Ілюстративне фото: Укрінформ
З малого жив серед військових, але сам військовим бути не хотів
У свої 49 років він вирішив кардинально змінити своє життя і от уже десятий рік воює за нашу свободу:
"Родом я з Західної України, Коломийського району. Моя мама 42 роки прослужила у військовій частині, а батько був істориком. Уся рідня теж служила або в міліції, або в поліції, або служили в армії. Я змалку жив серед військових. Садочків тоді не було, мама мене забирала на службу, тож я з військовими стикався відколи себе памʼятаю.
Я не скажу, що мав бажання служити. Я думав, що то не моє. Я служив з прикордонниками в радянські часи на Далекому Сході і більше не планував звʼязувати свою долю з армією. Закінчив училище, був слюсарем-інструментальником, працював за фахом. Коли все почало розвалюватися, я почав на себе працювати. Вступив в університет в Івано-Франківську, але не закінчив, зрозумів, що це не моє. Потім вже у Києві я вступив у інший університет, закінчив магістра за спеціальністю "інженер-дослідник". Темою моєї дипломної були засоби захисту військовослужбовців спеціального призначення".
"Він не тікав, а молився"
Життя Романа Ціпуха увійшло в звичну колію. Він переїхав до столиці, почав займатися справою, яка приносила гроші і задоволення, – працював з автомобілями. Міг би і далі жити звичайним життям, але під час Євромайдану все змінилося.
"Я побачив по телевізору, як побили студентів, дітей сусідів, які були побиті на Майдані. Я зрозумів, що з цим треба щось робити, бо ніхто не має права бити наших дітей. Для мене Майдан не був під гаслом "хочемо у Євросоюз", для мене він був для того, щоб ті, хто це допустив, понесли покарання.
1 грудня я вийшов на Майдан. під час Маршу мільйона. Ми великою групою пройшлися від Тараса Шевченка до Майдану. На Майдані була свобода і порядок. Я вступив в самооборону Майдану, хотів бути більш корисним, у нас був порядок. Коли почався розстріл, я був в Маріїнському парку з нашою сотнею. Всі дні я був там, коли все горіло, коли вбивали. У мене товариша тоді вбили. Тітушки почали кидати камінням, його догнали і палками його забили, дубинками. Був крововилив в мозок, тож його просто тітушки забили. Він особливо не тікав, був з жовто-блакитною стрічкою. Він не тікав, він молився", — розповів Роман Ціпух.
На Майдані Роман Ціпух зі своїми побратимами по самообороні постійно слідкували за подіями на Сході і в Криму. Було чітке розуміння, що насувається щось страшне, що росіяни просто так не залишать нас у спокої. Повноцінної боєздатної армії на той час практично не існувало. Потрібно було готуватися до захисту країни. Роман Ціпух також вирішив стати до лав добровольців. Саме 14 березня 2014 року близько 550-ти майданівців прибули на полігон біля села Нові Петрівці, що на Київщині. Із цих бійців було сформовано Перший добровольчий батальйон, який згодом отримав імʼя свого першого командира — генерал-майора Сергія Кульчицького.
"Було організовано все, щоб зʼявився перший наш резервний батальйон. У мене в сотні було дуже багато молоді і практично вони всі не служили в армії, тобто військового досвіду у них не було, тільки те, що було на Майдані. А я служив в полку прикриття кордону, чомусь був навчений. Я розумів, що я людям зможу передати цей досвід. Спочатку я думав, що просто поїду з ними в Петрівці, там буду допомагати оволодівати військовими навичками. А тижнів через два я зрозумів, що з хлопцями поїду на Схід".
Роман Ціпух. Фото — з особистого архіву героя
Протестувальники з Майдану та внутрішні війська: "В нас був спільний ворог"
Майбутня Національна гвардія, куди згодом увійшли добровольчі батальйони, формувалася на основі внутрішніх військ. Саме вони протистояли майданівцям під час Революції Гідності. Тепер же добровольцям довелося взаємодіяти зі своїми колишніми противниками.
Як згадує Роман Ціпух, "коли приїхали в Петрівці, перший тиждень нікого практично не бачили взагалі. Ми жили у палатках, займалися, знали, чого ми прийшли. У нас не було конфліктів з тодішнім "Барсом". Ми знали, що у них ми можемо чогось навчитися, вони можуть нам щось передати. Вони надали нам свою зброю, техніку, БТРи, те, що нам необхідно. На той момент у нас був спільний ворог, і те, що було між нам на Майдані, воно відійшло на задній план. Нам треба було готуватися, ми розуміли, що разом будемо виїжджати".
Близько місяця новостворений батальйон проходив навчання у Нових Петрівцях. Усі прийняли військову присягу, адже більшість бійців раніше не служили в армії. Потім виїхали на додаткове навчання у Павлоград, де вдосконалювали свої військові навички.
"1 травня ми виїхали в сторону міста Словʼянськ. 2 травня 2014 року заїхали на бензозаправочну станцію зі сторони Ізюма, друга група поїхала на Карачун, там зайняли з боєм гору, ще одна група поїхала на Молочар. Так ми оточили Словʼянськ практично зі всіх сторін. Одна тільки сторона була не зайнята – на Краматорськ, бо вона контролювалася Гіркіним. Місто оточили 2 травня, а вони залишили його в липні. Ми весь час були там. Тоді ми вже разом були при звільненні Словʼянська. 29 травня загинув генерал, переважна більшість вирішила воювати до переможного кінця. Генерал нас вчив, все, що знав, передавав знання, після загибелі генерала просто так піти – ми розуміли, що це буде як зрадити свого командира. І ми вирішили далі продовжувати службу", — розповів Ціпух.
"Ми знали, що 24-го росіяни підуть, але не думали, що зі всіх сторін"
Спочатку Роман був командиром відділення, тоді інструктором, далі — заступником командира взводу. Загалом дослужився до заступника командира роти. Постійно вдосконалювався, якщо була можливість вчитися – ніколи не відмовлявся. Роман Ціпух збудував непогану військову карʼєру, хоча ніколи цього серйозно не прагнув. Усі 10 років війни він захищав Україну, брав участь у бойових діях: "Ми стояли на блокпостах під Горлівкою, люди бачили, які ми є, приходили, дякували, давали якісь маленькі подаруночки, малюнки діти малювали. Для нас кожен день був чимось особливий. Зайшли на якусь роботу, операцію, всі вернулися живі, це вже знакова подія. Комусь допомогли з цивільних людей – це вже знакова подія. Ми щось зробили, чиюсь долю поміняли. І ті люди, які були в ЛНР/ДНР, вони не стали на нашу сторону, але вони залишили зброю і перестали стріляти, почали жити цивільним життя, зрозуміли, що їх обманули, що ми не прийшли захопити їхні сімʼї чи дітей їсти, як тоді розповідали. Вони поміняли свою точку зору стосовно нас".
"Ми ще в 2017 році отримували інформацію, що Росія повністю модернізує всі війська, і за нашою інформацією вони мали в 2021 чи в 2022 році закінчити і піти. Ми знали, що вони підуть, але ми думали, що це буде лише на Сході. 21 лютого ми отримали, що 24-го вони підуть. Але ми мали інформацію, що вони підуть лише зі сторони Луганської і Донецької областей. Те, що вони підуть по колу, 5 тисяч км лінії фронту, не вірилося. Це дуже багато. Це треба багато людей, техніки. Я не думав, що вони підуть зі всіх сторін", — пригадує військовий.
Шашлики на площі Бандери у Москві
Він зазначив, що коли служиш кожен день, то служба стає звичайною, буденною справою: "Запамʼятовується, коли ти втрачаєш своїх друзів, побратимів, коли вони були з тобою, а тут їх не стало. Хороше забуваєш дуже швидко, а таке закарбовується в памʼяті на все життя. Ми в такій ситуації, що вибору у нас нема. Тільки перемога. Хтось розказує, що давайте капітулювали, та й усе, на цьому б закінчилося. Ні, капітуляція – це буде набагато більше загиблих людей. Будуть репресії, будуть розстріли, смертей буде набагато більше".
Роман Ціпух налаштований доволі оптимістично. Каже, він і його побратими на своєму місці, знають, чому вони тут і що треба робити. Усі вірять, що перемога обовʼязково настане. Часто прокручують в голові, як саме це може статися. Пан Роман, наприклад, уявляє, що цього дня в Москві на площі Степана Бандери українські військові смажитимуть шашлики.
Роман Ціпух. Фото — з особистого архіву героя
*В матеріалі збережена пряма мова героя сюжету.
