Світлана Куриленко. Фото з особистого архіву Світлани Куриленко
Сказав "піду", значить "піду"
Світлана Куриленко ― офіцер, вона керує одним із бойових підрозділів 22-ї окремої механізованої бригади. Її накази виконують 45 чоловіків та одна жінка. На фронті нині також син та чоловік Світлани.
Світлана Куриленко: Народилася в місті Кіровограді. Зараз Кропивницький. Потім ми переїхали в Запорізьку область, біля Мелітополя. На жаль, зараз окуповане те місце, де я росла, де закінчила школу, вийшла заміж, народила дітей. Там я закінчила 10 класів, училище. Батько в мене помер, ще коли я була малою, у першому класі, його мало пам'ятаю. Мама працювала на заводі продтоварів, була майстром цеху безалкогольних напоїв, де виробляли дуже смачну газовану воду. На той час було "Буратино", "Лимонад". Ми ще й підробляли трошки. Залучали дітей, пляшки мили, допомагали щось. Така стрічка була, по ній ішли ці пляшечки, і там сиропчик наливався, а ми цього сиропчика так сьорбали, поки аж погано не ставало. Так, нам було цікаво, на той час не було всього вдосталь. Дуже любила спорт, займалась баскетболом. У школі постійно. Дуже любила танцювати також. Швейне училище було, любила трошки шити, на той момент мені чомусь захотілося бути швеєю. Але не сталося. Дома для себе щось там шила, діткам шила. Це не стало моїм захопленням. Я закінчила училище. Спочатку працювала секретарем, а потім вступила до ВНЗ на факультет фізвиховання. І працювала, вела гуртки спортивного танцю, займалася з дітками. Також ми ходили з ними в походи. У Крим ходили двічі, то було дуже цікаво. Сину тоді було років 4, мабуть, то він з нами обходив усі ці гори.
У 1995 році Світлана Куриленко переїхала з родиною до Кропивницького. Народила доньку. Там майже 20 років працювала секретаркою в одній із музичних шкіл. Пані Світлана дуже засмутилася, коли росіяни окупували Крим та частину Донбасу. Та й взагалі той період вона згадує як дуже важкий. Почалася війна, помер її чоловік, а син вирішив іти захищати Україну.
Світлана Куриленко: Навесні 2015-го він пішов у добробати. Ми це все обговорювали зарання, і хлопці в нього, товариші вже були там, у цьому батальйоні. Ну, і ми якось так розмовляли. Батько його ще на той час був живий. Син сказав: "Піду". Ну, ми якось спротиву не чинили. І не скажу, що дуже весело було, але треба було. Сказав "піду", значить "піду". Його підрозділ майже постійно перебував на Сході України. Район Попасна, Золоте. Відводили їх, заводили.
Чоловік Світлани
У 2016 році Світлана Куриленко познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – Володимиром Іваненком. Він свого часу активно підтримував Євромайдан. Потім – одним із перших пішов захищати Україну під час АТО. Саме ці стосунки дуже вплинули на світогляд Світлани
Володимир Іваненко: Я із села. Все життя прожив у селі, був механізатором. Трактори, комбайни, вирощував хліб і все таке. Під Кропивницьким є таке село ― Зелене. По телебаченню подивився, що там на Майдані робиться, і вирішив сам поїхати туди. Дуже багато було неправильно у нас. У мене була особиста машина, я скати возив, волонтерку. Більші машини туди проїхати не можуть, бо кругом блокпости стояли. Мені машину спалили на Інститутський. Поки не вночі, близько під'їхати не міг. А потім, як вже почалося АТО, то ми з Майдану приїхали на фронт. Хто в чому був. Ми ― просто добровольче формування. У січні 2015 року я вже підписав контракт. І так служу до цього дня по тому ж контракту. Це контракт до закінчення особливого періоду. Просто через спільних знайомих побачилися (зі Світланою ― ред.), в гостях були. Одне одного побачили, поглядами перекинулись. А потім потихеньку і познайомилися. Передзвонювалися довго, переписувалися. І так ми залишилися разом.
.jpg)
Світлана Куриленко з чоловіком Володимиром Іваненком. Фото з особистого архіву Світлани Куриленко
На початку 2018 року підписала контракт із ЗСУ
Залишилися разом, але через розвʼязану Росією війну Володимир більшість часу перебував на Сході. Світлана сумувала, хвилювалася і зрештою вирішила теж піти воювати. Каже, була думка, що коли вона стане військовою, то війна закінчиться, всі нарешті повернуться і заживуть нормальним життям разом. Так, на початку 2018 року Світлана Куриленко підписала контракт із ЗСУ.
Світлана Куриленко: На роботі знав тільки директор про це, навіть найближчі друзі не знали, що я вирішила йти. Вже в останній момент я сказала подружці ліпшій, що йду у Збройні Сили. Коли їхали в частину, заїхали до мами. Я їй сказала: "Мамо, слухай, я тобі кажу, а ти не супереч. Я йду з Вовою в армію". Мама промовчала, звісно, всю ніч не спала, а потім каже: "Це він тебе змусив". Я говорю: "Ні, це я його змусила себе взяти". Мама дуже переживала. Коли почалась повномасштабка у 22-му, майже одразу вони потрапили в окупацію. І через два місяці після початку війни мама померла в окупації. Тобто я навіть не змогла її поховати, і досі не можу потрапити навіть на могилку. Крім того, що в школі на той час, коли я вчилась, була ПВП ― початкова військова підготовка, більше про армію майже нічого не знала. Прийшла через військомат, направили мене в частину одразу в Донецьку область. Я підписала контракт і почала вчитися. Важко, незрозуміло, зовсім все було незрозуміло. Ну, потроху-потроху, вчителі були хороші. Трошки "підзатильником" таким моральним підбадьорювали. Нічого, навчилась. Посада "обчислювач" була. Тобто треба було робити деякі розрахунки. І від цього залежала, звісно, наша влучна робота. Це була розвідка і керування артилерією.
Чоловік Володимир Іваненко спочатку був категорично проти військової карʼєри Світлани, але згодом змирився: "Побачив, що марні мої старання відговорювати. Бачу, пані Світлана дуже-дуже була налаштована. Довелося прийняти. Змиритися з цим і забрати її до себе, щоб була коло мене. Як не як, у мене був досвід. Вона з гражданки, тяжко було, особливо жінкам. Умов немає, туалету, умивальника, душу... Не скаржилась. Все одно, жінкам дуже тяжко. Потім мало-помалу змирилися. Шукали виходи з цього всього, як його зробити. Просто воювати, я думаю, повинні чоловіки все-таки, а не жінки. Хоча жінки справляються другий раз набагато краще, ніж чоловіки. Як показала практика, жінки буває краще справляються з деякими задачами. Вони морально стійкі. Як мужики не хочуть, то говорять ― не буду, важко. А від жінок ніколи такого не чув. Треба значить треба. Встали, одягнулися, пішли і займаються своєю справою. Ми стараємося завжди разом приймати рішення. Домашнє якесь рішення або службове. Світлана хоч і командир, але ми обговорюємо. Ми не в одному підрозділі, у різних.
Служать у сусідніх підрозділах 22-ї окремої механізованої бригади
Світлана і Володимир служать у сусідніх підрозділах 22-ї окремої механізованої бригади. Тому інколи вони мають змогу бачитися. Це неабияка підтримка для обох військових. Зрозуміло, що Світлана Куриленко стала командиром не одразу. До керівної посади вона пройшла тривалий шлях. Але, каже, ніколи не відчувала якогось упередженого ставлення до себе через стать. Навпаки – бачила тільки щире бажання допомогти і навчити.
Світлана Куриленко: Зараз я командир підрозділу. Потроху займаюсь усім, маю знати багато і допомагати хлопцям у нашій роботі. Я почала обчислювачем, потім була командиром відділення. Через пів року, як я прийшла на службу, поїхала вчитись на обчислювача. Потім, через рік, поїхала на сержантські курси. Закінчила курси сержантів, отримала звання молодшого сержанта, була командиром відділення. Згодом стала головним сержантом, заступником з морального забезпечення командира батареї. Так змінювалась моя діяльність від того, що я вже вміла, на те, що я ще не знаю. Пішла, стала заступником командира з морального забезпечення. Це вже у 2021 році. Спілкувалися з усіма нормально, як з командуванням, так і з побратимами. Потім після мене прийшли ще дівчата до нас. Одна одну вчили, допомагали, питали, що неясно. Саме в нашому підрозділі є засоби, які спостерігають за противником, за їхнім переміщенням, за роботою їхніх вогневих позицій. І потім усі ці спостереження передаються безпосередньо на вогневі позиції, коректується вогонь і робиться ураження противника. Це все, так скажемо, спостережний пункт, з якого ведеться спостереження і коригування.
Коли почалася велика війна, Світлана Куриленко разом зі своїм підрозділом була поблизу Сєвєродонецька. Спостерігали накопичення російських резервів, техніки, але до останнього не хотіли вірити, що ворог піде повномасштабно. Дні, коли все почалося, пані Світлана згадує як найстрашніші у житті.
Світлана Куриленко: Я була заступником ЗМПЗ, коли прийшли в цю бригаду. Тут через 4 місяці стала командиром батареї. Навалилося багато завдань, та ще при нинішній обстановці, важко. Перше було найстрашніше, звісно, коли все почалось. Почалося все з того, що нас крили "градами", просто безперестанку, і нам треба було збирати, згортати, поночі їхати. Коли вся техніка їхала, ставала, глохла. Нас у цей час знову крили градами, ми не знали, куди їхати, зв'язок пропав. Було таке враження, що куди не приїдемо, всюди нас накривають. Але ми все одно робили свою справу, розгортались, приступали до бою і робили своє діло. Щемно було, що син неподалік від нас, так скажемо, у сусідньому місті. Бачиться не бачились, передзвонювалися, але на 8 березня він приїхав із квітами. Це було, звісно, до сліз. Березень 22-го. З хлопцями своїми машинами приїхали. Я вийшла, подруга відео зняла, як я ридаю, обіймаю сина з квітами, дуже було зворушливо. Коли ми стояли вже в Лисичанську, нас обстріляли так, що згоріло все помешкання. Слава Богу, люди там тільки поранені були, кілька чоловік. Усі чудом лишилися живі, але було дуже страшно, коли декілька годин артилерія крила цю будівлю, де було багато людей. Ми не знали ― вибігати, сидіти, чекати, що робити? Коли все-таки дали команду бігти, то ми бігли перші. Якраз чоловік мій, подруга, ми вискочили перші. І в цей час над нами висів дрон, було коригування, нас почали крити "градами". Це такий просто як сон... Ми біжимо, команда "падати", чоловік кричить "лягаємо", і ми падаємо, а навкруги сипляться ці "гради". І потім знову встаємо, біжимо, все, як уві сні. Як фільми показують. Все це було.
Може бути мамою для хлопців, а може ― й злою мачухою
Майже щодня Світлана Куриленко об'їжджає своїх підлеглих на позиціях. А на звʼязку з ними ― цілодобово. Каже, вона може бути мамою для хлопців, а може ― й злою мачухою. Ситуації бувають різні.
Світлана Куриленко: Коли мама ― дуже радію з їхніх досягнень, коли хлопцям пояснюєш, як у нас в цій бригаді. Хлопці всі мобілізовані. Майже всі прийшли у 2023 році. Тобто вони тільки рік на службі, і все для них нове, і все для них незрозуміло. Ми, які вже прослужили по 5-6 років, зі мною прийшли в цю бригаду 6 чоловіків і жінка, моя посестра, з якою ми вже шостий рік разом служимо, і хлопці, які теж були в 57-й з нами ― це, звісно, опора і підтримка, такий кулак, на який можна покластися. І ми всі можемо хлопцям допомогти. І допомагаємо, як можемо. Словом і ділом пояснюємо, розповідаємо, як було і як може бути. І звісно, оберігаємо хлопців, ми хочемо їх усіх зберегти до перемоги, щоб всі ви повернулися додому живі й здорові. Це 150 відсотків. У кількох наших хлопчиків дітки народилися. Ідеш до командування, просиш, що така подія, хлопця треба пустити додому хоч на три дні, щоб він побачив цю дитиночку, щоб він міг пригорнути їі до себе, а потім повернутися. Звісно, як мама, я йду і прошу про це. Дуже радію, коли вони поїхали, одружилися, хлопці присилають одразу ледь не прямий ефір, показують, о, дивіться, весілля, ми всі вітаємо їх. Також і родини там, привітання при зустрічі з родинного дому, фотографії скидають, показують. Звісно, як до мами, їм дуже хочеться показати, щоб всі ми пораділи за їхнє щастя. Ну а як мачуха, то я можу й "підзатильник" дати, так скажемо, по-материнськи. Трошки хлопцям важко. І буває якась нахлине депресія, капризи такі, "от все, додому хочу, до жінки хочу або треба у відпустку мене відпустити". Починаю доказувати, хлопці, ну, ви де зараз? Ну, ви ж якось думайте, про що просите. Черга прийшла ― відпустимо, а нема значить нема. Ну і прикрикну другий раз. Буває й таке, що ж зробиш. Ну, я не думаю, що вони там дуже на мене ображаються. Постійно дзвонять, якось намагаємось, щоб всі були однією сім'єю.
Фото з особистого архіву Світлани Куриленко
Антистресова терапія Світлани
Як тільки у Світлани Куриленко зʼявляється вільна хвилинка, вона береться до своєї антистресової терапії ― вʼяже іграшки. Якось років десять тому в інтернеті натрапила на японську техніку амігурумі, почала вʼязати для онуків та знайомих. Після повномасштабного вторгнення жінка закинула це заняття. А нещодавно знову взялася. Нині з-під її руки вийшли вже сотні іграшок. Серед них і тваринки, і казкові герої, і персонажі з фільмів. Каже, по-перше, це заспокоює, по-друге, так можна підзаробити, щоб закрити гострі потреби в підрозділі. Наприклад, був збір на батареї для дрона. То тим, хто найбільше задонатить, Світлана Куриленко обіцяла власний виріб. І це спрацювало ― люди досить швидко наповнили грошову "банку". І тепер, коли зʼвляються якісь військові потреби, пані Світлана має чіткий план дій...
