Альдона Гартвінська. Фото: Світлани Мялик
"Я роблю це заради дітей"
Коли і як почалося ваше волонтерство в Україні?
Я вперше поїхала в Україну в грудні 2023 року. До того раніше я ніколи там не була, хоча мій дідусь народився під Тернополем. У мене була думка поїхати навесні 2022 року, але це не вдалося через повномасштабне вторгнення. Але було смішно, що мій потяг проїжджав через село, у якому він народився, а я вважаю, що у житті немає випадковостей.
У Києві тоді були відключення електрики, не було води, дуже тяжке життя під обстрілами. Я памʼятаю, як після першої ночі, коли я була у готелі, а світло було через дві години, волонтерка зранку запитала мене, як моя ніч. А я з посмішкою сказала, що важко мити голову під холодною водою, а вона почала вибачатися переді мною: "Мені так соромно, що тобі довелося це пережити". А я така: "Це не твоя провина! Я тут тільки на три дні і зараз повертаюся додому". Й тоді я ухвалила рішення, що повернуся до України якнайшвидше й записалася на урок української мови. Повернулася через три тижні.
Ви сказали, що маєте українське коріння. Чи є цей потяг крові, вашого коріння, тому ви зараз в Україні, чи це щось інше? У вас прекрасна українська мова, але ви сказали, що до 2023 року не були в Україні. Тобто ви не знали української мови? Ви так чудово вивчили її за цей короткий проміжок часу?
Мені дуже складно відповісти на це питання, тож я почну з української. Коли я вперше поїхала до України, в мене не було жодного знання мови. Колись я вивчала російську, але це було давно. І я зрозуміла, що якщо я хочу працювати в Україні, то мені треба знати мову. В мене є 7-річний син і я це все, як би дивно це не звучало, роблю заради дітей. Я впевнена, що якщо Україна не зупинить Росію, то вони підуть далі. Я не хочу побачити те, що побачила в Україні, тут, у Польщі.
У мене вдома війни немає, цієї теми взагалі не існує. Звісно, коли трапляється щось, як обстріл "Охматдиту", то ми, безперечно, будемо про це говорити, але мій син не знає, де я. Якщо я повертаюся, то усі військові речі — форма, шолом, бронежилет —я залишаю там, де він їх не побачить.
"Мій син за мене не переживає, на відміну від моїх батьків"
А що кажете? Що їдете на роботу?
Я дуже часто виїжджала, бо мені завжди був потрібен час для себе. Це може так виглядати, що я постійно там (в Україні — ред.), але ми домовилися так з моїм колишнім чоловіком, що мені потрібно 1,5 тижня часу на місяць, коли я роблю всі речі в Україні. Іноді мені треба залишитися довше, але зазвичай я півтора тижня працюю в Україні, повертаюся до мирного життя, я спокійна. Тож мій син за мене не переживає, на відміну від моїх батьків. Їх я готувала дуже довго. Як я казала, в Київ я поїхала в грудні, а в січні знову повернулася до України, але вже в Костянтинівку, яка тоді була за 5 км від "нуля". Про це я своїм батькам не сказала. Я загалом не казала їм всього, щоб вони не переживали, але згодом зʼявлялося все більше і більше інформації, де я і що роблю. Зараз, коли я поїхала до Даміана (Даміан Дуда — очільник фонду "Miedzyczasie" — групи польських парамедиків, які допомагають військовим, які дістали поранення, врятувати життя), то вони знали все, що я буду робити. Не знали, де я, бо я не можу сказати це з міркувань безпеки, але знали, чим я буду займатися. Й ми про це не говоримо: зранку мама питає, де я, я їй відповідь. Ввечері — теж. І це все, більше ми не говоримо один з одним, коли я там. Найважливіше — щоб був звʼязок, що я жива, зі мною все гаразд.
Також я ніколи не розповідаю батькам, що я там переживала. Те, що вони можуть прочитати у моєму фейсбуці, — це все. А я там не пишу всього, що відбулося, тому що про це не можна говорити з міркувань безпеки людей, з якими я працюю, і тому що це відбувається на фронті. Місце моєї роботи, роботи медиків не змінюється. Я можу сказати більш-менш місце, де я знаходжуся, обираю місто, наприклад, Словʼянськ. Але те, що я, наприклад, за 30 км від Словʼянська, для моїх рідних немає різниці.
"Вова, який прихистив нас в Ізюмі, дав мені відповідь, навіщо я це роблю"
Пані Альдоно, а ви памʼятаєте момент, коли вперше потрапили на фронт? Чи не було вам страшно та чи не було думок, зокрема "навіщо я це роблю?" чи "можливо, не варто?" І яке коло ваших завдань на фронті? Що ви робите?
Коли відбувається щось важливе у житті, то зазвичай ми памʼятаємо дуже абсурдні моменти. Але тут я памʼятаю все. Були три моменти, які я можу згадати зараз з моєї першої поїздки десь біля передової. Перший момент — коли я вперше побачила блокпост. Це було десь під Харковом. Блокпостів було багато, й нас завжди пропускали. На пароль "Волонтери з Польщі" можна було зробити абсолютно все. Але за Харковом почало бути серйозно. Я побачила тих хлопців на блокпості зі зброєю, нам ставили багато запитань і я памʼятаю, що мені було страшно.
Завжди є якийсь план: цього дня ми переночуємо в Полтаві, а наступного нам треба бути в Краматорську. Зараз ми з Києва до Краматорська їдемо одразу, але тоді було багато небезпек, і поїздка була настільки довга, що ми доїхали в Ізюм, коли почалася ніч. Були обстріли, літали дрони, було дуже небезпечно. І нас прийняли випадкові люди, з якими ми познайомилися на зупинці. Нагодували — чай, тістечка, все. Ми тоді почали підготовку до виїзду — їхали кудись під Бахмут й треба було підготувати бронежилети, тактичні аптечки. І я лягла спати у спальнику, дивилася в стіну і вперше подумала: "Навіщо я це роблю?" Думаю, це був той критичний момент, коли я могла сказати собі: "Ні, я повертаюся додому". Але наступного ранку прийшов Вова, який нас до себе запросив, і сказав: "Я знаю, що ви поспішаєте, але мені треба вам щось показати". Він провів нам екскурсію Ізюмом, який два місяці тому визволили. Все, що я побачила, всі історії, які я тоді почула, — це було відповіддю на запитання, навіщо я це роблю. Там було багато знищеної техніки, зруйнованих будинків. Всі ці історії про людей, які поверталися додому, а росіяни залишали міну біля вимикача світла. Багатьох людей досі не знайшли, вони лежать у лісі, й невідомо, коли можна буде почати ексгумації.
Тоді Вова дав мені відповідь, навіщо я це роблю. Тим більше, через два місяці він сам загинув під Бахмутом. Він був першою людиною, з якою я познайомилась, яка стала мені важливою, адже саме він налаштував мене на подальшу дорогу, дав мені стільки енергії. Я дуже шкодую, що це так закінчилося.
Третій момент — коли ми нарешті приїхали до Костянтинівки. Тоді ми залишися у стабілізаційному пункті з українськими медиками. Коли я лягла на підлогу у спальнику, відлунням в животі почула роботу артилерії. Це були перші звуки артилерії, які я коли-небудь чула. Кожен виїзд, кожна людина, яку я зустрічаю, — це подальша мотивація. Мені завжди кажуть, що не можна привʼязуватися до людей, бо завтра їх може не бути. Але так не можна, це так не працює. На щастя, працюючи два роки на фронті, я не маю так багато людей, яких не стало б в моєму житті. Але тих, яких Росія забрала, я можу перерахувати з імʼям та прізвищем й згадати момент, коли я з ними познайомилась. Це дуже важко, але є такий момент, коли хтось дуже близький зникає з життя. Це як межа, яку, якщо вже перетнув, то потім емоцій стає набагато менше.
Чиясь смерть може бути таким шоком, болем. Я так переживала, коли загинув Фокс — бойовий медик з Третьої штурмової бригади. Він був дуже вражений, що я гарно говорю українською, бо сам знав 4 чи 5 мов. Він був такий, що дивишся в очі і бачиш щастя, енергію. Коли він загинув, я тиждень постійно плакала, відчувала гнів. Потім загинув ще один наш друг, який був мені набагато ближчим, але коли я про це дізналася, мені було дуже шкода, але я просто сказала "ага" і все. Після цього я собі задавала питання, як це можливо, що я не переживаю так, як переживала зі смертю Фокса. Але, думаю, це просто захист. Бо якби я все переживала так сильно, я б просто зʼїхала з глузду.
Іноді я думаю, що було б, якби загинув хтось, хто мені є насправді дуже-дуже близьким. В Україні є декілька людей, через яких я боюся, що якщо їх не стане, то я просто не зможу далі працювати. Статистика не на нашому боці. Люди гинуть, тож чому завтра це не може бути хтось, хто є мені близьким? Я дуже боюся, що загине хтось, хто є частиною мого життя. Ми дуже звикаємо до людей. У мене є декілька таких, з якими я спілкуюся щодня. Є навіть один такий, з яким я так як з мамою – перевіряю зранку і ввечері, чи все ок. Я боюся, чи я зможу пережити цю втрату.
"Для мене найважливішим є підтримувати тих, хто потім буде відбудовувати Україну"
Щодо моїх обовʼзяків, то понад 2 роки роботи в Україні я знаю, що найкраще — це просто робити те, що я вмію та хочу і працювати самій. Я дізналася, що не можна усім довіряти. Я працюю з різними людьми, з різними фондами. Де є робота — там є я.
Головною метою для мене зараз є те, щоб бійці одного з дивізіонів 406 Артилерійської бригади дочекалися перемоги. Це моя головна мета. Там є чотири людини із Запорізької області, які мені дуже близькі. У мирному житті вони були акторами, режисерами, ді-джеями, тож замінили сцену на окопи. Там є Михайло Савицький, який працював актором. Він музикант, скрипаль. Денис Астафʼєв, який у Києві закінчив навчання і є театральним режисером. Є теж Артем Шепель з Мелітополя, який працював діджеєм. Також там Юрій Макаренко, музикант з бенду "Бандерштадт".
Альдона Гартвінська та Світлана Мялик
Я вважаю, що кожне життя на фронті важливе, кожна смерть – це трагедія. Але я думаю про те, що буде пізніше. Для мене люди культури — це основа, яка може створити національну ідентичність. Люди культури і мистецтва будуть потім відбудовувати Україну. Тож якщо я натрапляю на когось, хто є поетом, письменником, для мене найважливішою річчю є підтримувати тих, хто потім буде відбудовувати Україну.
"Я намагаюся зробити все, щоби ця війна не забрала ще більше людей"
Зараз дуже спекотна погода в Україні, і дуже важко й на фронті, і в містах-мільйонниках, бо люди фактично цілий день та ніч без електрики…
Якщо зараз на найважчому моменті цієї війни я відчуваю втому, то що ж відчувають хлопці на передовій? Якщо мені треба шукати мотивації, щоб продовжувати діяльність, то що з людьми, які зараз в окопах?
Щодо виключень світла, то я була у Києві, коли світло було через дві години. Це важко, але хлопці сміються: "Давайте до нас, в нас світло весь час". Я бачу втому.
Спека — це одне, але скоро також буде осінь, холодно, не буде світла. Як тоді буде? Зараз 40 градусів, а ми з хлопцями думаємо про осінь, шукаємо машину, яка буде працювати на "нулі" на Запорізькому напрямку. Ми готуємося до осені.
Кінця війни я, на жаль, зараз не бачу. Тож доки не буде рішень політиків, ми будемо працювати так, наче ця війна може тривати роками. Щодня є робота, і ми живемо тим, що є зараз. Я не можу думати про перемогу, якої мені дуже хочеться. Але мені важко про це думати, бо я намагаюся зробити все, щоби ця війна не забрала ще більше людей. І для мене перемогою буде те, що всі мої друзі залишаться живими.
