Нова збірка оповідань Сергія Жадана "Арабески". Видавництво Meridian Czernowitz
"Це таке плетиво голосів та інтонацій, з яких витворюється звучання нашої доби"
Вже кілька тижнів працює Радіо Хартія. Які у тебе зараз відчуття?
Для мене весь мій досвід радіо пов’язаний із дивними часами. Вперше я почав працювати на Тризуб FM навесні-влітку 2020 року. Це був перший ковідний рік, певний виклик і зміна в комунікаціях, коли багато важило слово, звук, важила дистанційованість. А з іншого боку, особливої ваги набула можливість бачити людину, говорити з нею, мати прямий контакт. Потім усе це продовжилось на Радіо NV, а зараз ми почали робити наше радіо. І передусім ― це можливість бачити і чути фантастичних людей, які тобі може чогось і не розповіли б, якби це не був радіоефір і формат подкасту, а зустріч сталася б у штабі, на позиціях чи у кав’ярні. Відповідно, це можливість особливо щирої комунікації. Це мої відчуття як ведучого. А що стосується аудиторії, то мені здається, що слухають нас люди, які справді хочуть у чомусь розібратися, хочуть мати цікавого співрозмовника і готові до щирої розмови. Від початку ми орієнтуємося на публіку серйозну, але з добрим почуттям гумору, веселу, але розважливу і здатну критично мислити. Мені здається, що саме така аудиторія довкола нас і починає формуватися.
Ви оголошуєте повітряні тривоги?
Повітряні тривоги ми не оголошуємо, тому що у нас немає ефірної сітки як такої. Бувають прямі ефіри, і коли щось трапляється, то ми зупиняємось і змінюємо локацію.
Для нас не йдеться про конкуренцію. Тому що ми як проєкт, який робиться у межових умовах ― а більшість нашої команди це мобілізовані бійці ― не створюємо комерційну радіостанцію, а робимо майданчик, який нам допомагає прокомунікувати, щось розповісти та реалізувати. Для нас дуже важливим є момент співпраці зі справжніми дорослими професійними ЗМІ, передусім радіостанціями, ясна річ. Ми готували наш проєкт кілька місяців, монтували наш автобус-студію, підбирали команду, і тут головне ― ми консультувалися. Це були консультації з Радіо Сковорода, Радіо Промінь, Радіо NV, Радіо "Накипіло". Для нас дуже важлива дружня співпраця, за якою немає жодної конкуренції. Сподіваюся на те, що в майбутньому ми будемо шукати якісь спільні формати і майданчики, щоб разом щось реалізовувати. Це таке плетиво голосів та інтонацій, з яких витворюється звучання нашої доби.
Фото: radiokhartia.com
"Не хотілося нічого вигадувати, робити штукарство"
Згадуючи про Харків 24 серпня 2022 року, коли було оголошено цілодобову комендантську годину, ми потрапляємо прямо в книжку "Арабески". Це книжка малої прози, найновіша, і ти вважаєш її своєю найкращою прозовою книжкою. У мене під час читання виникає відчуття репортажності письма. Чи є там репортажистська алюзія, оцей репортажистський інтертекст? Чи ти його усвідомлював? Чи ти як письменник намагався його обробити або просто його впустив, розуміючи, що так тепер працює письмо?
Мені здається, я все-таки хотів його опрацювати. Якщо ти так відчуваєш, то значить мені це вдалося. Ця книжка написалася доволі швидко, з минулої осені, але давалася доволі важко. Я довгий час не міг писати про цю війну, зокрема писати прозу. Тому що не міг знайти баланс між репортажністю, документалістикою, щоб це справді виглядало переконливо, було впізнавано і відчитувалося. Але з іншого боку, не хотілося все зводити лише до фіксації, до суб’єктивної миттєвості. А хотілося за цим усім побачити щось більш універсальне, загальне, вічне, епічне. Дуже важливо було знайти таку ноту, щоб це, з одного боку, не було використання війни як літературного матеріалу, не було поетизації смерті, болю і втрати, а з другого боку ― щоб все не перетворилося на якусь абстрактну поетику і з третього ― не хотілося, щоб це западало у документалістичні фотопортретні точки. Власне, я шукав таку інтонацію, і в цих 12 оповіданнях приблизно знайшов для себе десь якісь відповіді.
Коли читаєш книжку, ти не потрапляєш всередину цієї задокументованої реальності, а поступово її вгадуєш. Це такий прийом?
Безперечно, це свідомий прийом, щоби будувати новели довкола доволі типологічних ситуацій, які у цій війні є досить поширеними і багатьма проживалися як особистий досвід. Ця війна має кілька сюжетних ліній, дуже болісних точок, через які більшість із нас так чи інакше проходять. Це і прощання з людиною, і повернення людини, і поховання, і евакуація, і порятунок. Сюжети доволі подібні між собою, багато чого ти могла особисто пережити чи побачити. Мені було важливо взяти ці речі, щоб їх не вигадувати. Не хотілося нічого вигадувати, робити штукарство, а спробувати підсвітити у цих сюжетах моменти, на які, можливо, не завжди звертаєш увагу. Тому що часто за нашими емоціями, нашим болем, відчаєм і радістю ми не завжди вбачаємо якісь нюанси, зміни в психологічному стані людей довкола. А мені страшенно важливо було показати, наскільки різні люди живуть навколо нас у цей час і в цьому просторі, як вони тонко, ніжно, гірко, солодко переживають ті чи інші речі. Якщо до цих людей ставитися суто статистично і репортажно, то це звичайні історії та звичайні люди, нічого особливого немає. Натомість, коли ти налаштовуєш свою оптику, раптом помічаєш безліч деталей, з яких вибудовується якась дуже ніжна й делікатна реальність людей, що намагаються вижити, вистояти, врятувати себе, залишитися собою, зберегти в собі інтерес до життя. Ось це мені хотілося передати.
"Про любов як велику відповідальність, велику відкритість, стан величезної емпатії"
Мені здається, що головний сюжет цих історій ― не війна, а любов. І художнє письмо дає можливість створити незрозумілий фрагмент, щоб у читача відбувалися хімічні реакції. Чого ти чекаєш від читача?
Зазвичай від читача я чекаю вдумливості й чесності. Якщо повернутися до любові, це страшенно важливий акцент, тому що сьогодні письменники, пишучи про цю війну, часто намагаються протиставити їй саме любов ― як певну доктрину, теорію, як певний стан. Мені здається, тут дуже важливо розуміти, що ми вкладаємо в це слово, у це поняття. У моїй книжці, як і в реальності, не варто все зводити до любові як закоханості, залюбленості в іншу людину, як до чогось інтимного. Не тому, що не часі, звісна річ. Мені видається, що любов як почуття дуже часто буває надміру егоцентричним, егоїстичним, а це якраз не те, що може переважити страх смерті, гіркоту втрати і весь цей стан нашої загроженості. Тому мені у цих оповіданнях ішлося скоріше про любов у якомусь християнському значенні, як би це для когось дивно не прозвучало. Себто про любов як велику відповідальність, велику відкритість, стан величезної емпатії, коли ти можеш допомогти, підтримати, вибачити людині. Про любов як налаштанованість на контакт, на порятунок. Як про місце можливої надії, виходу із сутінків. Така любов справді всюди у книжці присутня. Саме така любов для багатьох із нас сьогодні є помічною, вона дає сили, ресурс, певні механізми поведінки. Усе це вкладалось у тексти.
"Навіть суто формально це доволі точне означення книжки"
"Арабески" ― майже тотемне слово у нашій культурі. Але арабески, як виявилося, це ще й взуття, яке не промокає. У цьому також є певний сенс, бо зараз непогано мати щось, що тебе може захистити, наприклад, від вологи. Що ти скажеш про назву своєї книжки?
Якщо говорити про назву, то це і відсилка до сторічної давнини тексту Хвильового, і суто формальне посилання на арабески як на орнаменталістику. Тому що книжка побудована так, що новели перетікають з однієї в наступну, з’являються ті ж самі герої за різних ситуацій, там перебивка ритміки та емоційних перепадів, тому навіть суто формально це доволі точне означення книжки. Хоча зрозуміло, що там більше символізму, відсилки до 1920-х років, до Харкова 20-х і до Миколи Григоровича, і до наших "перших хоробрих". Великою мірою те покоління вийшло з окопів, з військового досвіду, і те, що вони прописували або свідомо замовчували, диктувалося їхнім досвідом війни, яка тривала кілька років. Тому цікаво було спробувати провести якісь паралелі з тими наративами, зіставити досвіди, показати, наскільки історія української літератури може римуватися і в чому ці рими будуть уже не точними й недоречними. Чи наша історія рухається по колу, чи це все-таки спіраль, яка виводить нас кудись із нашої колоніальної западини? Ну і, безперечно, театр "Арабески", який почав працювати 1993 року в Харкові. Пригадую першу виставу, яка базувалася на болючих українських точках, що їх проговорювали Хвильовий, Симоненко, інші наші поети-інтелектуали ХХ століття. Цікаво порівняти сьогоднішній досвід із досвідом Харкова 30-річної давнини, бо час іде, місто дуже змінилося. Війна зламала образ попереднього Харкова і зараз формується щось абсолютно нове, цілком інакше. Усе це дуже важливо сьогодні фіксувати, вирізняти запам’ятовувати й озвучувати.
Сергій Жадан. Фото: ФБ-сторінка Сергія Жадана
Про покоління 1920-х
У мене дуже суб’єктивне особисте ставлення до покоління 1920-х. Я в ньому бачу не так покоління винищених (безперечно, це трагедія, ми втратили цілу плеяду геніальних авторів), а покоління, яке показує, як одна ґенерація може змінювати культурно-мистецький простір країни. Навіть за несприятливих умов, за цілковитого тиску і протистояння системи, за власних суперечливих світоглядних настанов людина все одно може змінити дуже багато, маючи вітальність, заряд сили, любові, віри та енергії. Мені це покоління видається найбільш яскраво ословленим, озвученим, найбільш помітним та впливовим поколінням, вплив якого відчувається до сьогодні. Попри надламаність, внутрішню суперечливість, трагічність доль, воно показало настільки потужний досвід поступу і формування мистецького середовища, що це й далі працює. Для мене вони трохи більше, ніж просто улюблені письменники. Це ті голоси і тексти, з якими живеш усе життя.
"Наше дихання треба синхронізувати"
Фактично кожне оповідання у книжці закінчується ніби голодним вдихом майбутнього, спазмованою спробою вхопити майбутнє. Читач до кінця не розуміє, що ж він вдихає. У нашій сьогоднішній реальності всі ми маємо це відчуття, що життя до кінця тобі належить. Що відбувається з нашим диханням майбутнього?
Мені здається, наше дихання треба синхронізувати. Так буде всім легше. Сьогодні дуже важко дивитися в майбутнє наодинці, коли ти перебуваєш сам. І дихання збивається, і не вистачає повітря, бракує віри, занадто багато тривожності й страху. Натомість, коли поруч із тобою є люди, з якими ти можеш чимось поділитися ― своєю силою, сумнівом, слабкістю чи впевненістю ― від цього може бути простіше і тобі, і цим людям. Тому наше майбутнє полягає в оцій любові, за якою стоїть відповідальність, взаємопов’язаність, взаємозалежність, арабескова мозаїчна переплетеність. Мені дуже важливим видається слово "єдність". Нещодавно ми ховали загиблого побратима. Усі стояли і дивилися на нього, але за цим не було страху і розгубленості, а було відчуття, що тут усі свої, відчуття єдності та великого братерства хлопців і дівчат, які прийшли провести загиблого бійця. Слова і погляди не деморалізували, а давали сили, і було розуміння, що доки ми разом і впевнені в тому, що робимо, у нас є шанс на майбутнє.
