Фото: Історична правда
Колоски, принесені з поля, прирівнюються до умисного вбивства
Львів. Листопад 1933 року. Суд виносить вирок 18-річному члену ОУН Миколі Лемику і засуджує його до довічного ув'язнення. Активіста визнаЮть винним у вбивстві радянського дипломата. Під час засідання Микола Лемик проголошує, що скоїв це вбивство через помсту за Голодомор, який влаштувала влада СРСР і який нищить українців. Наступного дня десятки галицьких і закордонних ЗМІ розповіли світу про масовий голод, з яким стикнулася радянська Україна. І це не було таємницею, як задумували в СРСР.
Події, які призвели до Голодомору в Україні, почалися влітку 1932 року. Саме тоді радянська влада запровадила безпрецедентні заходи, які швидко створили умови для масового голоду. У серпні 1932-го Йосип Сталін надіслав листа своїм підлеглим Лазару Кагановичу і В’ячеславу Молотову, в якому зазначив, що справи в Україні "кепські" і він боїться її втратити. Втратити як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії була би неможлива.
Річ у тім, що на початку 30-х років українські села були основними осередками опору більшовицькій політиці колективізації. Вона почалася ще в середині 20-х років, тоді людей позбавили права власності на землю. Паралельно радянська влада проводила так зване "розкуркулення" і намагалася знищити всіх, хто саботував вступ до колгоспів. В Україні сталося понад 4 тисячі масових протестів за участі більше одного мільйона людей. Селянські господарства виходили з колгоспів, а сільські ради відмовлялися виконувати нереальні плани хлібозаготівель, встановлені радянською системою.
Вже у серпні 1932 року ухвалили так званий закон про п’ять колосків. Він передбачав розстріл на місці та конфіскацію майна за розкрадання колгоспного збіжжя. Таким розкраданням вважалися навіть кілька колосків, які залишилися на полі. За наявності пом’якшувальних обставин покарання передбачало 10 років таборів. Амністія заборонялася. І це при тому, що за тодішнім законодавством навіть умисне вбивство каралося ув’язненням до 10 років. За начебто розкрадання колгоспного майна засуджували навіть дітей, які намагалися знайти хоча б якусь їжу.
Тож у такий спосіб радянська система побудувала план знищення частини української нації, замаскувавши його під, начебто, здачу хліба державі. Запаси зерна вилучали повністю, а потім ще могли накласти штрафи і конфіскувати продукти харчування та майно.
Одна з українських родин, яку депортують, затаврувавши «куркулями». Фото Марка Залізняка, Національний музей Голодомору-геноциду
Закон "про п’ять колосків" не мав прецедентів у світовій історії. Він фактично забороняв людям розпоряджатися їжею. Плани конфіскації зерна прирікали селян на голодну смерть. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного або розстрілом.
Села, приречені на смерть
Крім закону про "п’ять колосків", радянська влада запровадила режим "Чорних дошок". Це був наступний жорсткий крок, спрямований на створення штучного голоду в Україні. Збройні загони, організовані владою, ізолювали села, колгоспи та індивідуальні господарства. У селян вилучали начебто приховане збіжжя, накладали натуральні штрафи, здійснювали арешти так званих "куркулів" та усіх, хто чинив спротив хлібозаготівельним бригадам. Крім того, із крамниць вивозили усі можливі товари.
Після запровадження режиму "Чорних дошок" радянська влада почала шукати перших жертв для проведення показового покарання. Для цього навмисно відбирали великі села, відомі своїми антирадянськими настроями. Такі населені пункти були приречені на смерть.
Директор Центрального державного історичного архіву України міста Києва, історик Ярослав Файзулін розповідає, що "на Республіканську "Чорну дошку" було занесено шість перших сіл України. Причому, заносилися села не тільки через невиконання планів хлібозаготівель, але й через контрреволюційне петлюрівське минуле. Власне, через режим "чорних дошок" звідти вивозилися всі товари. Завозити щось в магазини не можна було. Ці села оточувалися військами, люди їх залишити не могли. Власне, вони перетворилися на резервації. І вже до середини 1933 року ледь не половина населених пунктів, колгоспів, навіть цілих районів, були занесені на "Чорну дошку", іншими словами — приречені на смерть".
ОУН: вбивство заради розголосу про Голодомор
Після введення режиму "чорних дошок" влада заборонила селянам виїжджати з України до інших республік Радянського Союзу. Дехто у такий спосіб їздив купувати хліб і повертався назад. Але радянський режим це швидко припинив. Зрештою, такі репресивні заходи призводять до Голодомору і масової загибелі людей, пік якої припав на весну 1933 року.
У цей час українці на територіях, які не перебували у складі Радянського Союзу, таких, як Північна Буковина, Закарпаття, Східна Галичина намагалися привернути увагу світу до масового голоду в Україні.
У Східній Галичині, яка на той час була під владою Польщі, діяла Організація українських націоналістів. Вона мала розгалужену мережу власних агентів і намагалася здобути і поширити правду про злочинні дії, які радянська влада застосовувала проти українських селян.
Одним із методів привернення уваги був розголос необхідної інформації під час судових засідань, на яких ОУНівців звинувачували у тому чи іншому злочині. На цих засіданнях, як правило, були присутні журналісти міжнародних ЗМІ, які висвітлювали ці процеси. І в такий спосіб правда про реальний стан справ у Радянському Союзі могла потрапити до іноземної аудиторії.
Коли на території Радянської України стрімко поширювався масовий голод, ОУН вирішила здійснити замах на радянського дипломатичного представника. Такі сплановані політичні вбивства називали атентатами. Водночас, за задумом ОУН, ця акція мала підкреслити солідарність з українцями, які страждали через голод, і продемонструвати готовність продовжувати у будь-який спосіб боротися за незалежність України.
21 жовтня 1933 року 18-річний юнак, студент Львівського університету Микола Лемик заходить до радянського консульства у Львові і стріляє в Олексія Майлова, секретаря дипломатичного представництва. Після цього хлопець здається польській поліції і очікує на суд. І саме під час засідань має розповісти іноземним журналістам про Голодомор, який нищив українців.
ОУНівці насправді планували вбити не Олексія Майлова, а віце-консула СРСР Михайла Голубова і готувалися до цього заздалегідь. Історик Ярослав Файзулін зазначає, що "як випливає із наказу провідника Крайової Екзекутиви ОУН Степана Бандери, який в той час очолював Крайову Екзекутиву, підготовкою цього атентату займався бойовий референт ОУН Роман Шухевич. Власне, йому ставилося завдання підібрати підпільника, який би погодився виконати завдання, "із якого немає повороття". Шухевич зібрав підпільників, озвучив перед ними завдання і запитав, чи є хто готовий йти на таку акцію, з якої він, швидше за все, не повернеться. Ця людина або буде вбита, або ж її засудять на довічно. І, власне, відразу ціла низка підпільників зголосилися. Їм дали тиждень часу на те, щоб вони подумали, і через тиждень часу надіслали свої відповіді. Відповіді вони мали послати на адресу "Львівської політехніки" на ім'я Ксаверія Брудаса. Це було вигадане ім'я Романа Шухевича. І більшість погодилася взяти участь в цьому атентаті. Обрали Миколу Лемика".
Микола Лемик, якого обрали виконавцем замаху, народився на Львівщині. Хлопець був дуже привабливим, високим блондином із блакитними очима. Мав гарну освіту, оскільки закінчив Академічну гімназію у Львові на відмінно. І на момент здійснення замаху був студентом першого курсу математично-природничого факультету Львівського університету.
Миколу Лемика обрали виконавцем вбивства, зокрема, і тому що йому тоді було 18 років. За законами тогочасної Польщі він був ще неповнолітнім, оскільки повнолітньою людина вважалася при досягненні 21 року. Відтак він не міг бути засуджений до смертної кари. Максимальний вирок, який міг отримати Лемик - це довічне ув'язнення. Розповідає Ярослав Файзулін: "Його стали готувати до вчинення цього атентату. Лемику видали зброю, револьвер "Ортіс". Він вчився стріляти неподалік свого села. Хлопець був дуже бідний, із святкового одягу він мав один чорний костюм, в якому вступав до Львівського університету. І в цьому костюмі не було правої внутрішньої кишені. А він був лівша, шульга, і, відповідно, йому було незручно діставати револьвер, то цю кишеню він сам пришив. Хлопець не мав нормального взуття. Коли він розмовляв із Романом Шухевичем та Богданом Підгайним про те, як відбуватиметься вбивство, то запитав: "В мене подерте взуття, якщо мене вб'ють, буде соромно. Чи не могли б ви мені десь його дістати?". Вони дали Лемику взуття, шкарпетки. І таким чином спорядили, але ключове завдання, яке перед ним ставилося: він мав не просто вбити радянського віце-консула Михайла Голубова, а самому не загинути, здатися в руки польської поліції. А потім публічно виступити під час судового процесу і засудити радянські дії в Україні. Засудити масштабний голод і смерті українців".
Готуючись до вбивства віце-консула, члени ОУН орендували квартиру навпроти дипломатичної установи та відстежували його робочий графік. Степан Бандера особисто інструктував Миколу Лемика, як поводитися на суді, як слід докладно викладати мотиви свого вчинку. Що важливо – можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, аби охорона консульства застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайний терористичний акт.
Перед здійсненням замаху на радянського дипломата художник Роман Сеньків, за дорученням ОУН, відвідував консульство і склав точний план будинку, дізнався розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова, на який мав орієнтуватися Лемик.
21 жовтня ОУНівець вирушив на завдання і об 11.30 прибув до будівлі консульства. Ярослав Файзулін розповідає, що "Лемик прийшов до радянського консульства у Львові, яке знаходилася в особняку на вулиці Набеляка 27. Нині це вулиця Котляревського. Подзвонив в двері, вийшов кур'єр. Запитав, що потрібно? Він каже, я хочу зустрітися з консулом. З якою метою? Хочу виїхати в радянську Україну для навчання. Той його пустив всередину і завів в кабінет, де сидів чоловік, який представився консулом. Але насправді це був не віце-консул, а секретар консульства на ім'я Олексій Майлов. І насправді він був високопоставленим чекістом. Є версія, що направлений в консульство за вказівкою самого Йосифа Сталіна. Коли Микола Лемик зайшов, то пояснив Майлову свою цю історію, що він хоче потрапити в радянську Україну на навчання. Майлов запитав, чи є в нього родичі в наддніпрянській Україні. І Лемик сказав, що має сестру, яка написала листи. Майлов попросив показати. І Микола Лемик потягнувся в кишеню , ніби як за листами, дістав револьвер, зробив декілька пострілів у Майлова і вбив того. Далі Микола Лемик спробував вибігти з кабінету. На постріл прибіг кур'єр Іван Джугай, який спробував притримати двері. Лемик вистрелив, поранив його в руку і плече. Але вибігти із будівлі студент не зміг, бо там стояв автоматичний замок, і він залишився всередині. Працівників консульства, які перебували в будівлі, охопила паніка. Лемика не вбили, і це дало змогу йому здатися польській поліції. Коли поліцейські запитали хлопця, чому він в них не стріляв, то Лемик відповів: "Я такого завдання не мав. Я мав завдання від ОУН вбити радянського консула в помсту за Голодомор в Україні".
Микола Лемик під час судового процесу. Фото: УІНП
Акт помсти, вчинений із благородних мотивів
Після вбивства Олексія Майлова розпочалася підготовка до суду. Захищати Миколу Лемика зголосилися майже всі галицькі адвокати незалежно від політичних уподобань. Зрештою визначили, що на судовому процесі інтереси юнака представлятимуть троє адвокатів — Степан Шухевич, дядько Романа Шухевича, а також Володимир Старосольський і Степан Біляк. Стратегія захисту передбачала, що адвокати визнавали вбивство, визнавали, що воно готувалося, але Микола Лемик здійснив його через чисельні злочини радянської влади, які призвели до Голодомору. Тобто адвокати намагалися представити це вбивство як акт помсти, вчинений з благородних мотивів. Цієї стратегії українська сторона і дотримувалася під час процесу.
"Судовий процес над Миколою Лемиком відбувався у Львові 30 жовтня 1933 року. В цей день польська влада міста вжила безпрецедентних заходів безпеки. Вулицю біля Львівського окружного суду патрулювала піша і кінна поліція. Вхід до суду відбувався за перепустками та спеціальними документами. В залі суду, крім радянських чиновників консульства, представників місцевої влади, було багато кореспондентів. Присутні були і представники ОУН, які готували Лемика. З ним мав змогу перекинутися декількома словами Роман Шухевич. Він сказав йому під час судового процесу: "Ви вбили не консула, але ви вбили набагато значнішу людину і зробили цим особистий сюрприз Йосипу Сталіну".
Під час судового процесу адвокати ставили запитання Миколі Лемику у такий спосіб, що він міг висловити всю відому йому інформацію про життя українців у СРСР і, зокрема, про масовий голод.
"Вони ставили відповідні запитання Миколі Лемику. Мовляв, чи знаєте ви про ситуацію в Радянській Україні, чи знаєте ви про вбивство мільйонів українців, чи пов'язаний ваш вчинок із цим? І він давав відповіді на ці запитання. У 1932 році між Польщею і Радянським Союзом був підписаний договір про ненапад. І польська влада не бажала загострювати стосунки з Радянським Союзом, намагалася завадити перетворення цього процесу на публічну маніфестацію. Тому прокурор всіляко обмежував адвокатів. Але ті не дуже зважали. Подібні запитання ставили і Михайлу Голубову, який був віце-консулом, якого, власне, мали вбити. Він теж виступав під час судового процесу як свідок. В нього запитували: "На яких підставах Україна потрапила в Радянський Союз? Чи знаєте ви про самогубство Хвильового? Чи знаєте ви, що наш народ вмирає від голоду?". Звичайно, він на ці запитання не відповідав, але вони лунали вголос. І згодом преса про це писала. Зрештою, на судовому процесі Миколу Лемика засудили до довічного ув'язнення”, — розповів Ярослав Файзулін.
За судовим розглядом стежили три десятки журналістів, у залі навіть довелося доставляти стільці. Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності з засудженим ОУНівцем. Вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової спільноти Голодомору 1932-1933 років.
Радянська преса тоді писала, що вбивство їхнього дипломата (а насправді чекіста) Майлова спланували так звані "антирадянські елементи", які перебувають за кордоном. Головна їхня мета – це начебто розхитати відносини між СРСР і Польщею, які тільки-но почали налагоджуватися. Також радянські ЗМІ повідомляли, що жертвою став "син старого революціонера", а нападник – це начебто "син багача-куркуля" і "член фашистської організації".
Врятувався від поляків, але загинув від рук Гестапо
Миколу Лемика засудили до довічного ув'язнення, але він не відбув покарання до кінця. 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина нападає на Польщу, і розпочинається Друга світова війна. Польська влада намагалася вивезти в'язнів на східні території. В тому числі вивозить засуджених із в'язниці Святий Хрест, де утримувався Микола Лемик. І під час цього переміщення йому вдається втекти. Деякий час він живе у Кракові.
30 червня 1941 року соратники Степана Бандери у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Після цього вони створили три похідні оунівські групи — Північну, Центральну (або Середню) і Південну. Ці групи мали вирушити на територію Радянської України і пропагувати там ідеї незалежності. Миколі Лемику доручають очолити середню похідну групу ОУН, яка мала дістатися Харкова. Але під час руху на схід у Миргороді, що на Полтавщині, Лемика заарештували і розстріляли співробітники німецького Гестапо. Місце його поховання досі невідоме.
УНР: розвідка однією з перших дізналась про Голодомор
Крім ОУНівців, увагу світової спільноти до теми Голодомору намагалися також привернути спецслужби УНР в екзилі. Нагадаємо, що після поразки Української революції 1921 року уряд УНР опинився у вигнанні на території Польщі. Польща як тодішній союзник у боротьбі проти спільного ворога — радянської Росії, мала допомогти уряду УНР повернутися до влади в окупованій Україні. Тож польські та уенерівські спецслужби тісно співпрацювали.
На початку 30-х років у представників уряду УНР в екзилі ще були наміри за допомогою європейських країн військовим шляхом все-таки витіснити більшовиків і відновити незалежність України. Для цього потрібно було збирати інформацію про ситуацію на територіях, які перебували під контролем радянської влади, знати настрої населення, дізнаватися різні дані про стан і сили Червоної армії. Для цього до радянської України засилали кур’єрів-розвідників.
Вони не були кадровими співробітниками спецслужб УНР. Але для них створили відповідну розвідувальну школу, в якій ці кур'єри мали проходити вишколи, щоб знати, як діяти на території СРСР, за будь-яких обставин не розгубитися і не потрапити в поле зору радянських спецслужб. Таких людей готували і надсилали до радянської України. І вже 1930 року розвідка УНР почала отримувати першу інформацію про тяжкі наслідки колективізації. Дослідник історії українських спецслужб Олександр Скрипник розповідає, що "вже у 1930 році у Європі проходила рада емігрантських організацій, на якій були озвучені перші дані щодо можливого голоду. Активісти говорили, що необхідно привертати увагу до того, що коїться в Україні, необхідно підтримувати її. Згодом державний центр УНР і уенерівська розвідка одні з перших європейських спільнот отримали першу інформацію про голод 32-33 років, який набував масового характеру. І до збирання тієї інформації, яка каналами уенерівської розвідки надходила, треба було вже по-іншому ставитися. Бо це не якась разова інформація з якогось регіону, необхідно було мати цілісну картину".
Керував спецслужбами на той час відомий військовий діяч, генерал армії УНР Всеволод Змієнко. Він володів інформацією про те, що відбувалося у кожному регіоні радянської України. Кур’єрам, яких туди засилали, давали певний перелік запитань, які вони мали з'ясувати.
"Вся Україна на карті була розбита на регіони. У кожного регіону був паспорт, де вказувалися статистичні дані. Це врожайність, податки, скільки там зібрано, скільки намолочено, скільки здано. Була інформація про зразки хліба. Коли вже не було, що здавати, то потрібно було привезти хліб, щоб подивитися, що там уже домішують в тісто. Бувало, із соломою, з насінням бурʼянів випікали хліб. Такі зразки доставляли розвідники. Потім шукали дані, скільки людей опухло від голоду, скільки загинуло по тому чи іншому регіону. Розвідник вів шифрування", — зазначив Олександр Скрипник.
Щоб дізнатися більше про масовий голод, спецслужби УНР намагалися засилати кур’єрів-розвідників до всіх регіонів радянської України. Втім, на деякі території потрапити було дуже складно. Радянська система всіляко цьому перешкоджала. Тож спецслужби шукали нових людей і різні шляхи, як це зробити.
"Пройшли дощі і в лісі починають рости гриби"
Одного разу еміграційному уряду стало відомо про жителя Черкащини Григорія Мамчія, якого радянська влада засудила і відправила до Соловецького табору. Мамчій і ще двоє в’язнів втекли з Соловків, дісталися Фінляндії, і звідти вже переїхали до Польщі, де і зустрілися з представниками спецслужб УНР.
Григорій Мамчій розповів розвідникам, що був засуджений 1929 року до чотирьох років ув'язнення за посадові злочини, але обвинувачення вважає надуманими. Сам він родом з села Христинівка Черкаської області.. Там у нього залишилася сім`я. Що з ними, він не знає. Чув, що у тих місцях зараз голод. Хоча йому важко навіть уявити, щоб на селі, де дуже родюча земля та працьовиті люди, був голод. Під час однієї з бесід Мамчій зазначив, що він разом із товаришами може надати свої послуги для проведення підпільної роботи.
Тож чоловіки погодилися співпрацювати зі спецслужбами УНР, отримали завдання перейти польсько-український кордон і дізнатися про ситуацію в Україні.
Оскільки колишні соловецькі в'язні не були причетні до спецслужб, їх почали ретельно готувати до виконання спецзавдання. Кур’єрам дали по 1000 рублів і по 2000 примірників листівок, які вони мали поширити серед населення. В листівках йшлося про те, як уникати хлібоздачі, як ховати зерно, як перешкоджати його вивезенню таке інше. Також кур’єрам надали револьвери з набоями, підроблені документи і адресу для надсилання зібраних відомостей.
У той період перед розвідкою УНР одним із найголовніших завдань стояло здобування інформації про ситуацію на селі і про більшовицьку політику, яка призвела до голоду і вимирання людей. Відтак кур’єрам дали відповідні настанови. Їм вдалося дістатися Черкащини, зустрітися з рідними і односельчанами. Мамчій і його товариш побачили, що люди дуже налякані і виснажені репресіями.
"У них стояло завдання якусь "комірку" підпільно організувати. Люди боялися брати ці листівки, тому що репресії, арешти, розстріли і відправлення до Сибіру сім'ями вже настільки залякали людей, що був страх. Але агенти збирали інформацію і листами дещо відправляли назад, бо, що цікаво, їм дали коди для листування. Наприклад, «зараз пройшли дощі, в лісі починають рости гриби». Це означало, що почалася хлібозаготівля, приходять ЧК зі своїми продзагонами. Умовно кажучи, такі були коди, якими вони мали інформувати, щоб не викликати підозри", — пояснив Скрипник.
Мамчій сподівався знайти спільників і ще на певний час вирішив залишитися в Україні. Невдовзі він дізнався про затримання товариша, з яким вони здійснювали це завдання. А згодом заарештували і самого Мамчія. Проти нього радянська влада порушила кримінальну справу.
Олександр Скрипник каже, що "найімовірніше, вони були розстріляні, подальшої інформації немає. Просто чоловіки переходили від села до села, там всіх затримували, перевіряли документи. І в полі на Мамчія напали здичавілі собаки, він почав відстрілюватися з револьвера. Постріли почула міліція. Агентів затримали, почали питати, звідки револьвер. Така трагічна доля. Але попри це розвідка УНР продовжила збирати інформацію і доносити її потім до світової громадськості, привертати у такий спосіб увагу до того, що діється на українських теренах".
Кур'єри, яких засилали на територію радянської України, збирали інформацію і передавали її спецслужбам УНР в екзилі. А вони, в свою чергу, через різноманітні інституції намагалися її поширювати серед світової спільноти.
Достукатися до Ліги Націй
У липні 1933 року у Львові був створений Український громадський комітет порятунку. Одну із провідних ролей у цій організації відігравала діячка жіночого руху Мілена Рудницька. Вона намагалася тримати тему Голодомору у полі уваги західноєвропейських політиків. Разом із іншим учасником комітету Зиновієм Пеленським Рудницька брала участь у всіх можливих заходах на підтримку голодуючих. Впродовж року вони кілька разів відвідали Швейцарію, Австрію, Німеччину, Чехословаччину й постійно закликали допомогти постраждалим українцям.
Мілена Рудницька у колі учасниць українського жіночого конгресу у Відні, 1921 рік. Фото: Український інтерес
Крім того, Мілена Рудницька вирішує порушити тему Голодомору у Лiзі Нацiй. Вона вiдповiдала за мiжнародний напрям в Українському громадському комітеті порятунку. І саме Рудницька переконала тодiшнього президента Лiги Нацiй — прем’єр-мiнiстра Норвегiї Югана-Людвiга Мовiнкеля — винести питання допомоги голодуючим на обговорення Ради Лiги Нацiй.
У ті ж часи активну дипломатичну роботу проводив міністр закордонних справ уряду УНР Олександр Шульгин. Він також вийшов на Мовінкеля з проханням скликати спеціальне засідання Ради Ліги Націй і розглянути питання Голодомору в Радянській Україні .
Під час засідання 29 вересня 1933 року лише чотири країни підтримали надання такої допомоги. Це - Італія, Німеччина, Ірландія і Норвегія. Інші ж країни переадресували це питання до Червоного Хреста.
Як розповідає історик Ярослав Файзулін, "Червоний Хрест офіційно звертався до радянської влади. Але радянська влада все заперечувала. Мовляв, ніякого Голодомору в нас немає, нікому допомагати тут не потрібно. Варто відзначити, що діячі уряду УНР і найбільше з них Олександр Шульгин, намагалися привертати увагу світу і до масових репресій у Радянській Україні, до знищення інтелігенції, а також до Голодомору. Український був знайомий з багатьма західними політиками і таким чином мав можливість піднімати українські питання на західноєвропейській арені. Варто відзначити, що впродовж 20-30-х років Олександр Шульгин перебував у полі зору радянських спецслужб, які в 1938 році на нього завели справу, формуляр "Дипломат".
"Без розв’язання українського питання спокою не буде"
Українські політики і громадські діячі намагалися встановити контакти з представниками різних країн, щоб інформувати їх про кричущу ситуацію, яка склалася в радянській Україні. Втім, у світу не було глибокого розуміння і готовності тиснути на СРСР. Як каже дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник: "Для них відкривалися очі. Вони не всі знали і не всі розуміли важливість українського питання для миру і спокою в Європі. І у багатьох документах тогочасних діячів української еміграції: і Андрія Левицького, і Олександра Шульгина та інших звучить, що без розв'язання українського питання спокою не буде. Що імперські зазіхання Росії далеко зайшли, необхідно з цим боротися. Ті слухали, розуміли, можливо, але насправді глибокого розуміння не було.
Це була дуже серйозна проблема, яку кордони приховати не могли. Навіть ще на початку Голодомору при Змієнку було створено так зване "Мале бюро швидкої інформації". Це такі групи бойових "кореспондентів", до котрих входили польські і українські журналісти. Вони як журналісти з головної території України чи, приміром, Північного Кавказу збирали інформацію. І ці перші публікації для закордонної преси були важливими і цікавими. Але цей канал дуже швидко перекрили".
Світ знав про Голодомор, але не хотів сваритися з СРСР
Світ знав про Голодомор, стверджує Ярослав Файзулін. Про це свідчать архівні документи іноземних дипломатів: "Більшість європейських країн були добре поінформовані про те, що відбувається в радянській Україні. Що тут голод, що вмирають мільйони людей. Принаймні ми можемо про це стверджувати. Після того, як прочитаємо донесення іноземних дипломатів. Деякі з них вже опубліковані. Зокрема, опубліковані донесення італійського консула Серджо Ґраденінґо, де той прямим текстом писав до своїх урядовців, повідомляв, що в Україні голод, що він створений зумисно з метою замінити етнографічний матеріал в Україні. Консул говорив про мільйони жертв. Такі ж донесення готували і німецькі консульські установи. Вони опубліковані, їх можна знайти в інтернеті. Тобто, західні уряди про голод знали".
Західні країни про масовий голод в Україні знали, але реагувати на це не хотіли, вважає історик. З одного боку, Радянський Союз був тоді постачальником дешевої сировини, хліба, а з іншого боку — ринком збуту для їхніх товарів. Тому західні уряди не мали наміру сваритися з СРСР. Тим паче, що значна частина з них у другій половині 20-х років лише тільки-но відновила співпрацю з Союзом. Тому заради власних економічних вигод вони готові були закрити очі на голод в Україні.
Крім того, як кажуть історики, у 1933 році країни Заходу з тривогою спостерігали за становленням гітлерівського режиму у Німеччині і не хотіли заради України конфліктувати з Москвою. "У тогочасних умовах здійснити будь-які заходи допомоги голодуючим неможливо", — писала британська розвідка.
Незважаючи на бездіяльність країн Заходу, спецслужби ОУН і УНР в екзилі робили все можливе для того, щоб збирати інформацію про масовий голод, злочини радянської влади і розповідати про це світові. Вони дійсно сподівалися, що західні країни можуть відреагувати належним чином і тиснути на Радянський Союз. Історики погоджуються, що українці, не маючи своєї держави, захистити своє населення навряд чи могли. Але ціною величезних зусиль їм вдавалося надати розголосу і привернути увагу до жахливих подій, які спричинила радянська влада. Українці не залишають один одного у біді. І так було завжди.
