Павло Якімчук у студії Українського Радіо
"Я завжди був такий непосидючий"
Павло Якімчук: Народився я на Львівщині у маленькому селі Сокальського району і прожив там десь до 15 років. Я впевнено себе можу називати селюком і навіть пишаюся з цим. Потім я завжди був такий непосидючий, мені було завжди мало місця, і маленьке село для мене стало занадто маленьким. Тож я виїхав після школи навчатися, тоді ще це було ПТУ. Вже пізніше перейменували на ліцей. Але моя непосидючість все одно не дозволила мені закінчити навіть це професійно-технічне училище, і після першого курсу я дав драпака у Київ. Перша моя освіта — слюсар по ремонту автомобілів, газоелектрозварник. Я його не закінчив тоді, але закінчив пізніше. Спочатку був різноробочим, працював на меблевій фабриці, потім мене занесло на спорткомплекс "Чайка", на мийках працював. Це були такі роботи, чорнові, пройшов майже все, і на будівництвах, та де тільки мене не носило. Потім в один прекрасний момент, після того, як пішов працювати на завод "Арсенал" як електромонтажник, я зрозумів, що можу сам. І сталося так, що я відкрив спочатку ПП, приватний підприємець. Зараз це ФОП, потім була ТОВка, товариство з обмеженою відповідальністю. Спочатку ми займались виключно електромонтажними роботами, потім будівництвом. Я зрозумів, що по факту мені ці дипломи не потрібні. Диплом слюсаря по ремонту автомобілів, газоелектрозварника мало б мені допоміг. Але без нього не можна було піти навчатися далі. Станом на сьогодні я закінчую четвертий курс юрфаку. На заочному навчаюсь нормально, навчаюсь сам, не плачу за контрольні, сам все роблю. Я був на Майдані, у Тернопільській 12-й сотні. Я не прямо з Майдану поїхав. Тоді ще боявся. Боявся всю весну і все літо. Плюс у мене була маленька дитинка. Але все ж таки наприкінці літа і початку осені я переборов свій страх і пішов добровольцем. Потім це був 12-й окремий мотопіхотний батальйон у складі 26-ї артилерійської бригади. Спочатку в роті охорони, а потім у взводі розвідки. З-під Авдіївки пішов на дембель у 2016 році, тому що відчув, що трошки замучився. Майже за два роки у мене відпустки було щось 40 з лишнім днів. Це замало. І психіка трохи підгулює в такі моменти. Я вирішив, що все.
"Сказав будівельному бізнесу "до побачення"
Павло Якімчук завершив свій контракт у війську й повернувся до мирного життя. Поновив документи власної справи, набрав нових працівників ― намагався забезпечити роботою саме ветеранів АТО. У 2017 році його будівельна фірма увійшла до сотні найкращих соціальних підприємств України. Але великих заробітків вона Павлові не принесла.
Павло Якімчук: Учасники бойових дій ― це такий самий зріз суспільства, як і інші професії. І там теж є нехороші люди. У мене почав пропадати інструмент. Я не можу конкретно звинуватити когось одного, бо за руку не зловив. Але коли запитав, ніхто не каже. Оштрафував усіх. А потім отакі пости на фейсбуці, мовляв, Якімчук кидає своїх побратимів на гроші. Або приїхали хлопці, зробили ремонт у квартирі. Забрали гроші, поїхали, а через два дні шпалери впали. Дзвоню до хлопців приїхати, а хлопці кажуть "пішов ти", бо вони вже на другому об'єкті. І ти знову 5 тисяч доларів з кишені дістаєш, тому що це і нові шпалери, і по-новому людям за роботу треба заплатити. Заліз у борги знатно, тому що я не вирахував цей момент. У бухгалтерії провалився, коли був момент, що я роблю знижки учасникам бойових дій. Це були основні мої замовники. Тобто 95% моїх замовлень ― це були хлопці, які втратили ногу, отримали житло, і я роблю там ремонт. Ну і само собою ― для нього знижка. А його знижка ― це мій прибуток. Тобто заробляли всі, окрім мене. У 2017 році я потрапив до лікарні, з’явився час, я відкрив ноутбук, почав підбивати і бачу, що в мене мінус 15 тисяч доларів. Я у боргах шалених. І я зрозумів, що такий бізнес треба закривати, тому що репутація моя дорого коштує, а я зараз просто весь у боргах, кому не подзвониш. Слава Богу, викрутився, пороздавав борги, майже з усіма залишився у гарних стосунках. І я вирішив закрити цю справу, тому що тут треба бути більш жорстким. Наприклад, коли до тебе приходить учасник бойових дій, просить зробити ремонт і каже "дай знижку", ти не можеш йому відмовити. І ти починаєш працювати у збиток собі. Це неправильно апріорі. У мене є товариш Льоня Остальцев, "Піцерія Ветерано", до речі, я її теж робив. У нього більш гостра шерсть. Він правильно робить свої акції, а я не зміг. Тому треба було сказати будівельному бізнесу "до побачення".
Павло Якімчук. Фото з особистого архіву Павла Якімчука
"Попрацювати не вдалося, зате вдалося захистити Бориспіль"
Після закриття бізнесу в Україні Павло Якімчук переїхав до Польщі на роботу. Там познайомився з великими польськими забудовниками. Була перспектива серйозних заробітків. Але почалася коронавірусна пандемія. Чоловік навіть не зміг відбити вкладені гроші та повернувся до України.
Павло Якімчук: Коли я повернувся в Україну, мені запропонували роботу у Святошинській адміністрації. Я її прийняв, зарплата була невелика, але я нікому нічого не винен, працюю собі на себе, нехай ці гроші набагато менші, ніж заробляв до того, але тобі ніхто не капає на мозок. Це було таке щастя, і я зрозумів, що бізнес, тим більше будівельний, це не моє, не хочу. Мені навіть пропонували, кажуть, о, ти зараз ветеран, на пенсії сидиш, нічого не робиш, давай бери ґрант, якусь там кав'ярню відкриєш. А я кажу, що ніколи в світі більше мене не заманити у бізнес, досить. Я почав міняти комунальні підприємства у Києві. Попрацював в одному, потім в іншому. Адміністративне управління. Був заступником начальника адміністративного управління, головним інженером. У мене це виходило, все було добре. Я сам звільнявся, мене не звільняли. Звільнявся, тому що шукав росту якогось, і перед повномасштабкою я звільнився з Києва, переїхав у Бориспіль працювати. І якраз у перший день моєї роботи ― вторгнення. Попрацювати там не вдалося, зате вдалося захистити Бориспіль. Я не здогадувався, я знав ще 11 лютого, що починається. У мене на 24 лютого були квитки в Стамбул, з туристичною метою, звісно. Ще в жовтні купив квитки туди і назад. 24 лютого о 9-й ранку мав вилітати. Але я вже 11-го знав, що нікуди не полечу. Тому що в мене друзі були в 72-й бригаді, а вона 11-го числа почала окопуватися навколо Києва тихесенько, щоб ніхто не знав. Ранок 24-го для мене не став сюрпризом, я просто не знав, у який саме день це трапиться. Тому не був здивований, коли мене дитина розбудила, я почув вибухи, одягнувся, почав набирати своїх знайомих комбатів, ТРОшних, шукати місце, де я можу бути потрібний. Повномасштабка моя 50 на 50 прийшла у Бориспіль, а ще – 50% це Мощун, Ірпінь, Буча, ті краї.
"ЗСУ ― це бакалавр, а ССО ― це вже магістр"
Після того, як росіян вдалося відігнати від Києва, Павло Якімчук зайнявся волонтерством. А у вересні 2022 року отримав бойову повістку. Військовий узяв свою валізу, бронежилет і поїхав до Миколаєва.
Павло Якімчук: Поїхав до 73-го Морського центру Сил Спеціальних Операцій, на посаду старшого оператора групи Спеціального призначення. У мене був вибір, декілька механізованих бригад, друзі були готові мене забрати до себе, і декілька центрів сил спеціальних операцій, третій, восьмий полки, сімдесят третій. І я вибрав для себе щось нове. Тому що в піхоті я вже служив, в артилерії також, а в ССО ще не служив. Вибрав для себе ССО і ще й такий морський напрямок. Вдалось і на човнах поплавати, і помокнути у Дніпрі зимою. У мене не було підготовки перед приходом у 73-й Морський центр Сил Спеціальних Операцій, тому що я приніс свої аналізи, картку медичну, я здоровий, в принципі, хлопчина, бойовий досвід є ― це була моя підготовка. Тобто, якби я йшов туди з мирного життя, не маючи досвіду за плечима, навряд чи туди потрапив би. Тому що Сили Спеціальних Операцій ― це трошки вище, ніж Збройні Сили України. Це рівень спеціаліста. Якщо рівняти по освіті, то ЗСУ ― це бакалавр, а ССО ― це вже магістр. Ти маєш дещо знати, дещо вміти, або вчитися спочатку перед тим, як піти туди. Рівень підготовки має бути, ти маєш показати, що ти вмієш, як мінімум, користуватися досконало зброєю, знаєш види зброї, розбираєшся у видах озброєння і техніки. Якщо в армію, у Збройні Сили тебе можуть забрати після тритижневого курсу, то в ССО він трохи більший.
Сили Спеціальних Операцій влаштовують спеціальні відбори. Під час повномасштабного вторгнення було кілька таких кваліфікаційних конкурсів. Мета ― обрати найсильніших, найвитриваліших як фізично, так і психологічно. Павло Якімчук не проходив цей курс, але знає бійців, які його подолали.
Павло Якімчук: Q-курс ― туди потрапляє еліта. Я мав розмову з товаришкою, народною депутаткою, яка трошки підв'язана з жіночим ветеранським рухом та військовим рухом. Ми розговорилися про Q-курс, так його пройшла лише одна дівчинка, станом на сьогодні. І я чесно сказав, що не впевнений, чи готовий був би, якби до поранення, пройти цей курс, тому що це дуже важко. У мене двоє товаришів, які вчилися у військових академіях, проходили підготовку, стрибали з вертольотів по ночах з парашутами, ниряли під воду вночі, і вони не пройшли. Не змогли фізично. Не через те, що зламались психологічно, хоча так теж можна зламатися. Тому що коли ти лягаєш о першій ночі спати, а о другій тридцять тебе будять дзвоном і заганяють у холоднючу воду з рюкзаком на плечах, і ти маєш його не намочити, простоявши до ранку, ― це важко психологічно. Ти поспав півтори годинки і вже в холодній воді. Вони не змогли фізично, в обидвох коліна підвели. Q-курс ― це дуже важко. Я радий, що в нас є дуже багато хлопців, які вже його пройшли й отримали цю нашивочку "Спеціальні Сили". Я пишаюся такими людьми. Це треба мати здоров'я і психологічну витримку, щоб його пройти. Це плюс 4 тисячі до зарплати, зразу автоматом, де б ти не служив, на якій би посаді не був. Плюс це неймовірна повага до себе. Для мене такі люди, що пройшли Q-курс ССО, це боги якісь. Неймовірно пишаюся, що знаю таких особисто.
Павло Якімчук. Фото з особистого архіву Павла Якімчука
"Можливо, херсонський оберіг врятував життя"
Павло Якімчук місяць пропрацював у групі 73-го Морського центру Сил Спеціальних Операцій. Був розвідником. А потім брав участь у звільненні Херсонщини.
Павло Якімчук: Контрнаступ почався з нас, з нашої групи. Ми перші зайшли у перше декоуповане село ― Краснолюбецьк. Перший піднятий мій прапор український над Калинівським на високій вежі, село за селом, село за селом, 22 населених пункти за два дні. Основна група військ зайшла в Херсон 11 листопада, ми потрапили туди 12-го, тому що йшли лівим берегом річки, а переправи були зірвані, нам треба було досить довго повертатися, щоб знайти переправу, через яку ми могли б пройти на той берег Інгульця і потрапити в Херсон. Хоч ми й розпочали контрнаступ, але в Херсон потрапили пізніше. Та все одно обійми, сльози місцевих, це все не забудеться ніколи. Як вони кидалися в ноги, як вони цілували, як вони пов'язували обереги на руки. Цього ніколи не забуду, звісно. Цей оберіг із Дня визволення Херсона. Мені його пов'язали. Я навіть не знаю хто і не пам'ятаю, як це трапилось. Але він на моїй руці з 12 листопада 2022 року. Я його не знімав жодного разу з того моменту. Я не бачив цієї людини. Потім після звільнення Херсона був коротенький відпочинок, декілька днів треба було зброю привести до ладу, амуніцію, поповнити запаси харчування. І знову робота в Херсоні, на околицях, Херсонські острови, човни, зима, а потім поранення.
Павло Якімчук каже, що, можливо, той херсонський оберіг і врятував йому життя. Після бурхливих подій, у які він потрапив, мимоволі почнеш вірити у надприродне. Адже статистично Павло вже кілька разів мав би померти.
Павло Якімчук: Ми були на острові, половина якого була зайнята нами, половина орками. Наша задача ― спочатку тихенько дорозвідувати місцину. Після нас почали відбивати Кринки. Ми готували запасний плацдарм. Висадились на цьому острові. Це вже не перша моя висадка на ньому була, разів п'ять я точно на цей острів висаджувався. Під час спостереження там дрони літали, як мухи. Не було зрозуміло, де наш, де не наш. Сиділи на вулиці з товаришем. Один дрон занадто низько летів. Кажу, давай ноги приберемо на лавку. Не встигли. Прилетіла граната. Спочатку вони нас обстріляли АГСом. Це означає, що вони були від нас не далі 600 метрів, бо АГС не дуже далекобійна зброя. Спочатку обстріляли АГСом, нам довелось під навіс заховатися. Тому що там, в принципі, хат вже не залишилось. На той час там танк зі сторони Голої Пристані прицільно розбивав хати. А окопатися не можна, бо це острів, там міна прилітає ― через 15 хвилин вже яма води. Тобто окоп не викопаєш, погребів немає. І в тебе єдина можливість ховатися ― під якимись такими навісиками, що залишилися від повноцінного села. І я зловив гранату. Розірвалося в метрах трьох від ноги. Велика крововтрата, зупинка пульсу під час евакуації. На відео бачив, гуляло по інтернету, поранення, ідентичне моєму ― хлопчина протримався 30 секунд. Я протримався майже 2 години, поки мене доставили до Херсона. Спочатку дочекались човна, поки прийшла евакуація. Потім, коли побачили, що вони підбили двох, то почали прицільніше стріляти і ще більше атакувати нас. Хлопці ще мусили відбиватись. І під цим усім заходив човен. Нас евакуювали на цей берег. Наскільки я пам'ятаю, у мене втрата крові була майже 4 літри. Тобто майже вся кров, яка була в моєму організмі. Поки мене евакуювали, двічі доповідали, що "Шустрий" 200. Зупинка пульсу, типу клінічна смерть. Вдавалося мене відкачувати. Потім Херсон. Три операції. Одеса. Четверта операція. Найважча, найдовша. У мене на правій нозі був відкритий перелом. Пошкоджені м'язи. А на лівій було потрапляння осколка в пахову артерію, внаслідок чого вона була перебита. У Херсоні зшили двічі. Двічі був тромбоз. Розшивали, зшивали. На наступний день мене перевезли у Миколаїв. Я був при тямі, лежу, підходить головлікар, пощупав мене за пульс отут. Каже: пульсу немає, будемо ампутовувати. Я кажу: йди звідси, щоб я тебе не бачив. Ну, я по-іншому сказав. Не дав відрізати собі ногу, навів кіпішу. І мене перевезли в Одесу. І там поміняли мені повністю артерію. Поставили шунт. Це була 5-годинна операція. Ще одна клінічна смерть. І 22 лютого мене з Одеси забрали гелікоптером вже на Київ. У Києві ще 7 чи 8 операцій. 13 їх було в сумі. І сьогодні я з вами.
"В очі подивишся, воно тікатиме"
Реабілітація Павла Якімчука триває і нині. Певний час він відновлювався у Польщі. Там записав відео, яке лише в Україні набрало більше двадцяти мільйонів переглядів. Павло таким чином розіграв ухилянтів, які виїхали до Польщі за гроші. У ньому він начебто виписує повістку українцю у Варшаві.
Павло Якімчук: Я виїхав до Польщі на реабілітацію, у центр під Краковом. Заїхав у гості до Варшави. У мене там багато друзів дитинства. Вони повиїжджали ще до повномасштабки. Я таких людей не можу вважати ухилянтами. Десь, може, боягузами трохи, але кожен має право боятися. У мене немає претензії до людей, які виїхали до повномасштабного вторгнення. Більшість із них допомагають нам усім, чим можуть. У мене є претензії до людей, які повиїжджали після. Я коли приїхав у Польщу, ТікТок переключився на польські регіони. Я подивився ― вони себе ведуть похабно. Нагло. Їм плювати на те, що в Україні війна. Вони ходять у клубах, тусуються, виставляють це все на показ. Ну, якщо ти свиня, то хоча б живи у своїй клітці вже. Ходиш на ці дискотеки, ну ходи, тобі ніхто не забороняє, тебе з Польщі не виганяють. Навіщо ти це викладаєш у ТікТок? У тебе в підписниках є родичі хлопців, яких привозять додому "двохсотими". І вони дивляться, що їхнього сина привезли 200, а ти у Варшавському клубі гуляєш. Під російські пісні. Так не повинно бути. Я вирішив пранканути таких. У мене був одяг у багажнику. Чорні номери. Я їх приліпив і записав таке відео. Резонанс був величезний. Чи шкодую я? Ні, не шкодую. Чи буду я так робити далі? Буду. Тому що якщо ви виїхали і не допомагаєте, ви маєте сидіти тихенько, щоб вас ніхто не чув і не бачив. А це життя на показуху, в той час коли в тебе в Україні гинуть твої співгромадяни, низько, ницо й підло. І покарання має бути відповідним. Я ще лайтово з ними повівся насправді. Така моя думка. І вона не змінилась. Попри всі погрози, які пролунали у мій бік. Очно бояться. Та вони ж у фейсбуках, у коментарях, на ютубі ― так, герої. А в очі подивишся, воно тікатиме. Ні, очно ніхто мені нічого не сказав. Жоден.
Павло Якімчук. Фото з особистого архіву Павла Якімчука
"Десь я можу пригодитися без броніка"
Нині про поранення Павла Якімчука нагадує легка кульгавість. Але це лише зовнішньо. Насправді, для того щоб вести активне життя, йому щодня доводиться долати біль.
Павло Якімчук: Я живу на 13-му поверсі, й найгірше, що станом на сьогодні у мене є, це відключення світла. Тому що ліва нога, на якій шунт, на 8-му поверсі відмовляється йти далі. Далі я йду через великий біль. Чотири поверхи доходжу. Чотири-п'ять. Далі я йду попри біль. Реабілітація триває. Це не лікарняна реабілітація. Я вже не ходжу на процедури. Це просто ходьба максимальна. У листопаді все одно знову проходити ВЛК. У квітні вже одне пройшов. Подивилися, сказали, що ще не придатний. Перенесли на листопад. У листопаді, може, скажуть "годен". А може, скажуть "не годен". Подивимось. Мені другу групу дали на рік тільки. На моє прохання. Через рік, у листопаді, будуть дивитися, чи її продовжувати, чи скасовувати. Тобто ССОшник з мене вже ніякий. Кому потрібен такий солдат? Я розумію, що заради геройства можна піти й показати, що особи з інвалідністю можуть воювати. Але ти підеш, ти станеш тягарем для своєї групи, тому що в тобі там лопне цей шунт. Бо мені сказали, що це волосиною зшитий тоненький целофановий кульок. Воно під навантаженням лопне, це буде внутрішня кровотеча, якої ніхто не побачить. Ти вмреш і ніхто не зрозуміє, від чого. Готовий так воювати? Напевно, не готовий. Але чи готовий воювати загалом? Так, бо я розумію, що Міністерство оборони ― це дуже великий організм, армія дуже велика. І десь я можу пригодитися без броніка. Але все одно, щоб туди потрапити, мені треба скасувати інвалідність. Я не розумію цих людей, які в Тисі топляться. Якщо мене чує людина, в якої є намір перепливти Тису або перейти гори – імовірність того, що ти там потонеш, замерзнеш 50 на 50. Імовірність того, що ти помреш на війні, точнісінько така сама, 50 на 50, або помреш, або ні. І краще вже загинути зі зброєю, як герой, аніж замерзнути в горах, як собака. А уявляєте, потім родині із цим жити. Твій чоловік ― боягуз, який замерз у горах. А він міг померти на війні і героєм би був. Подумайте, будь ласка, двічі. Це не захист конкретних депутатів чи міністрів. Це захист держави. Там ти думаєш про те, що в тебе за спиною твої близькі. От і все. Дружина весь цей час була поряд, підтримувала. За що я їй вдячний, звісно. І в Києві з моменту, коли мене зняли з вертушки, швидкою провезли в клініку, вона вже чекала під дверима. І кожного дня дві години в одну сторону, дві години в другу. Станом на зараз я більш патріотичної дівчини в Україні, напевно, не знайду. Це повністю була російськомовна дівчина, яка вже перейшла на українську, яка повністю підтримує мої всі "витівки" з ухилянтами, і не тільки. Це найбільший мій критик.
Павло Якімчук, крім власного відновлення, займається ще й просвітницькою роботою. Інколи його запрошують розповісти про особливості служби у Силах Спеціальних Операцій. Військовий залюбки погоджується. Каже, точно знає кількох людей, які стали до лав ССО після спілкування із ним.