Київ. Вересень 1945 року. Радянські розвідники влаштовують вечірку на честь 22-річної агентки Людмили Фої. Вона їм розповідає, як вдало налагоджує зв'язки з підпіллям ОУН на Волині. Чекісти не знають, що дівчина є подвійним агентом і насправді працює на українських націоналістів. І саме за їхнім завданням вона переконує досвідчених радянських агентів приїхати на Волинь. Легенда працює. І за рік такої роботи українським підпільникам вдається схопити і ліквідувати кількох високопосадових розвідників СРСР, а разом із тим, дезінформувати радянські спецслужби. Це була одна з найуспішніших спецоперацій, яку влаштувала Служба безпеки ОУН, — структура, яка суттєво зміцнила український визвольний рух.
Служба безпеки ОУН
1938 року у Роттердамі вбивають лідера Організації українських націоналістів Євгена Коновальця. Вбивство спланували і виконали співробітники радянських спецслужб. На той час ОУН існувала вже майже десятиліття, і на її представників активно полювали спецслужби СРСР. Вбивство Коновальця стало резонансною подією і змусило ОУНівців більш пильно ставитися до своєї безпеки. На той час вони мали велику агентську мережу як на території західної України, так і за кордоном.
В організації розуміли, що ворог і надалі буде нищити їхніх лідерів, якщо цьому потужно не протидіяти. І тоді вирішили створити окрему структуру — Службу безпеки ОУН. Процес формування спецслужби почався восени 1939 року.
Тоді ж розпочалася Друга світова війна. Німеччина окупувала Польщу, а Радянський Союз — західноукраїнські землі. Тож керівництво і більшість членів ОУН були змушені виїхати з захоплених радянською владою територій Галичини і Волині до регіонів Польщі, які опинилися під контролем Німеччини. Служба безпеки мала свої осередки у таких містах, як Краків, Люблін і Хелм.
Перша школа розвідки та контррозвідки ОУН розпочала роботу навесні 1940 року у Кракові. Для вишколу спецконтингенту оунівці у співпраці з німецьким Абвером створили кілька навчальних центрів, де курсантам викладали основи розвідки, слідчої справи, організації спецслужб, конспірації, диверсійної справи і рукопашного бою. Для підготовки своїх кадрів Служба безпеки активно використовувала досвід спецслужб іноземних держав – Польщі, Німеччини та СРСР. Особлива увага зверталася на вивчення досвіду радянського НКВС і НКДБ як головного противника.
Лебідь та Арсенич
Служба безпеки ОУН займалася налагодженням внутрішньої та зовнішньої розвідки. Її представники виявляли та ліквідовували ворожу агентуру всередині організації; контролювали дотримання конспірації; здійснювали замахи проти ворожих чиновників і створювали власні мережі інформаторів.
Першим головою СБ ОУН став Микола Лебідь. Він ще з 16 років був членом Української військової організації, яка діяла підпільно, а згодом — активним діячем ОУН. За кілька років до того, як Лебідь очолив Службу безпеки, він був засуджений польською владою до страти, яку потім замінили на довічне ув'язнення. Адже 1934 року Микола Лебідь скоїв гучне вбивство, що змусило здригнутися всю Європу. Його жертвою став голова МВС Польщі Броніслав Перацький. У такий спосіб ОУНівець вирішив помститися за репресії проти українських націоналістів. Також польська влада у ті часи закривала українські школи, друковані видання і проводила "ополячення українців". Це і було мотивом до вбивства польського міністра. Вирок трибуналу зробив Лебідя не просто відомим. Він став національним героєм для жителів Західної України. І за кілька років він біжить з камери смертників і стає засновником і керівником Служби безпеки ОУН, а згодом і заступником Степана Бандери. Лебідь відповідає за розвідку, знищення політичних противників, перевірку членів ОУН, а також ліквідацію зрадників.
Микола Лебідь. Фото: Історична правда
1941 року Службу безпеки ОУН очолює Микола Арсенич, який до того був заступником Лебідя. Саме Миколу Арсенича вважають розбудовником спецслужби, він її удосконалює і керує нею тривалий час, аж до своєї загибелі у січні 1947 року.
"Анархізму не було"
Служба безпеки ОУН діяла за своїми правилами. Всі люди, які за Україну, були потенційними інформаторами організації, розповідає науковий співробітник Галузевого державного архіву СБУ Ярослав Антонюк.
"Кожен член ОУН повинен був стати очима і вухами Служби Безпеки. Кожна людина де-факто допомагала СБ. Безпосередньо уже оперативною роботою займалися референти СБ. Організація будувалася за територіальним принципом. У селах діяли станичні референти, у кількох обʼєднаних областях - крайові референти СБ. І на кожній ланці - округ, район, підрайон - була своя мережа. Там діяли слідчі, існував технічний відділ, типу друкарки, були боївки, поліційний відділ, був свій архів, де збиралися дані, які приносили інформатори. Коли агентів виявляли, їх чи арештовували, чи ліквідовували, все залежало від конкретного випадку. Варто сказати, що якогось анархізму не було. Кожна акція в них документувалася. Тобто, на людину спочатку виписувалася постанова про її арешт, потім виносився документ революційного суду, і після цього її заарештовували. Був також документ про виконання вироку. Тобто, існувала внутрішня судочинна бюрократія".
Служба безпеки ОУН мала свою структуру. Головним керуючим органом була референтура. До її складу входили слідчий, бойовий, вишкільний і технічний підрозділи. Референтури СБ діяли на крайових, окружних, надрайонних і районних рівнях. Нижче районного рівня був так званий кущовий інформатор - найнижча ланка у складі референтури Служби Безпеки.
Боївками називали структурні підрозділи, які діяли при референтурах всіх рівнів і виконували спеціальні охоронні та бойові функції. Такі як розвідка, контррозвідка, здійснення диверсійних акцій і спецоперацій, участь у бойових діях, ліквідація агентури, представників ворожих спецслужб і окупаційних режимів.
Отримана референтами інформація надходила зазвичай до крайового референта і той, у свою чергу, впорядковував і надсилав її Миколі Арсеничу. Керівник СБ ОУН особисто займався формуванням боївок і вишколом особового складу. Специфіка роботи змушувала його постійно курсувати територією України. Його знали як: Максима, Михайла, Дем’яна, Григора, Березовського і під кодовим ім'ям "432".
"З сусідами треба поводитися краще, ніж з родичами"
Правила поведінки спецагентів писалися кров’ю, оскільки розроблялися безпосередньо під час здійснення розвідувальної діяльності. Розповідає співробітник Інституту українознавства Національної академії наук України Павло Артимишин. Члени Служби безпеки ОУН мали суворо дотримуватися правил конспірації. У рекомендаціях, які поширювали в організації, найкращим методом конспірації визнавали мовчання. Найбільшим ворогом підпільної організації вважалася балакучість, а такі учасники – загрозою загибелі.
"Говорити мінімально, говорити тільки там, де потрібно, кому потрібно, скільки потрібно" — писалося в одній з тих листівок. І, звичайно, що не лише треба було дотримуватися усної мовчанки, але і письмової. Не рекомендувалося підпільникам вести якісь свої щоденникові записи чи спогади, оскільки при будь-якій облаві, коли би їх виявили, це було б поганим свідченням і проти автора такої записки, і проти його побратимів", — розповів Павло Артимишин.
Агентам спецслужб ОУН радили мати добрі стосунки з сусідами, оскільки вони, навіть не усвідомлюючи цього, можуть бути корисними. Зокрема, у випадках коли хтось намагається дізнатися особисту інформацію, саме сусіди є першим джерелом відомостей. Тому з сусідами рекомендували поводитися навіть краще, ніж з родичами.
Також, з огляду на конспірацію, ОУНівці вимагали пильного ставлення до документів, якими користувалися агенти. Носити з собою справжні не дозволялося. Документ рекомендували позичити, вкрасти в іншої особи, або ж підробити. Важливо, щоб у сфальшованому посвідченні дані про вік відповідали зовнішності конспіратора. Член організації мав досконало відтворювати підпис. Якщо ж виникала потреба користуватися кількома посвідченнями, оформленими на різні прізвища, то підпільникам забороняли носити всі одразу. Кожен документ мала підкріплювати докладно продумана легенда. Зазначений у документі фах мав відповідати реальній або схожій професії агента. Як зазначено в одній з листівок ОУН, "робітник з напрацьованими руками не може користуватися документами службовця і навпаки", розповів історик Павло Артимишин.
"Це одразу впаде в очі противника і ви будете викритий. Так само рекомендували підбирати плюс-мінус однаковий вік підробної особи і конспіратора. Бо якщо по документах вам 20, а ви виглядаєте на 40, або навпаки, то виникають запитання. Так само типаж. Якщо агент забрав чийсь справжній документ, то він мав би візуально бути схожим на цю людину. Не рекомендували використовувати записки підпільникам, максимально передавати інформацію усно. Якщо б вже була така гостра потреба щось написати, передати, це потрібно було робити шифрувальним письмом. Підрозділи мали виробити якийсь шифр. Писати треба було на тонкому папері, який можна було швидко ліквідувати, або навіть з'їсти".
Діяти демократичними способами було неможливо
Служба безпеки ОУН мала запобігати вербуванню націоналістів ворожими спецслужбами. Агенти СБ повинні були перевіряти і стежити як за кожним ОУНівцем, так і за симпатиками організації. Якщо виникала підозра, що хтось є ворожим агентом, то Служба безпеки мала право заарештувати цю людину, провести слідство і стратити її, звітуючи при цьому лише своєму безпосередньому керівництву.
Співробітник Галузевого державного архіву СБУ Ярослав Антонюк розповідає, що Служба безпеки ОУН, яка досягала шаленої ефективності, втім, теж припускалася помилок. "Це зазвичай було пов’язано з тим, що агенти не мали можливості узгоджувати свої дії з іншими підрозділами. У своїх листах вони нерідко скаржилися, що доводиться вирішувати долю людини за кілька хвилин. Особливо коли стається облава, і залишається обмаль часу, потрібно бути і слідчим, і суддею, і виконавцем вироку водночас. І тому ці люди припускалися помилок", — зазначив історик.
"Як правило, малопідготовлена людина з кількома класами освіти, переважно селянин, потрапляв в незнайому місцевість. В нього було кілька людей у підпорядкуванні. Він розгортав агентурну мережу, виконував купу завдань, виявляв агентів. А проти нього працювали спеціально вишколені у школах МДБ чи НКВС Москви, Ленінграда, Києва досвідчені оперативники. І він на рівні з цими оперативниками всю роботу провертав. Це досягалося, в першу чергу, завдяки мобільності. Вони могли ухвалювати рішення на рівні навіть підрайону-району. Тобто, їм не потрібно було багато чого узгоджувати. Ефективність досягалася не завжди гуманними методами. Ці методи були типовими для всіх партизанських рухів. Не тільки для ОУН. Всі підпільні організації діють досить жорсткими методами.
Крім того, не потрібно забувати, хто був ворогом Служби безпеки. Це також тоталітарий сталінський режим, для якого знищити долю людини, чи навіть цілу сім'ю, нічого не варто було. А з іншого боку німецький нацистський режим, також людоїдський. І таким режимам потрібно було якось протистояти. Тобто, діяти демократичними засобами, гуманними, було просто неможливо".
1939-го року західноукраїнські землі входять до складу Радянського Союзу. Починається політика радянізації, а за нею і репресії місцевих жителів. Тим часом спецпідрозділи ОУН співпрацюють з німецьким Абвером. Зокрема, займаються збором інформації про Збройні сили Радянського Союзу, в тому числі, в західноукраїнському регіоні. Але цю ситуацію ОУНівці намагаються використати для підготовки потужного збройного повстання проти радянського режиму в Галичині, щоб за можливості боротися за проголошення самостійної України.
Під час підготовки повстання до Львова прибуває один із членів ОУН Ярослав Горбовий. Радянські спецслужби заарештовують його на конспіративній квартирі. НКВС протягом двох тижнів допитували Горбового, а потім вирішили його завербувати. Розповідає спеціаліст з історії спецслужб і полковник запасу Служби безпеки України Дмитро Вєдєнєєв: "Отут теж цікава історія, яка, до речі, показує, що по контррозвідувальній лінії Служба безпеки ОУН вже тоді мала чималі можливості.
Горбовий дав письмові свідчення про діяльність підпілля в Галичині, вказіки Краківського центру, стосовно підготовки збройного повстання. І тут наступає певна пауза. Раптом замість молодшого політрука Пімінова, який його допитував, в кабінеті на допитах з'являється зовсім інша людина - статний брюнет з ромбами на петлицях, тобто, генеральського звання, з орденами на гімнастерці, який повів зовсім іншу тактику навіть не допиту, а спілкування. Він казав: "Всі ми патріоти України, це ясно, але тактика, лінія ОУН приречена на невдачу, це авантюризм". І от замість такого грубого психологічного тиску він то хвалив за завзятість українських націоналістів, то вказував на їхні помилки. Горбового привели до нормального стану, і вони разом з цим високоповажним представником НКВС здійснили цікаву подорож Україною. Відвідали Київ, Дніпрогес, передові підприємства".
Незабаром радянські спецслужби переправляють Ярослава Горбового назад до Кракова вже як агента НКВС. Втім, Служба безпеки ОУН запідозрила його у співпраці з ворогом. Допитував Горбового особисто керівник СБ Микола Арсенич. І зрештою ОУНівці вирішили його перевербувати і залучити до своєї агентурної роботи.
Розповідає Дмитро Вєдєнєєв: "Існують різні версії подальшого розвитку подій. Зокрема, з одного боку, задуми СБУ ОУН були викриті німцями за допомогою конкурентів мельниківців. У 44-му році сестра лідера ОУН Володимира Бандера-Давидюк розповідала агенту НКВД СРСР, звичайно не знаючи, з ким вона спілкується, що в допитах Горбового брали особисту участь Бандера та військовий референт ОУН Олекса Гасин на псевдо "Лицар". Однак мельниківці повідомили про нього гестапо, і подальша доля його невідома. Саме тоді у 1940 році в ОУН створюється група з кримінально-слідчих справ, які перевіряли осіб на причетність до радянської агентури серед тих громадян, які прибули з території радянської України".
Не кількістю, а якістю
Після завершення Другої світової війни радянська влада намагається ще активніше боротися проти українського руху опору на Західній Україні. На придушення підпілля кинули величезні сили. Воно зазнавало значних втрат, але не припиняло діяльності. ОУНівці перейшли від повстанської до глибоко підпільної тактики боротьби. Нова тактика полягала у конспіративних діях в умовах підпілля і переході до боротьби з використанням дрібних підрозділів. У цій схемі опору важливе місце, як і за часів Другої світової війни, відводилося розвідці і контррозвідці.
Для того, щоб підвищити ефективність розвідки, в ОУН удосконалювали агентурну мережу. Акцент уже робився не на масовість, а на відданість, кваліфікованість та реальні розвідувальні можливості інформаторів. Потрібні були люди, які жили у регіоні легально і мали достатні розвідувальні можливості.
Використовуючи нові підходи у своїй діяльності, Служба безпеки ОУН продовжує боротися зі спецслужбами ворогів. Другу половину сорокових років історик Ярослав Антонюк називає епохою розквіту СБ ОУН. Радянські спецслужби на той час змінюють тактику і замість масових облав військовими підрозділами застосовують тотальне вербування.
"Вербували всіх підряд, кого тільки можна, різними методами, шантажем, обіцянками. Інколи майбутні радянські агенти не розуміли, що відбувається. Тобто, людину спочатку заманювали, потім ставили перед фактом. Робилася політика на масову агентурну мережу. І з цією масовою агентурною мережею доводилось працювати Службі безпеки ОУН. Вербували цих агентів як серед оунівців, ті які були полонені чи самі здавалися, і яких потім знову повертали в підпілля ОУН, так і серед місцевого населення, яке допомагало оунівцям.
Більшість завербованих не хотіли допомагати, їх називали безініціативними. Тобто, вони намагалися нічого не робити, жодної користі не приносити. І коли ця людина була безініціативною, не працювала активно на ворога, не нанесла підпіллю шкоди, то, як правило, цю людину попереджали, що ми знаємо, що ти завербований, і досить часто назад перевербовували", — розповів Ярослав Антонюк.
"Оперативна гра"
Одна з найбільш успішних операцій СБ ОУН з перевербування агентів почалася 1945 року. У розвідці це називається “оперативна гра”. Коли за участі подвійного агента спецслужба систематично направляє противнику дезінформації відомості. Розповідає Ярослав Антонюк: "Наприкінці 44-го року Сергій Карін-Даниленко, це досвідчений оперативник радянський, вирішив сформувати легендований провід. Тобто, з заарештованих ОУНівців, з радянських агентів, було створено несправжній штаб ОУН на Східних землях. Деякі люди там були агентами, а частина навіть не здогадувалася, що вони працюють на ворога, і діяли як підпільники. Тобто, їх використовували "в темну". Цей так званий провід ОУН на східноукраїнських землях мав своїм завданням налагодити роботу з керівниками ОУН в західних українських землях, для того, щоб ввести до їхнього складу свою агентуру і таким чином розвалити організацію зсередини.
Насамперед було зроблено акцент на зв'язкових, які приїжджали з Заходу. Заарештували студентку з Києва Людмилу Фою. Вона була колишньою оунівкою, походила з сім'ї офіцера УНР , тобто, з патріотичної родини. І її завербували під псевдонімом "Апрельськая". Людмилі дали завдання — піти на контакт зі зв'язковою ОУН Ніною Калюженко, яка прибула з Луцька, під псевдонімом "Ірина". От її схопили, завербували і сказали, що відтепер вони будуть працювати разом з цією Людмилою Фоєю як зв'язкові. І фактично їх надіслали на Волинь саме як розвідниць, щоб встановити, чи взагалі ця операція можлива. Очевидно, спецслужбам не було шкода цих двох молодих жінок. До Луцька вони прибули в травні 1945 року, з цього міста саме Ніна Калюженко. При собі вони мали величезну кількість листів, в тому числі один був такий провокативний лист нібито від оцього проводу ОУН на СУЗ з вимогою покарати Максима Рильського. Начебто він радянський пропагандист і вони його гнівно засуджували, тобто, таким чином хотіли, ніби втертися в довіру. Ці жінки шукали контакту з оунівцями, і вони його знайшли. Вийшли через своїх знайомих на референта Служби безпеки Луцького району Петра Технюка, "Михася". Він їм назначив зустріч за містом. І там їх схопили. Здогадалися, що щось там не те. Їх схопили, відразу роз'єднали, щоб вони не могли вигадати легенду. І, відповідно, двох допитували. Потім порівняли ці легенди, виявилося, що вони не сходяться".
Потрапивши до ОУНівців, Людмила Фоя, на відміну, від Ніни Калуженко, відразу зізналася у тому, що її завербували НКВС. Також вона розповіла про своє завдання — встановити зв’язок від імені псевдопідпілля задля проникнення радянської агентури в середовище визвольного руху та його ліквідації.
Людмила Фоя, агентка радянських спецслужб під псевдо "Апрельская", завербована ОУН під псевдо "Перелісник". Фото: Аргумент
З Людмилою говорив особисто керівник СБ на Волині Микола Козак. Деякі підпільники звинувачували його у патологічній підозрілості, але він повірив дівчині. Більше того, він вирішив відплатити радянським спецслужбам, і використати для цього саме агентку Людмилу Фою. За результатами їхньої розмови, вона погодилася поїхати до Києва, відзвітувати, що радянська спецоперація начебто йде за планом. Також Фоя мала виманити топових радянських агентів і підбурити їх приїхати на Волинь. Як розповів співробітник Галузевого державного архіву СБУ Ярослав Антонюк, "в липні вона приїхала до Києва. На конспіративній квартирі, яка знаходилася на Володимирській гірці біля костелу, зустрілася з генералами. Там був такий Павло Дроздецький, який її особисто керував. Він її нагородив за виконання такого важливого завдання. Тобто, з їхньої точки зору це був шалений успіх. Їй вдалося переконати усіх, що варто керівника легендованого проводу, Михайла Захаржевського на псевдо "Таран" відправити в Луцьк. Це такий давній уже агент був. І начебто він має всі шанси посісти там якусь керівну посаду. Вона разом з ним виїхала до Луцька, потім перевела його на нелегальне становище, де його схопили, допитали. Він ще написав записку, що в мене все добре, я тут все виконую. І вона вдруге поїхала до Києва уже в серпні 1945 року. І знову успішно. Фоя відрапортувалася, що Захаржевського прийняли, що він пройшов усі перевірки, посів там посаду, передала лист, де він все це розписує з усіма деталями. І тоді вирішили відправити іншого цінного агента — Катерину Міньковську на псевдо "Євгенія", також до нього в Луцьк. І її також схопили. Вона благополучно приєдналася до підпілля. Ці агенти надали цінну інформацію про агентурну мережу на Сході, хто завербований, яким чином. Тобто, вся ця їхня комбінація про те, щоб розвалити підпілля середини, була провалена".
Подвійна агентка Людмила Фоя (посередині). Фото: Район.Історія
Микола Козак вирішив більше не ризикувати в оперативній грі з НКВС та припинив її. Проте радянські спецслужби ще тривалий час не готові були визнати, що їх систематично обманювала молода дівчина. Лише в квітні 1946 року із зізнань заарештованих повстанців вони остаточно переконалися, що розвідники, які поїхали на Волинь, там і страчені. А Людмила Фоя натомість продовжує активну боротьбу у підпіллі. Її оголошують у всесоюзний розшук. Тим часом Фоя під псевдонімом "Перелесник" працює у структурах пропаганди ОУН, зокрема, як літературний редактор журналу "Молодий революціонер". Втім, 1950 року вона була оточена представниками радянського МДБ і при спробі її захопити застрелилася.
Здатися живим не можна
Між Службою безпеки ОУН і радянськими спецслужбами точилася постійна боротьба. Коли підпільники все ж таки потрапляли у полон - на такі випадки у них також були свої правила. До прикладу, керівники усіх рівнів не мали права здаватися живими. Вони повинні були підірватися, застрелитися, випити отруту — що завгодно, аби не потрапити до ворога на допит. Зазвичай це відбувалося, коли радянські силовики оточували криївки і намагалися взяти в полон ОУНівців. Вони ж у таких випадках знищували все, що встигали — документи, майно і закінчували своє життя.
"Розбивали свої годинники, щоб ворогу не дісталися, чоботи рвали, одяг, ламали друкарські машинки, тобто все, що можна знищити. Але в першу чергу знищували документи. Тобто, навіть бувало, що йде бій, вони вже деякі непритомніли від цих порохових газів, які були в криївці, але все одно палили, хоч це і замкнутий простір. Там важко було палити, але вони намагалися це все знищити. І тоді, коли все було утилізовано, стрілялися. Але про цю практику знали радянські спільноти, тому намагалися їх схопити живцем. Нерідко навіть були випадки, коли підпільник застрелився, собі пустив кулю в голову. Але якось так сталося, що куля зрикошетила, чи якось невдало, не під потрібною траєкторією людина стрілялася. І їх рятували, навіть літаками вивозили на лікування для того, щоб цього цінного свідка врятувати і дізнатися від нього якусь інформацію. А потім вже, коли ця людина була використана, могли розстріляти.
Всі вони застрелилися: і Микола Козак, і Михайло. Всі майже керівники, хто були. Рідко хто не застрелився", — розповів Антонюк.
Паралізуючий "Нептун"
Втім, бувало й так, що ОУНівці все ж таки потрапляли в полон. Радянські спецслужби робили все для того, щоб взяти їх живими, а потім допитати, вибити інформацію про підпілля і стратити. Як розповідає Ярослав Антонюк, "це була війна. Інколи бувало, що через больовий шок людина втрачала свідомість. Інколи траплявся звуковий шок, бо в криївки закидали гранати, ракетниці. Взагалі, від цих газів порохових людина могла просто втратити свідомість і в такому стані могли її впіймати. Ближче до кінця 40-х років, були навіть спеціальні лабораторії, де розробляли спецпрепарати. Найбільш відомий "Нептун" мав нервово-паралітичну дію. Через своїх агентів радянські спецслужби наглядали за кожною криївкою. Були люди, які повинні були приносити туди їжу, воду, якісь записки. Вони мали дбати про тих людей, які знаходилися під землею. Якщо вдавалося цих помічників якимось чином завербувати, то через них могли, наприклад, передати їжу з цим спецпрепаратом чи напій. Ефект був такий, що в людини наступав сильний головний біль на кілька годин. Підпільники фактично не могли нічого вдіяти, вони були паралізовані. Щоб прийти до тями, треба було кілька днів. Якщо велика доза була, то навіть міг статися летальний випадок. І от таким спецпрепаратом також дуже багато було впіймано підпільників, керівників. Тому що в такому несвідомому стані вони потрапляли в руки ворогу".
Історик додав, що у деяких випадках ОУНівці намагалися визволяти затриманих побратимів. У невеликих містах вони нападали на в'язниці, інколи відбивали у конвоїрів в'язнів. Тобто намагалися усіляко рятувати своїх.
У діяльності СБ ОУН було достатньо як успіхів, так і провалів. Їм вдалося створити потужну мережу агентури, яка забезпечувала збір потрібної інформації і контроль за становищем на місцях. Проте далеко не завжди вдавалося належно розпорядитися здобутою інформацією. Дуже часто агентам СБ низового рівня не вистачало освіти і компетенцій для виконання функцій агентів спецслужби.
Втім, в радянських документах виявлені дані, що під виглядом боївок СБ орудували спецгрупи НКВС, котрі вбивали учасників націоналістичного підпілля та мирних громадян, запідозрених у співпраці з ОУН. Тож цілком імовірно, що частину злочинів, які приписують Службі безпеки ОУН, фактично скоїли спецгрупи НКВС під виглядом та від імені структур українських націоналістів. Злочини спецгруп НКВС також зафіксовані і у внутрішніх документах СБ ОУН.
Організувати настільки ефективну спецслужбу, як це зробили ОУН, за відсутності власної держави — це безпрецедентний випадок. Багаторічний досвід боротьби у підпіллі їх надзвичайно загартував. Методи, якими діяли агенти, хоч і не завжди були гуманними, але забезпечили можливість тривалого протистояння значно сильнішому та досвідченішому ворогу — Радянському Союзу. І цей досвід більшість істориків визнають унікальним.
