Вояки УНА-УНСО в Абхазії. Фото: unso.in.ua
Літо 1993 року, Абхазія, Чорне море. Російський катер наближається до берега. На суші перебувають грузинські військові, а також українські добровольці. З катера відкривають вогонь аби виявити позиції грузинсько-українських сил. Грузини не відповідають, бо офіційно з Росією, начебто, не воюють. Бій вирішує прийняти командир підрозділу УНСО Валерій Бобрович. Він виводить з-за будинку зенітну установку і разом з іншими бійцями стріляє в бік росіян у відповідь. Перша ж черга пострілів пройшлася по рульовій рубці і кормі. Катер запалав. Йому на допомогу підійшов російський моторний човен. Українці разом із грузинами його теж обстріляли, і човен затонув за кілька хвилин. Це була перша морська битва українських добровольців в Абхазії. І один із багатьох боїв, які вестимуть українці проти російських загарбників у Грузії.
"З явним втручанням Москви"
Конфлікт між Грузією і Абхазією має свою історію. Після завоювання Грузії більшовиками 1921-го року, Абхазія деякий час мала рівний статус соціалістичної республіки. Проте за правління Сталіна цей статус "понизили" і вона стала автономною республікою у складі Грузії.
З часом почали розвиватися протиріччя, які наприкінці 80-х років минулого сторіччя призвели до протистояння між владою Грузії та Абхазією. 1989-го року на території автономії безпосередньо абхази становили лише 17% населення, натомість грузини — майже половину — 45%. Абхазькі націоналісти хотіли вийти зі складу Грузії, але залишитися в СРСР. Цього прагнули не тільки вони, а й, наприклад, росіяни, які складали 14% населення Абхазії.
Тим часом у Грузії наприкінці 80-х років навпаки виник потужний рух за незалежність і вихід із Радянського Союзу. Переломною подією тогочасної історії називають Тбіліську трагедію, яка сталася 9 квітня 1989-го року. Того дня радянські військові та ОМОН розігнали демонстрацію проти російської політики та комунізму. Через дії силовиків загинули 20 людей. Причиною початку мітингів стало рішення одного з сіл Абхазії приєднатися до СРСР. У відповідь грузинська опозиція, яку очолював Звіад Гамсахурдіа, звинуватила Москву у підбурюванні сепаратизму. Це і викликало протести, які почалися 4 квітня. Водночас тоді посилилися сепаратистські рухи в Абхазії, а також Південній Осетії.
9 квітня 1991 року, на другу річницю Тбіліської трагедії, Грузія оголосила про незалежність від СРСР. Звіад Гамсахурдіа став першим Президентом країни. Натомість в Абхазії його вважали грузинським націоналістом і, відповідно, своїм ворогом. Розповідає політолог Дмитро Левусь:
"Для абхазів це був такий зразковий грузинський націоналіст, який не влаштовував їх. Ситуацію знову ж таки підігрівала Москва. Можна сказати, що вже в 90-91-му роках ситуація була дуже напруженою і фактично йшли бої. Але що цікаво: водночас загорілося практично і в Південно-Осетинській автономній області у складі Грузії. І теж з явним втручанням Москви. Тут ситуація була трохи інша. Все ж таки не варто говорити, що не було самостійних рухів — вони дійсно теж були. І міжнаціональні конфлікти теж були, вони реально існували. Але в умовах того колапсу, в якому перебував Радянський Союз, уже ніхто не міг нічого зробити. У 1992-му році, коли Гамсахурдіа скинули й відсторонили від влади внаслідок перевороту, тут я можу вам впевнене сказати: тоді в Тбілісі під час боїв, коли скидали Гамсахурдіа, йшли бої між заколотниками — кілька таких угруповань було озброєних — то там точно брали участь російські спецпризначенці. Це я знаю точно, тому що якось доводилось навіть спілкуватися з такими людьми, які брали участь як "зелені чоловічки". Вони і досі це розказують, але про це не можна говорити....Тоді Гамсахурдіа замінили на Едуарда Шеварнадзе, який до цього був і генералом КДБ, і Міністром закордонних справ СРСР. Його вони запросили в Грузію. Він погодився, але в Абхазії практично вже йшла війна".
"Коли почалися бойові дії, стало не до домовленостей"
21 лютого 92-го року Грузія оголосила про скасування своєї радянської Конституції та відновлення Конституції Грузинської Демократичної Республіки 1921 року. В Абхазії це сприйняли як ліквідацію свого автономного статусу. 23-го липня Верховна Рада Абхазії із порушенням регламенту відновила стару конституцію 1925 року і ухвалила Акт про державний суверенітет. Вже за два дні Тбілісі скасував це рішення, що викликало негативну реакцію абхазів.
У серпні 92-го року Грузія ввела війська до неспокійного регіону.
Далі розповідає політолог Вахтанг Маісая, якого на той час у зв'язку з війною мобілізували до грузинської армії: "14 серпня грузинські зведені частини почали рухатися в бік Абхазії. До них увійшли щойно створені нові регулярні частини збройних сил грузинської армії. Там вони зустрілися з абхазькими, так би мовити, міліцейськими частинами. І раптом поблизу міста Очамчира абхазькі гвардійці відкривають вогонь по грузинських збройних силах. Почалося бойове зіткнення між абхазькими і грузинськими частинами. Що найголовніше, згідно з домовленостями, грузинські частини не повинні були увійти в місто Сухумі та інші великі населені пункти Абхазії. Але коли вже почалися бойові дії, стало не до домовленостей. Грузинські збройні сили увійшли в Абхазію, а саме в Очамчиру, Галі, в Сухумі. І почалися вже перші бойові повномасштабні зіткнення між абхазькою і грузинською сторонами. Перше зіткнення вже за участі російських збройних сил відбулося 17 серпня 1992-го року біля селища Ешера. Там під час зіткнення грузинська сторона втратила приблизно 35 осіб убитими, 6 бойових машин і один танк було підбито".
Маючи збройну перевагу, за кілька днів грузинські війська зайняли більшу частину території Абхазії, й зокрема столицю — Сухумі. Втім, абхазьке угруповання почало міцнішати. На його боці воювали представники міжетнічних об’єднань - Конфедерації гірських народів Кавказу та Всесвітньої черкеської організації. Вони називали себе добровольцями, втім цих бійців тренували російські офіцери. Продовжує грузинський політолог Вахтанг Маісая:
"На боці Абхазії воювали чеченські так звані добровольці. Це були формування Шаміля Басаєва, які тоді називали себе "Вовками". Там ще воювали представники Кабардино-Балкарії, тобто, по суті, громадяни Росії. До речі, один із них був офіцером ГРУ, не буду називати його ім'я і прізвище, тому що я його знаю, він сам про це мені розповідав. Він згадував, як мобілізувалися так звані добровольці на російській території, їх перекидали в Абхазію і там їх тренували російські озброєні офіцери. Вони не лише займалися плануванням, але і повноцінно брали участь у бойових діях. Тобто, розгорнувся повномасштабний конфлікт Грузії і Абхазії, але за підтримки регулярних озброєних частин Російської Федерації".
Підрозділ "Арго"
Отримавши підкріплення і велику кількість озброєння, абхази пішли у наступ. Вони взяли місто Гагра і у такий спосіб встановили контроль над стратегічно важливою територією, яка прилягала до російського кордону. Абхазьке угруповання налагодило постачання з Конфедерацією гірських народів і стало готуватися до подальшого просування.
Тим часом влітку 93-го року до Грузії вирушив український добровольчий загін. Його сформувала організація УНА-УНСО. Перші 11 добровольців з'явилися на війні у червні. З них створили підрозділ із назвою "Арго". Московське телебачення тоді повідомило, що у Тбілісі начебто "висадився полк, до якого входили галицькі українці". Насправді, лише один боєць був із Західної України. Згодом прийшло поповнення — 26 стрільців і капелан з Української православної церкви Київського Патріархату.
Фото: Мілітарний
Спочатку членів УНСО агітували воювати на боці Абхазії. Розповідає один із лідерів цієї організації, командир підрозділу "Арго" Валерій Бобрович: "Це не стільки я робив особисто, скільки було рішення Політради УНСО. В 1993-му році до штабу УНСО приїхала жінка з Абхазії від сепаратистів і почала нас схиляти до того, щоб ми допомогли Абхазії воювати за незалежність від Грузії. Нас одразу трохи насторожила вона, а потім я поїхав в Грузію, так би мовити, з'ясувати на місці, що і як. І ми зрозуміли, що, в принципі сепаратисти Абхазії — це люди, які підтримані Росією. А ще тоді було зрозуміло, що третє століття триває війна України, Росії, і вона буде продовжуватися. Я, як військовий, одразу побачив величезну кількість найманців росіян, які воювали на боці Абхазії. Їх було десь майже півтори тисячі. А їх же треба було перекинути через гірські перевали. Їх треба було навчити хоча б елементарно збирати автомати, іншу зброю. Тобто явно було, що це найманці, які були сконцентровані, і в час "Х" їх кинули на підтримку абхазьких сепаратистів".
Грузини сприймали українських добровольців ледь не як спецпризначенців. Хоча професійної підготовки бійці УНСО не мали і тренувалися зазвичай власними силами. Розповідає представник цієї організації, також учасник війни в Абхазії Ігор Мазур на псевдо "Тополя". Зараз він капітан ЗСУ, начальник розвідки 127 батальйону 112-ї Київської бригади Територіальної оборони:
"Це були якісь там кар'єри, десь кудись зайшли по-тихому, десь бігали з дерев'яними автоматами, тому що ясно, що ніхто б нам не дав можливість стріляти з якоїсь навіть мисливської зброї. Хтось мав доступ до тирів, міг постріляти в тирі з автомата. Також було дороге задоволення десь знайти тир, де можна з автомата постріляти. В більшості навчали ті, хто вже десь пройшли армію, були також хлопці, які закінчували десантні чи саперні училища. Вони могли, як кажуть, показати вже практично, хай ми й бігали з дерев'яними автоматами, але якусь певну тактику відпрацьовували: роботу в двійках, трійках, прикриття один одного… Тому грузини, які думали, що приїхав спецназ, вони дуже сильно помилялися".
Оскільки грузинські збройні сили на той час лише формувалися, їхні військові не були повноцінно готові до ведення бойових дій. Український підрозділ натомість суттєво відрізнявся порядком і дисципліною. Це визнавали і грузини, і самі українці. Продовжує військовий:
"Коли ми тримали лінію оборони, не могло бути такого, що хтось міг десь побігти самостійно чи не виконувати накази командира, сперечатися з ним. Деколи нас там в приклад ставили, вважали, що у нас німецька дисципліна: українці стоять, ніхто не курить в строю. В них так само був такий варіант, що ніби батальйони називалися, як у нас був період в 2014 році, що батальйоном ми могли називати 20-30 чоловік. Там батальйон ОУН спочатку був, там 20-30 інші, там чеченські батальйони. Ми всі реально розуміли, що 20 чеченці, всі інші наші. Але називався батальйон імені Шейха Мансура. Як якесь невеличке містечко, то вони б створювали батальйон. В цьому батальйоні було реально 30 людей. І от ці "а-ля батальйони" отримали позицію. Так само і той батальйон морської піхоти Сухумський, до якого нас додали, нас там було більше ніж грузинів, тому що там було десь біля 40 грузинів, а нас, коли всіх разом зібрали, було чоловік 50. Тому от такими силами вони воювали, ясно, що ніякого злагодження не було, ніяких там полігонів також не було. Максимум, що могли знати, що їхній сусід з того боку — він має дивиться туди, інший — дивиться сюди. Ну і прості речі: автомат вивчити, гранатомет вивчити, гранату розуміти, що треба кидати не через 5 секунд, а вирвав чеку, пару секунд пройшло — і кинув, бо на четвертій вона вибухає".
Під перший обстріл потрапили ще в аеропорту
Поїздка до Грузії почалася доволі кумедно, — каже Ігор Мазур. Грузини гостинно зустрічали українських добровольців. Втім, під перший обстріл всі разом потрапили щойно літак почав сідати у Сухумі:
"В аеропорту нас так гарно зустріли, столи, потім за нас тост випили. Там командир дивився, до речі, Валерій Бобрович, щоб ми там небагато пили, бо ніби ж на війну зараз маємо летіти. І виходимо, коли вже ця парадна частина закінчилася, до того літака, який мав летіти на Сухумі. Типовий варіант нашої української війни 14-го року, коли хтось у спортивних штанах, хтось в кожуху, хтось з грузинів до того літака також йдуть, бо вони мають так само летіти. Тягнуть з собою якісь клунки з їжею, як наші прості люди, які йдуть на роботу і з собою тормозки тягнуть. І в тому літаку починають відкриватися. То ж котлети, запахи, все, вино розпивають, чачу. Хтось пішов до пілота, там щось теж з тим графином. Перша думка: ми долетимо до того Сухумі чи впадемо десь, тому що пілот там трошки "бахне"? Ми віримо, що грузини можуть багато пити, але все-одно турбулентність. І коли вже літак сідав в Сухумі, то якраз почали обстрілювати аеропорт. Це не такий дурдом, як зараз буває, але працював "Град" ворожий і якраз так лягало по периметру, десь 7-8 влучань було по смузі. Вона до того вже була побита, тому літак, коли сідав, в ньому так товкло… Ми вискочили по трапу, до нас під'їжджає "ЗІЛ" і "Волга" розбита, скалками посічена, "ЗІЛ" — просто звичайний самоскид, яким пісок возять у нас. І вибігає капітан, Вахтанг Кіалурідзе, і кричить: "Швидше в кузов, швидше, поки знову не стріляють!" І ми ліземо туди. У нас 23 чоловіка в той кузов залізли, багатенько народу, як для одного кузова".
Одного дня біля узбережжя, де перебували українські і грузинські військові, з'явився російський катер. Намагаючись розвідати оборону, він почав навмання обстрілювати територію. Грузини не відповідали, бо офіційно дві країни не перебували у стані війни. Не зустрівши опору, катер підійшов ще ближче до берега і почав стріляти вже прицільно. Український командир Валерій Бобрович вирішив прийняти бій. В результаті українці разом із грузинами затопили і російський катер, і моторний човен, який прийшов до нього на допомогу. Розповідає Валерій Бобрович:
"В мене навіть медаль є за катер… Нам дали наказ, сказали, що можливо буде висадка десантна в районі Сухумського маяка. Ми прийшли, я — колишній моряк, я знаю що таке висадка. Це — артилерія з суден, змішає гальку разом з нашими черевиками і нічого не залишиться. Тому прийняв рішення, кажу: якщо почнеться висадка десанта, вогонь не відкривати, чекати поки вони підійдуть до берега, тоді вони будуть боятись накрити артилерію своїх, може, нам пощастить і ми їх покладемо. Ну, і вийшов катер російський — і давай стріляти по берегу. Я зрозумів, що він провокує, щоб виявити наші вогневі точки. Там будинок, і за будинком стояла наша ЗОУ-2. Я сів за кермо, зняв з ручника, а хлопці штовхнули і вона викотилась. А грузин, Панас його псевдо було, почав стріляти одразу: першу чергу пустив по рульовій рубці і пошкодив корму. І тут вже всі почали по ньому стріляти. Навіть сторож з маяка з дупельтівки своєї стріляв. Тоді підійшов ще човен моторний, щоб підібрати хлопців росіян з цього катера. Ну, і човен теж потопили".
Полковник Валерій Бобрович, він же — сотник "Устим". Фото: Історична правда
Спуск з 200-метрової скелі на очах у ворога
19 липня 93-го року закінчився ще один бій, в якому добровольчий корпус УНСО відіграв важливу роль. Тоді штурмом було взято селище Шрома. Це населений пункт в Абхазії, який мав величезне стратегічне значення в обороні Сухумі. Окупаційний гарнізон складався з російських найманців кількістю до 600 чоловік.
Грузинські регулярні частини кілька разів безуспішно атакували солідно укріплені російські позиції, понесли значні втрати і змушені були відійти. Після того спецоперацію доручили українському підрозділу. Бійці ретельно підготувалися, провели розвідку і знайшли обхідну дорогу. Вона виводила до тилу селища.
З цього боку воно не так ретельно охоронялося. Бо для того, щоби туди дістатися, потрібно було спуститися зі скелі висотою приблизно 200 метрів. До того ж, на очах у ворога. Діяти добровольцям довелося вночі. Українці у суцільній темряві спустили на мотузках кулемети, боєприпаси та людей, більшість із яких не мала спеціальної альпіністської підготовки. Якби противник їх тоді виявив, піднятися нагору живими не було би жодного шансу.
Цей бій називають першим переможним боєм добровольчих підрозділів України проти збройних сил Росії. Як все відбувалося — розповідає Валерій Бобрович:
"Шрома – це містечко, щось на зразок райцентру українського. Невелике місто нависає над Сухумі. Хто Шрому бере – той і контролює. Тобто падіння Сухумі — це вже питання часу. І коли ми отримали наказ взяти Шрому і підійшли, я подивився: дорога повністю прострілюється. Кажу, ні, не підемо цією дорогою. Тактично ми мали право приймати власне рішенння. Відмовитися, наприклад, штурмувати Шрому, я не міг взагалі, але як я буду йти — це моє право. І ми вночі метрів 300 на мотушках спустили кулемети, ящики з набоями, самі спустились вниз. І опинилися десь на відстані метрів 35-40 від російських позицій. А в горах сонця немає такого, що потроху світає. Таке враження, що хтось реостат ввімкнув. І от сонце тільки вийшло з-за гори, пролунала моя команда – гранатами вогонь! Уявіть собі, 40-45 гранатометів в один момент. І вперше над грузинськими горами пролунало гучне українське "Слава!" І ми влетіли в містечко. Біг звідти москалів був такий швидкий, що коли заскакував в хату, то видно було пензлик намилений, тобто голився й кинув. А в одній хаті — аж мене хлопці покликали — на столі півпляшки недопитої горілки. Хлопці жартували, казали що це чорт-зна що. Ну, маму б свою він кинув, я вже повірю. А щоб, москалі горілку не допили?!.."
Для оборони всього селища українсько-грузинським підрозділам катастрофічно не вистачало сил і засобів, продовжує командир. Тож після відступу російські військові кілька днів намагалися взяти Шрому під свій контроль.
За даними грузинської військової розвідки, росіяни та їхні найманці під час боїв під Шромою втратили вбитими і пораненими 58 чоловік. Тоді ж спалили російський танк. Підрозділ УНСО також поніс втрати. За три дні загинули двоє бійців та вісім були тяжко поранені. То були перші українські втрати у війні в Абхазії. Розповідає Ігор Мазур:
"Всяке бувало. У нас був спочатку бій, в якому у нас кілька поранених було. А от вже другий бій, коли нас вибивали з села цього, Шрома. І нас туди спочатку на те, щоб ми відвоювали це село, бо вже туди зайшли були абхази, а потім вже ми його обороняли. І виходить, що знову ж такими невеликими силами зайшли, там ще було кілька таких груп, які називаються батальйонами. Три десятки, бо частина хлопців була там на базі. І десь чоловік 50 грузинів. І от коли ми вибивали, то ми вибили більші сили ворога, вони просто не знали скільки нас є. А потім вони ще підтягнули резерви свої, танки підтягнули. Ясно, що у нас не було ніяких танків, нічого такого. І були вже з їхнього боку наступальні дії. І в такому першому серйозному бою в мене на руках померло двоє моїх друзів. Навіть так, що я їм обом закривав очі".
Одним із вбитих українців був Сергій Обух на псевдо "Діброва", іншого звали Леонід Ткачук, він мав псевдо "Цвях". Обидва загинули при відступі зі Шроми. "Цвяха", на вимогу батька, спочатку поховали в Сухумі. Лише за 28 років завдяки Міжнародному комітету Червоного Хреста його вдасться повернути до України. Влітку 2021-го "Цвяха" перепоховали у Львові на Личаківському кладовищі.
.jpg)
Перепоховання Леоніда Ткачука з позивним "Цвях" у Львові. Фото: Фейсбук-сторінка УНА-УНСО
У вбитих ворогів українські бійці знаходили військові квитки, де було зазначено, що вони тиждень як звільнені зі збройних сил Росії. Продовжує розповідати Ігор Мазур:
"Коли був десь третій бій, бо нас вибили з Шроми, потім знову зібралися і їх були вибили, знову там це було таке село, яке на перехресті доріг, дуже важливе. Тобто у бою частина тих, хто стояв з ворожого боку, відступили, а двоє довго тримали бій, в них була висотка, в них був автоматичний гранатомет з танку АГС. Поки ми їх не оточили і не закидали гранатами, вони не хотіли здаватися. І в них ми знайшли військові квитки якраз. Вони двоє такі нормальні хлопці, під 90 кілограм вагою, такі здоровенькі, і обом їм там було десь в районі 30-35 років. Звісно, за два тижні перед тим звільнилися зі Збройних сил Росії. Один був старший сержант, другий — прапорщик. Такі достойно загинули. Видно було, що це такі фахові, як кажуть, регулярні хлопчики, не якісь любителі, не козачки якісь. А ці хотіли, скажімо так, показати, що вони можуть тримати удар, загинули. В принципі, ми їх як нормальних людей навіть похоронили. Тобто, ми викопали яму, не лишили їх там десь гнити чи ще щось. Закопали, поставили Хреста. В принципі, з поваги до того, що вони воїни".
"Тримали оборону, щоб люди, мирні люди, які тікали, могли відійти"
27 липня 1993 року у Сочі підписали Угоду про тимчасове припинення вогню, щось на кшталт Мінських угод. Росія виступила в ролі гаранта, і грузини відвели важку техніку. Після цього абхазька сторона порушила угоду і відновила наступ. У вересні відбулася битва за Сухумі, грузинська армія змушена була відступити, і зрештою місто було взяте абхазами. Там почалися етнічні чистки, гуманітарна ситуація стрімко погіршувалася. Тож українські добровольці допомагали людям евакуюватися з регіону. Розповідає Ігор Мазур:
"Тримали оборону, щоб люди, мирні люди, які тікали — діти, старші люди – могли відійти, тому що там була, можна сказати, різня. Тобто абхази, вірмени, на жаль, також, які стали на сторону про-російських сил, вирішували навіть питання своїх сусідів. Чим страшні певні моменти громадянської, чи навіть не громадянської, а гібридної війни, що деколи люди живуть у одному багатоквартирному будинку — грузини, абхази, вірмени… і коли одна російська сторона виграє — о, то це ж прекрасна нагода зайти до сусіда, поставити його там десь під якусь помпову рушницю. Чи сказати: віддавай все золото, і якщо не віддаєш — я тебе пристрелю, чи твою дружину, чи щось з нею зроблю. Такі історії не розказували. Люди бігли, у них не було часу бігати по магазинам, збирати їсти, а ногами треба було підніматися в гори, спускатися. Поки вийти в таку, скажімо, більш-менш житлову територію, треба було пройти десь до сотні, ну, нехай кілометрів 70 треба було пройти. Там гуманітарна ситуація була важка, на той час. Так, було тяжко. І деколи людські, як кажуть, гірші риси також проявлялися. І ми тоді вже змушені були не стільки вже воювати, скільки, скажімо, бути як волонтери, навіть як правозахисні структури і стежити за порядком в тому числі, виходить ще й так".
Українці воювали в Абхазії з червня по листопад 93-го року. Потім повернулися, бо Верховна Рада України ухвалила закон про заборону воєнізованих формувань, маючи на увазі, зокрема, УНСО. Є версія, що від Президента Леоніда Кравчука цього вимагав особисто російський Президент Борис Єльцин.
"Аби не потрапити в полон до росіян. думав застрелитися"
Втім, дехто з УНСО за кілька років вирішив повернутися до Грузії і продовжити боротьбу з Росією. Вдруге українці вирушили туди 1997-го року і перебували у регіоні до весни 2001-го. Повернувся до участі у бойових діях і командир Валерій Бобрович. Одного разу сталося так, що йому довелося кілька діб чекати на евакуацію в погребі одного з місцевих будинків. Аби не потрапити в полон до російських військових, командир навіть думав застрелитися:
"Грузини, вони якось нападали на блокпост, робили якусь операцію, потім бігом неслися до річки. Росіяни, знаючи цю практику, перекривали їм дорогу, вони дуже багато втрат нанесли. Ми ж повернули і пішли до моря, і я підвернув ногу. Мені хлопці кажуть, що ми вас понесемо. Я кажу: якщо ви мене понесете, то і мене не донесете, і самі не дійдете. А ми якраз проходили біля села, воно взагалі спалене все, а погреби лишилися. Я кажу: в погребі тут лишите, а десь дня через три прийдете заберете мене, якщо москалі не знайдуть. Ми спустилися вниз, мені там зробили ліжечко, соломою набили мішечки. І дали автомат і дві гранати — одну Ф-1, а одну РГД. Я тоді спочатку думав, якщо собаки, то можуть знайти. А якщо знайдуть, я був в формі українській, вірніше – унсовській, комір і тут чотири маленькі тризубчики, відзнака сотника. Думаю, це з живого шкуру здеруть. Я думав застрелитися. Якщо почнуть відкривати ляду, то застрілюся. Але зрозумів, що не вистачить сміливості натиснути на курок. А от гранату легше якось. І думаю, ну тоді буде спускатись Ваня — пів ріжка йому по ногах, а потім вже гранату. Але, напевне, тому що згарище, собаки не знайшли. А через три дні хлопці приїхали, і ми човном здовж берега в Анаклію, там база наша була".
Воювали в Грузії за Україну
Ще в ті часи, у 90-ті роки минулого сторіччя, українські добровольці розуміли, що Росія рано чи пізно вторгнеться до України так само, як і до Грузії. Тому воювали у Грузії за Україну. Розповідає Валерій Бобрович:
"Весь час ми проводили навчання в таборах в Карпатах, в Одеській області. Я особисто їздив, ділився власним досвідом. Безумовно, я ж вам казав, що зараз не вийшло в нас зробити окремий підрозіл УНСО. Але практично всі, хто пройшов УНСО, всі на фронтах. Ніхто не бігає з пачкою доларів з наміром "відкосити". Так що я думаю, що і я, і керівництво організації, ми не даремно прожили своє життя. Грузини як оцінюють взагалі внесок українського підрозділа, який тоді воював на їхньому боці? Звичайно, мені здається, що недостатньо. От я дивився документальний фільм, там грузини зняли про вертольотчиків наших, які вивозили їх, а за нас — ні слова. Ну що ж, в принципі, орден мені дали. Бо коли кажуть, що от — найманці, найманці, то я завжди можу показати свій орден і сказати: найманців орденами не нагороджують. Людина не може зрозуміти, як це ризикувати своїм життям задурно. Ми ж воювали там не за Грузію, ми воювали за Україну".
Війна в Абхазії 1993 року завершилася військовою поразкою Грузії, що означало втрату контролю над більшою частиною регіону. Потім на цих територіях у статусі миротворців були офіційно присутні російські війська. Грузинсько-абхазький конфлікт продовжився зіткненнями 98-го року. Після цього, за 10 років, Росія вторглася до Грузії і зайняла всю територію Абхазії, а також визнала її незалежність. Того ж 2008-го року Грузія визнала регіон окупованим Росією.
Якби російські збройні сили не підтримали абхазьких сепаратистів, Грузія з Абхазією могли би домовитися і вирішити конфлікт, — переконаний політолог Вахтанг Маісая. На його думку, Росія ніколи добровільно не залишить Абхазію:
"Ми перемогли б навіть мирним шляхом, не лише військовим. Тому що нам ділити не було чого. Ось в цьому казуїстика питання, тому що абхазці і грузини фактично складають автохтонний (корінний) народ всього кавказького регіону. Це кавказький, єдиний, як то кажуть, народ. Це також і вайнахи, і деякі дагестанські народності, і ще представники адигейського народу, до якого входять абхази. Тобто, ми єдині. І нам ділити, якщо чесно сказати, нічого. Так що ми у цьому контексті обійшлися б і без "російської допомоги". І відновили б взаємини, і жили б у мирних умовах. Росія ніколи за своїм бажанням не піде з Абхазії. Абхазія — це ласий шматочок. Там прекрасна природа, там різноманітна флора і фауна, це приваблює Росію. І що найголовніше — для Росії Абхазія потрібна в географічному контексті. Ось якраз нещодавно Путін відкрив на окупованій території Очамчирі військово-морську базу".
Частина українців, які воювали в Абхазії, отримали паспорти почесних громадян Грузії. Крім того, указом президента Грузії багато бійців УНСО нагороджені орденом Вахтанга Горгасалі. Це найвища державна нагорода за військову службу. Семеро із цих воїнів нагороджені посмертно.
Українці воювали за Грузію, а грузини зараз воюють за незалежність України. Ці країни об'єднує спільний ворог, який за схожим сценарієм діє на всіх територіях, які прагне захопити. Багато членів УНСО після участі у війні в Абхазії тепер захищають від Росії і свою країну. Хоча перший бойовий досвід, як і перші перемоги над ворогом, отримали за тисячі кілометрів від дому. Втім, і українці, і грузини, які зараз на фронті, прагнуть одного — вибити ворога зі своєї землі і покласти край російській агресії назавжди.
