Ілюстративне фото: Pixabay
Нещодавно країною прокотилися останні дзвоники: вчорашні школярі стали випускниками, вчорашні діти зробили перші кроки в доросле життя. Для багатьох батьків великим випробуванням є зрозуміти, що їхні діти вже виросли і не потребують щільної опіки. Ведучі Радіо Промінь Анна Заклецька і Денис Денисенко поспілкувались з психологинею і психотерапевткою Світланою Худа, щоб розібратись, як допомогти батькам відпустити нарешті дітей у вільне плавання, як дати їм шанс самостійно будувати своє життя і уникнути розповсюджених помилок у спілкуванні з іще не дорослими, але вже не дітьми.
Після завершення школи для підлітків настає період прийняття власних рішень щодо того, як будувати далі своє життя. Хтось може вирушати на навчання, хтось хоче просто з’їхати від батьків, хтось – розпочати власну справу тощо. Але батькам ще здається, що їхні діти не можуть прийняти найкраще рішення без них – і з цієї причини виникає багато конфліктів. Пані Світлано, чи часто до вас зверталися батьки або самі підлітки, у яких поставало питання проблеми сепарації, збереження особистих кордонів?
Дуже часто насправді. Частіше, звісно, звертаються батьки, аніж підлітки. Але буває і навпаки. Звертаються підлітки, особливо коли закінчують школу і відбувається перша велика сепарація від батьків у їхньому житті.
Якщо підліток звертається до психотерапевта – це вже хороша ознака. Значить, дитина вже спроможна собі допомогти, коли є потреба. От якщо не звертається – то очевидно, що вона поглинута сімейною системою дуже сильно. Ми читали в одній статті, що саме матерям властиво тримати дітей біля себе, таким чином не даючи їм вирушити у вільне плавання і набити свої гулі. Чому так відбувається? І які маркери того, що мама занадто авторитарна? Нас зараз слухають жінки – на що можна звернути увагу, що може стати симптомом того, що вони дійсно не відпускають дитину, не дають жити своїм життям і думають, що все знають краще?
По-перше – чому матерям важче відпускати? Ситуації точно можуть бути різні, але давайте не забувати, що мами були з дитиною більшу частину часу. Перша сепарація відбувається вже коли дитина народжується. Потім дитина починає ходити – це вже друга сепарація. Потім йде до школи, потім підлітковий період – тобто, насправді в житті відбувається багато сепарацій.
Коли дитина йде у доросле життя, дуже важливо зберігати безпечний простір, куда вона може повернутись
Матері зазвичай більше схильні до тривожності, більш прив’язані до дитини, більше переживають. І вони дійсно зазвичай грають більшу роль в житті дитини.
Є такий анекдот: "Синку, ходи додому! – Мамо, що – я хочу їсти? – Ні, ти хочеш спати!". Це вже щодо наступного питання: як зрозуміти, що ви надто опікуєтесь дитиною. Коли ви нав’язуєте свою думку, коли ви не даєте дитині можливості висловитись, мати свою певну думку, мати свою позицію – ось це воно. Іноді буває, що батьки обурюються, коли підліток починає зачиняти двері в свою кімнату. Але насправді в цей момент вона виконує свою певну підліткову задачу – дитина сепарується, здобуває автономію. Батьки, які люблять своїх дітей і поважають їх, мають розуміти, що їхні діти не завжди будуть залишатись дітьми. Вони стають дорослими, набувають свої певні навички – і ці навички можуть відрізнятися від тих, що були в житті батьків. Бо часи змінюються – на це варто зважати.
І знову ж таки, коли ми говоримо дитині: "Я краще знаю" чи "Ні, ти будеш робити так, як я сказала" – це знецінення дитини.
Так, погоджуюсь абсолютно. Хочу додати, що коли дитина йде у доросле життя, дуже важливо зберігати безпечний простір, куда вона може повернутись. Вона може набивати свої гулі, ловити якісь свої кризи – і важливо дати їй зрозуміти, що вона завжди може повернутись до батьків, зігрітись, відійти – і пробувати ще раз.
І головне, щоб це було без слів "А я казала!".
Так, так. Замість цього можна говорити: "Попри все, я в тебе вірю, ти з усім впораєшся".
Ми розмовляємо 5 червня – у День вшанування пам’яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії Росії проти України. Звісно, це питання не на 5 хвилин розмови. Але – наскільки можна вичерпно і коротко сказати про те, як відпускати ситуацію для батьків, які зіткнулись із втратою дитини? Тому що це теж повага певного шляху іншої людини. Стільки ресурсів вкладено, стільки сил і любові – і як змиритись з цим? Як відпустити зрештою?
Це складна історія, дійсно. І це теж процес, дуже важкий. Ми не можемо просто перестрибнути горе або обійти його. Ми можемо лише чайною ложечкою його до дна висьорбати. І в кожного міра сьорбання цієї гіркої страви своя. Але варто враховувати, що все ж таки наше життя – це також цінність. Ми не можемо прожити життя замість наших дітей або навпаки. Ми маємо давати собі цей шанс відгорювати – але продовжувати жити своє життя, бо воно теж є цінним. І намагатись повертатись до цього життя – спочатку хоч на одну хвилинку, потім на дві і так далі. Це як шлях з двостороннім рухом. Якщо ваша втрата займає більшу частину вашого життя і займає весь простір – тоді вона псує ваше життя, і це нечесно по відношенню до вас, бо ви теж є цінність.
Хочемо додати, що у тих батьків, які не говорять своїм дітям слів підтримки або не приймають їхній шлях, ймовірно, була така сама історія вже з їхніми батьками. Тому ми так чи інакше за своє життя можемо змінювати ці ролі. Жінка може бути донькою для своєї мами – і дорослою відповідальною мамою для своїх дітей. Може бути люблячою дружиною для свого чоловіка – а коли йому важко, може і мамою стати в якийсь момент, якщо йому потрібна саме материнська підтримка. Ніколи не пізно це в собі досліджувати і відкривати. Дуже вдячні вам, пані Світлано, за змістовну й цікаву розмову!
Наостанок хочу сказати ось що: ніколи не пізно бути щасливими і мати щасливе дитинство. І можна бути тим дорослим, який сам собі це скаже: "Друже, я в тебе вірю! Ти такий молодець!".