку, оскільки вона легко спростовується, росіяни говорять, що наша історія вся фейкова.
Отже, це погана стратегія в боротьбі з російськими маніпуляціями. А яка хороша?
Немає іншого шляху, ніж максимально правдиво все розкривати. Спираючись саме на наявні історичні джерела. І на їхній аналіз. А також на праці інших професійних істориків. Жодних інших способів не існує. Так, можуть бути дискусії, можуть бути суперечливі точки зору на одну й ту ж проблему, але не може бути відвертої маніпуляції, фальсифікації чи притягування фактів на догоду якісь теорії.
На жаль, Сергій Плачинда зробив дуже багато для міфологізації давньої української історії ще в 90-х роках. Втім, це був дуже складний час, коли Українці тільки починали шукати свою ідентичність, своє коріння, свої витоки. І тоді був попит на подібні псевдоісторичні розвідки. На жаль, зараз настала епоха соціальних мереж, які дозволяють швидко рознести подібні фейки. А люди часто не готові сприймати критично інформацію.
Як в соціальних мережах розганяються історичні фейки?
Часто, як правило, це дуже простенький допис, який містить інформацію, що, на перший погляд, схожа на правду. Але якщо її трішечки копнути, навіть без спеціалізованих знань, виявиться, що це неправда. Але, оскільки соцмережі побудовані так, що люди реагують емоціями, а перше сприйняття найважливіше, воно спонукає поставити реакцію на допис або зробити репост, то так воно і розноситься.
Наведу один з останніх прикладів, який я часто бачу. Подається карта України з включенням півдня Білорусі, частини нинішньої Польщі, частини Росії плюс вся Кубань, інколи аж до Каспійського моря. І це подається, як справжня мапа України 1918 або 1919 року. Інколи навіть пишуть, що це на той час визнані міжнародні кордони України. Насправді ж, потрібно шукати джерело. Звідки взялася ця мапа? Ця мапа справді була розроблена українським МЗС у 1918-19 роках при Скоропадському. І це мапа БАЖАНИХ кордонів України того часу. Тих кордонів, які українська влада хотіла включити в свою державу. І саме з такою мапою українська делегація поїхала на Паризьку мирну конференцію 1919 року.
Але українську делегацію до роботи конференції не допустили. Бо Україну Захід не визнавав, як суб'єкта міжнародних відносин. Тому ця мапа залишилася просто, як проект. Всі кордони не малювали з повітря. Виходили з того, що потрібно включити всі території, які населяли етнічні українці. Або становили переважну більшість. І на це питання потрібно дивитися ширше. Такі мапи тоді малювали всі. З'являлися нові держави, розпадалися імперії: Російська, Австро-Угорська. Поляки малювали мапи до Києва і далі, білоруси малювали мапу включно з Чернігівщиною. Всі хотіли створити держави в етнічних кордонах.
Практика ХХ століття – це неможливо. Тому що, в прикордонних суміжних територіях населення настільки перемішане, що провести там державний кордон просто неможливо. Взагалі, яскравий приклад такого регіону – це Боснія. Нинішня Боснія і Герцоговина. Це максимально змішана країна, яка зараз існує на політичному компромісі між босняками-мусульманами, католиками-хорватами і православними сербами. Але там неможливо провести кордон, щоб відокремити один етнос від іншого. І так майже всюди на планеті. Саме людство і прийшло до принципу непорушності державного кордону і до принципу захисту прав національних меншин.
