Літературні гурти, маргінеси та небезпека романтизації: Галина Крук про динамічні 1990-ті у спецпроєкті Радіо Культура

Літературні гурти, маргінеси та небезпека романтизації: Галина Крук про динамічні 1990-ті у спецпроєкті Радіо Культура

Радіо Культура і "Видавництво Старого Лева" започаткували спільний проєкт "1990-ті: сучасні класики та їхній час", у межах якого українські письменники й письменниці говорять про історичні зміни, які відбувалися в перше десятиріччя незалежності України, про тогочасні побут і культуру українців, про літературний процес і свої тодішні дебюти.

У цьому випуску поетеса та перекладачка Галина Крук згадує тодішній Львів, літературні гурти, дев’ятдесятників, розповідає про мейнстрим та марґінеси в літературі 1990-х, а також небезпеку романтизації цього періоду. 


 

0:00 0:00
10
1x

Галина Крук та Єлизавета Цареградська. Фото: Олег Переверзєв для Суспільного

Машина часу в літературний Львів 1990-х років

— Як загалом відбувався літературний процес у Львові 1990-х років? Зроби нам машину часу для тих, хто ще не міг цього спостерігати. 

— Насправді ми маємо дуже багато суб’єктивних спогадів з цього періоду. Мій погляд теж певним чином зумовлений тим колом, яке мене оточувало, моїм рівнем сприйняття ситуацій.

Традиційно ми звикли дивитися на 90-ті через призму розвалу совка — складні часи безгрошів’я, перебудова з усіма її подальшими негативними наслідками в економіці. За цими фактами ми менше уявляємо собі те, як існують літературні середовища. У кожному часі завжди є, з одного боку, мейнстрим — те, що лежить на поверхні, про що ми зазвичай говоримо, коли згадуємо, що залишилося від того часу. Але водночас є й різні маргінальні, андеграундні течії, які ніби не визначають епоху, але потім можуть вийти на поверхню.

Існувало велике питання, чи включити у сферу літератури твори певних течій, які у 90-ті були андеграундом чи марґінесами. Наприклад, журнал "Гігієна", який видавався в Харкові, чи був він фактом літератури? На той час, ніхто з серйозних професійних літераторів так не вважав. Чи окремі виступи-геппенінги бубабістів або лугосадівців, чи навіть початок Подерв’янського — чи це літературні явища і про що вони свідчать? У 1990-ті це були явища літпроцесу, але не літератури. Фактом літератури ставало лише те, що виходило друком і проходило певний художньо-естетичний відбір. І цей фрейм було дуже важко розширити. 

Відбувалося не просто руйнування минулої естетичної системи, структури того літературного процесу, але й велика його переоцінка. І те, що довгий час залишалося на маргінесі і не мало уваги, раптом отримало можливість вигулькнути. І це для мене є одним з найважливіших моментів. Ми пам’ятаємо з літературних 1990-х у Львові "Вивихи" — два фестивалі, які претендували на це продовження лінії західних контркультурних фестивалів, Вудстоку, культури хіппі і бітників, своєрідно адаптованій ще попереднім поколінням львівського андеграунду, що гуртувався довкола Чубая. Протестний, хуліганський, провокативний нурт, який підважував радянську естетику і деконструював соцреалістичну літературу.

З іншого боку, в ці часи у Львові існував потужний національно-патріотичний рух, який був представлений і Товариством Лева, і Просвітою. Пригадую, коли мені було років 16, мене запросили на засідання Львівського клубу творчої молоді. Засідання Львівського КТМу було у теперішньому готелі "Асторія", у півпідвальному приміщенні. Там були люди, яких зараз немає в літературному мейнстрімі, але тоді вони були в цьому літпроцесі. Я можу згадати Ірину Вовк, Зоряну Гладку, Марію Шунь, Володимира Олейка, Тараса Девдюка. Цих імен ви не знайдете в описі львівських пізніх вісімдесятих чи дев’яностих. Як нема серед імен, наприклад, Славка Павлюка, у якого вдома на вулиці Гнатюка збиралася літературна тусовка вісімдесятників і дев’ятдесятників, де можна було поспілкуватися в добірному товаристві Римарука, Герасим’юка, Покальчука, Марії Матіос, Неборака, чи навіть уже входих туди набагато молодших Жадана і мене. Без Славка, який залишив по собі роман "Нічний імператор" та "Романи подружньої пари", мені не уявляються львівські 1990-і і 2000-і. Вивчення літпроцесу часто дає набагато повніше уявлення про те, як усе відбувалося, хто кого породив, де тусували і куди всі хотіли потрапити, щоб доступитися до кумирів, чия оцінка була дуже важливою, хто з ким спілкувався, хто на кого вплинув. Натомість літературні публікації того часу не завжди відображали реальну ситуацію і давали про це уявлення. Завжди треба пам’ятати, що література будь-якої епохи складається з тих, хто був у тому часі і без яких той час був би інакшим, і тих, хто залишився в літературі і в каноні. А пізніші описи тої чи іншої епохи часто залежать від оптики і вибірки того, хто потім про це напише. 

Нова епоха свобода зі здобуттям незалежності

— Як незалежність впливає на плин літературного процесу? Чи змінюється щось, коли ми заходимо в оцю нову епоху свободи? 

— Треба сказати, що свобода була трошки в іншій площині, ніж та інфраструктура, в якій функціонує література. 1990-ті були часом, який цю попередню інфраструктуру сильно поруйнував, разом з іншими рудиментами совка. Змінилося функціонування видавничої сфери, перестав існувати бібліотечний колектор, через який книжки через держзакупівлі потрапляли в бібліотеки. Як розповідав мені Віктор Неборак, вони дебютували одночасно з Галиною Пагутяк. Її дебютні книжки "Діти" і "Господар" наприкінці 80-х вийшли тиражем у 65 тис. примірників, таким був дебютний всесоюзний наклад. Наступні автори, які видавалися уже в часи незалежної України, не могли навіть мріяти про такий наклад. І досі не можуть.

Звичайно, всі розуміли, що такою була ціна свободи і незалежності, тому що раніше Спілка письменників вирішувала, хто може видаватися, а хто — ні, у видавництвах була обов’язковою посада цензора, який візував усі рукописи. Ми знаємо чимало прикладів збірок сімдесятників чи ранніх вісімдесятників, які просто не доходили до друку. Але якщо книжка видавалася, якщо автор належав до Спілки письменників, життя в цій радянській літературно-видавничій системі було спокійним і розміреним. Тобто, звичайно, ти мусив чимось жертвувати. 

І оця свобода була в тому, що ти вже не мусив писати "паровозів", але міг видати свою книгу власними силами або при підтримці спонсора. Часто це був самвидав, який тоді перестав бути політично каральною справою, різні альтернативні форми друку на зразок різографа і т.д.  Свобода коштувала недешево. Ти мусив знайти, в кого видатися з найменшими затратами, де видатися якісно, як поширити цю книжку, як її продати серед людей, які теж не мають грошей. Багато хто шукав альтернативних шляхів самопрезентації. 

Нові літературні гурти

— Я пригадую, власне в таких умовах і почали виникати літературні угруповання, активно творилися різні мікросередовища і спільноти. 

— Які це гурти?

— Якщо говорити про львівські традиції, то спочатку був "ЛуГоСад" — це Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Майже одночасно з ними з’явилося "Бу-Ба-Бу" — Андрухович, Неборак та Ірванець. Якщо ж говорити про інші міста, то у пізні 1980-ті в Києві з’являється угруповання "Пропала грамота" з Позаяком, Либонем і Недоступом. На межі 1980-х та 1990-х діє "Західний вітер" у Тернополі, де одним із найпомітнішим був Василь Махно, який вже багато років мешкає в Штатах. Тоді ж приходить час франківської "Нової дегенерації" з Іваном Андрусяком, Степаном Процюком, Іваном Циперлюком і Любком Стринаглюком, а згодом харківської "Червоної фіри", до якої входили Жадан, Мельників, Пилипчук і Нога. Літгурти існували майже в кожному місті, яке мало літературні претензії.

Десь тоді ж у Львові доходить до створення кількох жіночих літгуртів. Наприклад, "ММЮННА ТУГА", назва якого розшифровувалась як Товариство усамітнених графоманок, а "ММЮННА" утворилося від перших букв усіх імен учасниць. Це були Мар’яна Кіяновська, Мар’яна Савка, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, які вчилися на філології на 2 курси раніше. 

Ну і власне, ми з моїми однокурсницями Іриною Старовойт, Оленою Галетою, Олесею Новосад і Оксаною Копак створили радше пародійну репліку на все це гуртування - літературну дисоціацію "Нечувані", бо це вже був час іронічного ставлення до цього тотального процесу гуртування. І ми мали якраз не статут, а "статам" і було в тому статамі чимало інтелектуального стьобу, бо ми паралельно ще заснували товариство молодих науковців і зорганізували кілька студентських конференцій. На нашому рахунку також було кілька різних презентацій-вистав, спільних вечорів з музикою, і навіть з масками. Всі знали одні одних в межах львівських гуртів вісімдесятих і дев’яностих, стежили і ходили на вечори, особливо почесно було виступити на майданчиках, створених старшими колегами – пригадую, такою для мене була презентація першої книжки в контексті вечорів "Третього тисячоліття", авторського проекту Віктора Неборака.

Але тут треба пам’ятати про одну річ: більшість гуртів не мали стильової спільності. Це були ситуативні об’єднання людей, які або разом дебютували, або вважали, що так простіше увійти в літературу чи легше щось організовувати. Саме тому майже всі гурти невдовзі розпалися і багато авторів розійшлися в літературі власним шляхом, далеко не всі підтримували спільну міфологію і часом навіть дружні стосунки. Що не заважало згодом виникати новим нестійним і концептуальним сполукам на зразок "Псів святого Юра", дуже добре пам’ятаю, як це виглядало.

Поряд з таким гуртуванням виходили на поверхню певні локальні літературні  осередки, які мали потужну міфологію та форми самоопису – такою стала енциклопедія МУЕАЛ "Плерома", видана Єшкілєвим і Гуцуляком в Івано- Франківську.  Саме завдяки цій енциклопедії, Іздриковому часопису "Четвер" та ще цілій низці видань із самоописом та теоретичним  обгрунтуванням явища ми маємо розлогі уявлення про "Станіславівський феномен", у той час як інші не надто описані локальні феномени зникли з поля зору, ніби й не існували, навіть попри те, що могли бути дуже яскравими, на зразок чернівецького середовища довкола Кожелянка чи Дністрового з тернопільским  гуртом "Друзі Еліота". Часто саме завдяки яскравій легенді або автоміфу, який мав той чи інший автор, письменники чи явища залишалися в літературі. 

Потреба організовуватися в літературні групи

— Ми ж не знайдемо зараз такого бажання до гуртування. Тому що є можливість стартувати, очевидно, і немає потреби зорганізовуватись в такій групі. Я правильно розумію?

— У нас дійсно не було багатьох інфраструктурних моментів, які є зараз.  З книжками тоді було туго, єдиний певний шанс видатися для молодого автора-початківця 1990-х було перемогти в літературному конкурсі на зразок "Привітання життя" імені Богдана-Ігоря Антонича (де приймали твори авторів до 28 років) або спілчанський конкурс Кабінету молодого автора "Гранослов", згодом до цього долучився набагато демократичніший конкурс видавництва "Смолоскип". Майже всі помітні зараз автори 90-х дебютували книжками завдяки перемозі у цих конкурсах, від Прохаська, Андрусяка і Жадана - до уже двотисячника Лазуткіна. У 1996 р. мені пощастило перемогти відразу у двох конкурсах - тож вийшло відразу дві різні дебютні книжки одного року, таке було рідкістю. Мені тоді було 22 і це вважалося раннім дебютом, особливо враховуючи, що перші моїх вірші були опубліковані в 1986.  

Галина Крук. Фото: Олег Переверзєв для Суспільного

Не було не лише можливості видатися, а й іншої інфраструктури. Тоді, якщо ти хотів організувати вечір, ти йшов до знайомого директора якогось закладу, культурного чи не дуже, просився, казав, що от я чи ми хочемо провести захід, вечір чи фестиваль, трощити столи і битися не будемо. І так домовлявся за те, що тебе пустять без грошей в цей заклад або за символічну оплату. Грошей у сфері не було. 

Теперішні фестивалі організовуються на зовсім іншій фінансовій основі. Зараз літературний менеджер не працює навіть з у десять разів більшою сумою, ніж працювали ми. Коли ти був автором і хотів щось організувати, ти мусив сам намалювати афішу, видрукувати її, розвісити по всіх навчальних закладах, звідки чекав відвідувачів, пошукати виходи на радіо, щоб зробити рекламу І це дуже часто мусив робити сам автор. У 1990-х було дуже багато такої низової роботи в полях, яку за тебе ніхто не зробить.

Хтось мусив організовувати середовище, виховувати і привчати публіку. Скажімо, усього цього літературного Львова пізніших часів не було б, якби наприкінці 80-х тут не було Романа Іваничука в середовищем "Просвіти", Ігоря Калинця та Миколи Ільницького, невтомних членів журі "Привітанням життя", Віктора Неборака з його проектом "Вечори третього тисячоліття" та передачами на телебаченні, Винничука з часописом "Гульвіса" та іншими провокативними маскультовими проектами, Кривенка з "Постпоступом", Тараса Возняка з культурологічним часописом "Ї", Молодіжним театорм імені Леся Курбаса із режисером Володимиром Кучинським і першими неймовірними постановками, Маркіяна Іващишина з середовищем "Дзиги", "Лялькою" і пізнішим літературним "Кабінетом", Львівським форумом книговидавців із Лесею Коваль і ще багато всього іншого, що творило неповторний культурний краєвид і середовище для функціонування літератури. 

Бо якщо нема середовища і не існує інфраструктури, то ти "варишся" у власному соку і  залишаєшся у вакуумі. Зараз це не таке важливе, як було тоді, бо існують соцмережі, видавництва, фестивалі, літературні менеджери і агенти. 

Мейнстрим та маргінес у літературі 1990-х років

— Я хочу поговорити з тобою про такі поняття, як мейнстрим і маргінес. Ми точно знаємо визначення цих двох слів. Але, напевно, не до кінця розуміємо, як це працює зараз і як це працювало в літературі  1990-х.  Що нам треба розуміти про ці два поняття?

— Покоління 1990-х застало ще цей радянський образ літератури. Ми, дев’ятдесятники, ще виховані в ньому, ми про нього пам’ятаємо. З одного боку, ми вивчали обов’язкових авторів, які були в радянському каноні літератури, але, з іншого боку, були автори, яких система переслідувала чи замовчувала і ними молодь цікавилася набагато більше. Наприклад, коли я навчалася у 8-9 класі, вчителька літератури потай дала мені почитати від руки переписані щоденники Симоненка з дуже критичними висловлювання щодо радянської влади. У 1980-х роках за ці щоденники можна було сісти. 

Роман Іваничук і його заборонені "Мальви", "Маруся Чурай" Ліни Костенко, само собою, Стус. До того ж, на нас раптом впав величезний огром літератури Розстрідляного відродження 1920-1930-х, а потім й тих, хто був репресований пізніше. І ти раптом відкриваєш просто шалене багатство, неймовірних авторів на зразок Плужника чи Свідзинського, задерикуватого і скандального Семенка чи Шкурупія, Хвильового чи Домонтовича, неокласиків. 

Все це приходить на раз, викликає ейфорію і відчуття надзвичайного літературного багатства, стильового феєрверку. З іншого боку, все це поповнюється книжками діаспорних авторів і поетів Нью-Йоркської групи. Для мене особисто  це була одна з найважливіших лектур, коли ти бачиш інший образ поезії — Тарнавський, Бойчук, Рубчак чи навіть Патриція Килина. Розумієш, що українською мовою і таке щоб є у поезії, ні на що інше не схоже. Плюс усі ці автор, які існували на маргінесі і в андеграунді, Чубай і компанія — тут важко не ошаліти від нараз відкритої літературної повноти та стильового розмаїття.

І ці люди для багатьох з нас, включно зі старшими вісімдесятниками, були авторитетними. Люди, які допомагали руйнувати й руйнували радянську систему своєї обірваною чи маловідомою широкому загалу творчістю. Найменш поцінованими в цьому всьому виявилося покоління ранніх вісімдесятників Покальчука, Герасим’юка, Римарука, Федюка, Малковича, Медведя, Ульяненка,  покоління, яке залишилося на згині епох, коли одна система зламалася, а інша насувалася так стрімко і з такою силою, що ми їх не встигли добре прочитати, засвоїти і осмислити, відразу побігши далі.

"Дев'яностики" чи все ж "Дев’ятдесятники"?

— Сьогодні складно простежити цю дискусію і зрозуміти, в чому претензія до цього покоління. Чому їх відмовляються  виносити  в якийсь  окремий розділ? Чи не відмовляються? Поясни, що коїться?

— Я страшенно не люблю формулювання "дев’яностики". Це один зі способів осмішення української літератури, який існував досить довгий час. Так само, коли зневажливо вживали (і далі вживають) термін "сучукрліт". Тобто, оцей "суч" накладав певний відбиток. Ця література втрачала повноцінність сприйняття, бо про неї треба було говорити злегка зневажливо та іронічно, атке собі "недо". З одного боку, молодші вісімдесятники й задали цей тон іронічного, пародійного ставлення, осмішуючи й руйнуючи совкову систему. Цей тон іронії і блазнювання досить довго утримувався.

Якщо ти в 90-х виходив з чимось серйозним до публіки, від тебе за традицією попередніх геппенінгів все одно чекали стьобу, пародії, іронії, самоіронії, блазнювання. І це тривало навіть після 1990-х. Поет 1990-х мав бути веселим, п’яним, прикольним і не боятися обсценної лексики.  Якщо ти цього не робив, ти був занадто нудним. Маска, яка приросла до обличчя.  

Але 1990-ті були різними, і тому дуже часто тодішні автори, які не підпадали під певні рамки, або злітали з цього кола, яке крутилося, або, відповідно, залишилися десь в минулому. 

Важливим для України 1990их був прихід сюди часопису "Сучасність", який помітно пожвавив і розширив літературний процес. Перші гарячі літературні дискусії і скандали, втрата цнотливих діаспорних підписників через публікацію роману Забужно "Польові дослідження з українського сексу", публічна дискусія Оксани забужко і Юрка Андруховича, "Коханець леді Чатерлей" у перекладі Соломії Павличко, подолання табу на певну лексику. До речі, для 1990-х велику справу зробив Осип Зінкевич з видавництвом "Смолоскип". По-перше, він виявляв творчих людей із різних регіонів й періодично збирав всіх в Ірпені на семінарах творчої молоді. Це були дуже неформальні зустрічі, які, проте, розвивали і виховували. Саме так автори із різних кінців України, які належали до цього покоління 90-х, перезнайомилися між собою. 

І якщо вже повертатися до термінології, то мені більше подобається термін "дев’ятдесятники". Воно краще окреслює ситуацію, більше відносить нас до цього покоління, ніж оці "дев’яностики", які за правилами української мови мали б бути "дев’яностниками".

Це, фактично, останнє покоління, яке ще можна виділити на основі спільності певного поколіннєвого життєвого досвіду, подібної системи освіти, таких же дитячих книжок і фільмів, подібних шляхів дорослішання і входження в літературу. Бо в пізньому совку, незаледно від того, був ти з Харкова, з Івано-Франківська чи зі Львова, ти в тому ж віці мав шанс прочитати "Нестерпну легкість буття", побачити той чи інший фільм, з’їздити на ту чи іншу олімпіаду з української мови і літератури, чи вийти на перші українські акції протесту з жовтоблакитною символікою. Ну або взяти участь у ланцюгу Злуки. Або попробувати свій перший джин-тонік, спайси чи траву. Всі ми люди входили в літературу, коли було матеріально складно, але захопливо від відкритих перспектив, коли хотілося водночас і прочитати репресованих і недооцінених авторів, і написати щось своє, ні на що попереднє не схоже. 

Вже наприкінці 1990-х все почав творити новий книжковий ринок, на комерційних основах. Це був окремий процес, не до кінця зрозумілий літераторам, які часто приходили в літературу романтиками та ідеалістами.  Там було багато непевності. Тому більшість із нас, авторів 1990-х, намагалися зробити академічну кар’єру, щоб мати певність у завтрашньому дні. Майже всі із нас були в аспірантурі, захистили дисертації, хоч далеко не всі лишилися в науці.  Це і Жадан, і Анатолій Дністровий, і Ростислав Мельників, і Оксана Лучишина, і Назар Федорак, і Олена Галета, і наймолодший серед нашого покоління Остап Сливинський, який за основними віхами творчої біографії все таки належить ще до нашого покоління. Більшість тих, кого можна згадати з важливих літераторів 1990-х, — літературознавці за освітою. 

Схильність до романтизації 1990-х

— Наскільки ми схильні романтизувати 1990-ті і, як ти гадаєш, як саме це може впливати і чи може впливати на щось?

— Єдиний спосіб уникнути романтизації  — більше говорити про різні аспекти цього явища. Чому нам легше говорити про віддалені покоління? Тому що ми не знаємо їх. Легко говорити про шістдесятників, оскільки ми вже визначилися з тим, хто до цього кола належить.

У реальному часі завжди всіх дуже багато. Чому важко говорити про двотисячні? Тому що ми їх забагато знаємо, тобто знаємо забагато подробиць і важко виокремити найсуттєвіше. І коли ми говоримо про 1990-ті, то для повноти картини треба підходити до них з різних боків.

По-перше, 1990-ті стали чи не першим періодом в українській літературі, коли водночас в одному полі літератури існували різні покоління письменників.  

У радянській системі існувала строга ієрархія. Якщо хтось входив в літературу, він мав благоговіти перед тим, хто в ній був давно. Було великим плюсом, якщо про тебе хтось із класиків на зразок Рильського чи Тичини, написав кілька схвальних слів. Така була структура і логіка літературного становлення. 

Натомість 1990-ті зруйнували цю ієрархію та створили іншу структуру. І в ній одночасно були мертві класики, і живі, ті, з яким можна подискутувати чи консолідуватися, вивищитися чи чогось навчитися від них.

Я пригадую собі, що була ще т.зв. література другого пришестя. Люди, які належали до середовища "Скрині" Чубая, згодом прийшли в літературу і відкрилися по-новому, як, скажімо, Винничук, який раніше був поетом, а тут раптом почав існувати як прозаїк зі своєю еротичною прозою, жанровими чи прозовими романами. Або ж історія Рябчука, який потім реалізувався як прозаїк і літературний критик. Або Віктор Морозов, якому ми завдячуємо перекладами "Гаррі Потера" і не тільки. І таких "других приходів" у літературу було дуже багато, тому в 1990-х ми маємо настільки багатовимірний процес, що дуже складно його описувати і підводити під спільний знаменник.

Я думаю, що зараз ми мали би попрацювати над тим, щоб зібрати хоча б матеріальні спогади і свідчення про цей яскравий, складний і неоднозначний час, бо насправді більшість зроблених тоді звуко- чи відеозаписів існують зараз на дуже непевних носіях пам’яті. Усі ці бобіни, касети, намальовані від руки афіші, перші збірки, самвидавні журнали і буклети мають надзвичайну цінність, тому що без них ми потім будемо фантазувати і уявляти, висмоктуючи з пальця те, що не вдалося зберегти і досліджувати. 

 

Матеріал підготувала Діана Віскушенко.

Останні новини
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
Достукатися до байдужих: Інна Іщенко та Moisei випустили трек "Колискова"
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
Відчуття повсюдної смерті: Renie Cares презентували сингл "Дамоклів меч"
"Рамштайн" без США та Євросоюз без Орбана – Дикий про допомогу західних партнерів у 2025 році
"Рамштайн" без США та Євросоюз без Орбана – Дикий про допомогу західних партнерів у 2025 році
Буря емоцій всередині: Паліндром презентував сингл "Я маю крила"
Буря емоцій всередині: Паліндром презентував сингл "Я маю крила"
Новини по темі
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
У нинішній редакції бюджету-2025 соціальні виплати та зарплати військовослужбовців заморожені ― Гончаренко
"Носив вишиванку та розмовляв українською": історія засновника музею дисидентів у Донецьку "Смолоскип"
"За два тижні до обміну я знепритомнів на перевірці". Повне інтерв'ю Максима Буткевича
"Досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей тішаться, що я повернувся" — Максим Буткевич