Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
Ми присвятили пісню "Живу наполовину" моєму батькові, який зник безвісти в Маріуполі навесні 2022 року
Кирило, Іване, попередні пісні вашого гурту були про кохання, в новій композиції також будете про це почуття співати?
Кирило: Пісня "Живу наполовину" про складніші почуття — про втрату. Ми її присвятили моєму батькові, який зник безвісти в Маріуполі навесні 2022 року. Я дуже довго виношував цю пісню в собі, так само довго не міг зрозуміти, як ставитися до зникнення батька. Перші місяці я думав, що ось-ось — і він з'явиться. І лише влітку 2022-го усвідомив, що минуло багато часу, що батько досі не на зв'язку… Я хотів про це заспівати, але не був готовий. А потім якось ввечері сів за піаніно і написав приспів в тому вигляді, в якому він лунає в пісні й зараз. Показав його Івану, запитав, як він ставиться до того, щоб заспівати про таку тему. Іван мене підтримав і ми відразу почали працювати над піснею. Разом писали куплети, разом втілювали якісь ідеї. Завжди так працюємо.
Кириле, розкажи, будь ласка, за яких обставин зник твій батько.
Кирило: Тоді в Маріуполі відбувався просто жах. Тато мешкав із бабусею, якось вони вийшли за продуктами чи у двір, щоб приготувати їсти. Це було 13-14 березня 2022 року. Повз них проїжджала машина (ред: на якій люди евакуювалися з міста), там було одне вільне місце, їм запропонували застрибнути прямо зараз. Батько заштовхнув туди бабусю, у якої із собою була лише сумочка з документами. Так вона доїхала до Запоріжжя. Після цього з татом не було зв'язку. Хтось із сусідів надсилав їй фото батька десь у 20-х числах березня, потім хтось казав, що бачив його в сховищі, але це теж було в березні.
Чи триває пошук? Чи взагалі він можливий, зважаючи на те, що Маріуполь окупований?
Кирило: Я звертався до волонтерів, які вже під час окупації відвідували місто. Просив пошукати прізвище батька в списках тих, хто у полоні, кого вивезли, але безрезультатно.
Яким ти бачиш розвиток подій щодо пошуків батька?
Кирило: Чекати, просто чекати. Сподіватися, що в якихось зі списків він знайдеться. Можливо, це дещо по-кіношному, але ж бувають історії, коли людина втратила пам'ять чи з нею іще щось сталося… Можливо, він в полоні. Все одно надія на те, що він живий, залишається.
У вас також вийшов кліп на пісню "Живу наполовину". З ким ви його знімали?
Іван: Знімав Олександр Господінов, він робив наші останні чотири кліпи. Цим відео ми хотіли максимально підкреслити настрій та ідею пісні. У кліпі є маленька дівчинка та доросла дівчина, через образи яких ми показали швидкоплинність часу. Взагалі ми дали Олександру Господінову повну свободу творчості. Знайшли класну локацію — великий зал із піском. Пісок — це ж теж метафора часу. Тому в кліпі все поєдналося ідеально. Плюс ми використали класні ефекти, а в кінці відео зробили піщану бурю, щоб підкреслити емоційність пісні.
Період акліматизації в рідній мові був для нас нешвидким
Кирило, Іване, ваше дитинство минуло в Маріуполі. Що зараз для вас означає це місто?
Кирило: Для мене Маріуполь завжди буде асоціюватися з морем. Звісно, за мої перші дев'ятнадцять років, які минули в цьому місті, багато чого відбулося. Прогулянки з друзями, ночі на морі, різноманітні приколи — те, що найбільше закарбувалося в пам'яті. Кілька місяців, що передували переїзду до Києва, ми жили в будинку, розташованому біля моря. Тридцять секунд від нього — і вже вода. Мені подобалося ввечері з чашкою чаю чи кави виходити на балкон, дивитися на море, думати, слухати музику, а іноді її й писати.
Іван: Для мене Маріуполь — це рідне місто, в якому я народився і провів все життя, де знаю кожен закуток, арку, алею. Пам'ятаю навіть двір, в якому вперше поцілувався. Знаю, що всі будинки в ньому знесли. Це болісний момент для мене, і таких моментів дуже багато.
Так сталося, що гурт MOLODI — це постковідний і повоєнний гурт. Всі ті складнощі, які випали на вашу долю, стали для вас звичним середовищем існування?
Кирило: Це одна з основних причин того, чому ми робимо все так, як робимо, чому ми граємо вдвох, пишемо музику вдвох… Так склалося під час пандемії, а війна підштовхнула нас до серйозних кроків у творчості. До того ми думали, що слід виходити на новий рівень, але рухалися до цього неквапливо. Щось писали, щось переробляли, доробляли. Нам часто здавалося, що ми робимо щось не так. Війна нас прискорила. Через неї ми стали на серйозний шлях — видали релізи, зібрали команду, зустріли продюсера.
Не думали над тим, якими б ви були, якби не війна? Як би склалася ваша доля?
Іван: Складне запитання. Ми взагалі обидва працювали викладачами барабанів в школі. Ще й ENLEO туди затягнули. Гадаю, якби не війна, ми б продовжували там працювати. Хоча, ні, навряд.
Ви перейшли на українську мову. Розкажіть, це було легко для вас?
Кирило: Не брехатиму, було важко. Адже складно досягти такого рівня володіння мовою, коли ти нею думаєш. До цього я постійно перекладав слова, фразеологізми. Коли так робиш, то під час розмови втрачаєш половину того, що хотів донести співрозмовнику. Вважав себе людиною недурною, та коли переходив на українську, весь час гальмував. Часто не знав, що сказати. Тому період акліматизації в рідній мові був у мене нешвидким.
Іван: Я до війни українською спілкувався мало. У нас в Донецькій області існували так звані російські класи, в яких української було дуже мало. Саме в такому я навчався. І от коли почалася війна, ми з ENLEO були в Чернівцях. Їдемо в таксі. І я йому кажу: "Давай будемо спілкуватися українською". Ми намагалися, але за якийсь час таксист не витримав і попросив розмовляти тією мовою, до якої ми звикли. Так, було складно. Та коли твоє оточення розмовляє українською, це дуже мотивує. На початку повномасштабної війни я ще й мешкав у Львові, тому просто багато спілкувався і з українською стало набагато краще.
Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
Перед переїздом до Києва ми з Кирилом розуміли, що маємо непоганий рівень і перегнали навіть тих, ким колись захоплювалися
В одному зі своїх інтерв'ю ви розповіли, що у Маріуполі досягли того рівня розвитку, коли вже відчули стелю, коли стало нудно. Як зрозуміти, що розвиток закінчився?
Кирило: Якщо закінчився розвиток, значить, ти щось робиш неправильно. Напевно треба перезавантажитися, спробувати проаналізувати свій шлях. Бо, по суті, розвиток людини ніколи не завершується. Про це кажуть не лише музиканти, але й інші митці. Хіба що звивини твого головного мозку вилізуть назовні, тоді вже так — завершився розвиток.
Зараз такий час, коли можна творити й розвиватися, де б ти не перебував: у селі, місті. Якщо є інтернет, то є й можливість комунікувати з іншими музикантами на різних континентах.
Іван: Пам'ятаю, як в Маріуполі, коли тільки починав займатися музикою, то дивився на більш досвідчених музикантів як на богів. Думав, які ж вони круті! Потім минув рік, два, три… І вже перед тим, як приїхати до Києва, ми з Кирилом розуміли, що маємо непоганий рівень і перегнали навіть тих, ким колись захоплювалися. Тепер дехто з тих, на кого ми рівнялися, мені телефонує і питає поради. Це щось неймовірне.
Що робитимете, якщо Київ для вас стане замалим? Чи Київ — місто без меж?
Кирило: Так, Київ — місто без меж. Не думаю, що для нас він стане затісним. Втім, можливо, ми захочемо якихось змін в далекому майбутньому.
Іван: Але Київ вже відчувається меншим, ніж був, коли я сюди тільки переїхав. Дивився на його вулиці й думав: "Скільки тут всього!". А зараз вже проходжу в якусь арку і розумію, що ще три метри — і я буду там, де треба.
Іване, чи правда, що ти винаймав квартиру разом з ENLEO?
Іван: Так, деякий час ми жили в одній квартирі. Це взагалі легендарне місце. Спершу ми винаймали квартиру втрьох: я, Кирило і наш друг Паша. У ній, відповідно, було три кімнати. Так ми жили десь пів року. Потім Кирило сказав, що він дозрів і готовий переїжджати, щоб мешкати окремо зі своєю дівчиною. Так у нас з'явилася вільна кімната. Ми почали питати серед друзів, кому потрібно житло, бо не хотіли, щоб з нами поруч опинився хтось чужий. ENLEO погодився. Він прожив пів року і теж вирішив з'їхати, щоб замешкати разом зі своєю дівчиною. В результаті я просто забрав другу кімнату собі, переобладнав її.
Ви пройшли шлях від вуличних музикантів до популярних артистів, які ще й іншим виконавцям допомагають робити музику. За чиїми хітами можна вас побачити?
Іван: За всіма піснями Ostrovskyi. І тут у нас вже навіть були перші місця в чартах. У ENLEO в альбомі "Молодість" є пісня "Незнайомці", над її аранжуванням ми працювали.
Кирило: Всі пісні Love, Mary, крім "Казки про любов" і ще однієї, назву якої не пам'ятаю.
Редакторка текстової версії — Анастасія Герасимова.
Відеоверсії інтерв'ю дивіться на офіційному YouTube-каналі Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
