Фото: Пресслужба KOZAK SYSTEM
Зараз такі часи, що взагалі триматися якихось стандартів не варто.
На стрімінгових платформах з'явилася ваша пісня "Люди-Титани". Розкажіть, будь ласка, як вона народилася?
Сергій Соловій: Ідея написання цієї пісні з'явилися тоді, коли ми почали відвідувати у військових госпіталях наших близьких друзів. Заходиш в палату до патрульних поліцейських, які воювали, а там лежать п'ятеро твоїх побратимів, ти бачиш їх без кінцівок, і в тебе починають в мозку працювати геть інші шестерні. Тоді замислюєшся над тим, як треба кричати на весь світ, на всю країну, щоб люди побачили, що відбувається.
То "Люди-Титани" – це крик душі?
Сергій Соловій: Так, якоюсь мірою.
З ким ви працювали над записом, бо в пісні, наприклад, можна почути струнні?
Іван Леньо: У нас є один абсолютно геніальний аранжувальник – Андрій Тимощик, позивний "Вжик". Ми з ним знайомі вже понад 25 років. Коли виникає пісня, яку ми не бачимо, як аранжувати музичними інструментами, які у нас є, то звертаємося до нього. Зрозуміло, що труба, акордеон, акустична гітара, барабан завжди будуть присутні. Але коли необхідний композиторський підхід до аранжування, тоді запрошуємо до співпраці Андрія. Мені здається, що він з цією піснею влучив в десятку.
Це вже не фолк-панк…
Іван Леньо: Знаєте, зараз такі часи, що взагалі триматися якихось стандартів не варто. Все залежить від емоцій, про які говорив Сергій, і від того клімату, який тягне за собою пісня. Якщо буде потрібно акомпанувати на одній струні, зробимо і так, головне, щоб ця струна резонувала з мелодією й подачею так, як потрібно.
У пісні є фраза "вже 300-та твоя Мона Ліза". Чому ти використав саме цей образ?
Сергій Соловій: У Рея Бредбері є твір, в якому люди вишикувалися в чергу і плюють в картину "Мона Ліза", в її усмішку. Всі ці дії відбуваються в майбутньому, після великої війни. Все зруйновано, люди голодні. Веселитися нема з чого. І от стоїться "Мона Ліза" зі своєю незбагненною усмішкою, а люди плюють в неї. Дуже резонує з тим, що відбувається зараз у нас, коли "Мона Ліза" водночас важлива й не дуже. Її загадкова усмішка передає всю незрозумілість сьогоднішнього світу. Що буде далі?
Іван Леньо: Іще є інший асоціативний ряд. У нас є друг – полковник В'ячеслав Скоряк. Він в 10-му армійському корпусі відповідає за тих, кого забрала війна. У нього є багато світлин полеглих, бо буває потрібна ідентифікація. Він має архівувати втрати, надсилати інформацію рідним… Дуже важка робота, але цим теж треба комусь займатися. Тож, майже на кожному обличчі захисників, які віддали свої життя буквально 15 секунд тому, є величезне бажання жити та небажання вмирати. Як це відображається візуально, не можу передати словами… Сам бачив усмішки, 200-ті усмішки, в яких біль змішався з бажанням жити. Тому сьогоднішні Джоконди – це якраз наші захисники, які так тонко усміхаються востаннє.
Фото: Пресслужба KOZAK SYSTEM
Чим має займатися сьогодні культура – ділитися теплом, любов'ю і щирістю, дякувати, дякувати, ще раз дякувати воїнам.
На обкладинці до пісні у вас "Мона Ліза" з протезованою рукою, кому належить ідея такої ілюстрації?
Іван Леньо: Ідея оформлення, як і всього кліпу, належить нашій команді: Глібу Широчкіну, Вікторії Квітці, Катерині Фогілєвій, Анні Зелінській. Тобто нашим дорогим друзям, які, як і ми, дуже наповнено відчувають війну. Це була їхня ідея, їхній креатив, які і все, що робилося до того, наприклад, кліпи "Мольфар", "Українське сонце", "Лети".
Хочу подякувати за пісню "Люди-Титани". Як вам вдається таке писати?
Іван Леньо: Річ у тім, що ця війна наша. Ми її не просто проживаємо, ми її воюємо, як би це пафосно не звучало. Війна має ще й морально-психологічний фронт. Сьогодні величезна кількість людей не обізнана у війні. А невідомість породжує страх. Ви бачили, як наші соцмережі бурхливо реагують на будь-які події, пов'язані з війною? Наприклад, як на звільнення з посади головнокомандувача Валерія Залужного. Весь Фейсбук з розуму сходив, кожен намагався зрозуміти, чому це відбулося, прагнув свою позицію представити. Так, будьмо чесними, нам не сказали, чому сталося звільнення. Але ми воюємо з дуже хитрим суперником, тому не можемо говорити про всі наші дії та їхні причини. І коли йдеться про пісні KOZAK SYSTEM під час війни, то вони передовсім чесні. Чому? Тому що ми цю війну проживаємо. Щоразу після закінчення того чи іншого благодійного концерту я сам, чи із Сергієм, Дем'яном разом їдемо в зону бойових дій, адже ще з 2014-го ми по-справжньому товаришуємо з деякими комбригами. Збройні сили України – структура, в якій не так легко зустрітися з генералом, а особливо запитати у нього, як справи. Натомість я можу собі це дозволити, тому що ці генерали мені як молодші брати. Вони мені довіряють. Оця суміш знань, бажання розбирати ситуації, перебування поруч із хлопцями, підтримки їх своєю присутністю, віри в перемогу дозволяє нам бути включеними. Тому й виходять такі пісні.
Звернемось до кліпу на пісню "Люди-Титани". Як ви обирали, з ким із нескорених створювати відео?
Іван Леньо: Питання, скоріше, до нашої менеджерки Юлії Парамонової, це був її креатив. Але Сергій абсолютно правий: поки не вдягнеш плащ свого побратима, не взуєш його капці, ніколи не зрозумієш його біль. Коли приходиш в госпіталь і бачиш 24-літнього хлопця, який ще вчора мав безліч мрій, був здоровий і навалював в зоні бойових дій, а сьогодні він розгублено дивиться на тебе, тому що у нього немає двох ніг і йому з цим жити, то розумієш, що з цим впоратися зможе не кожен. Тому хлопців слід тримати в тонусі. Треба по-справжньому любити наших воїнів. Чим має займатися сьогодні культура – ділитися теплом, любов'ю і щирістю, дякувати, дякувати, ще раз дякувати. Тому маєш включатися. Приїжджаєш до них, привозиш якісь цікаві речі, спілкуєшся з ними. Один тобі розповідає, що хоче бути байкером. Це можливо з протезом. І от ви вже вдвох обираєте мотоцикл, у вас є ідея, мрія. Так працює емпатія. Сьогодні кожен з нас має її відчувати до захисників, до тих, хто втратив здоров'я на війні. Це наша спільна боротьба, спільна війна. Тому і перемогу маємо за столом святкувати разом.
Фото: Лілія Лилик, Радіо Промінь
Життя завжди переможе смерть, але нам треба думати про тих, кому важче.
Ви навели цифру, що понад 30 000 людей втратили через війну кінцівки. Як зробити так, щоб держава після та під час війни ставала інклюзивною?
Іван Леньо: У першу чергу треба зрозуміти, що держава – це я, ти, Сергій, ми всі і є держава. Чим більше в нас емпатії, тим більше правильних кроків для забезпечення адекватного життя хлопцям і дівчатам, які мають інвалідність через війну. Просто емпатія і розуміння, що на його місці міг би бути ти. Можливо, ще і будеш. Більше нічого не треба. Починати слід з найпримітивнішого. Приїжджаєте ви на парковку будь-якого супермаркету. Перші місця, які найближчі до центрального входу, призначені для людей з інвалідністю. На них навіть зображений візок колісний. Не ставайте на ці місця! У Польщі на них ставлять табличку з написом "А ти впевнений, що хотів би бути на його місці?". То ви впевнені, що хочете опинитися на місці хлопця чи дівчини, які в Бахмуті або під Авдіївкою втратили руку чи ногу? І сьогодні, щоб пройти ці 100 метрів, їм треба набагато більше сил, ніж вам. Треба розуміти, що є безліч професій, якими можуть займатися люди з інвалідністю. Життя має продовжуватись. І саме Олександр Чайка (ред.: ветеран війни, хореограф, зіграв головну роль у кліпі на пісню “Люди-Титани”), який втратив ногу на фронті, куди прийшов з балету, дає сьогодні потужну мотивацію іншим. Бо, повторюся, багатьом, хто прокидається після операції, відходить від анестезії, незрозуміло, як жити далі без руки чи ноги. Навіть уявити не можу, що відчуває людина в такій ситуації… Це страшно.
Олександр Чайка є героєм кліпу "Люди-Титани", він хореограф і акробат.
Сергій Соловій: Так, у нього є своя танцювальна школа. Олександр дуже активний у своїй роботі.
Іван Леньо: Він був якраз вибраний головним героєм, тому, що в Олександра мотивація в очах, він живе. І надихає інших, бо багатьом дуже важко змиритись з тим, що доведеться жити без однієї чи двох ніг. Це важливо, тому ми сьогодні про це говоримо і кричимо. Життя завжди переможе смерть, але нам треба думати про тих, кому важче.
Не можу не запитати про ваш концерт у київському Палаці Спорту, який вже переносили кілька разів. То коли він відбудеться?
Іван Леньо: Будемо переносити до того моменту, поки не зрозуміємо, що нарешті зʼявився емоційний момент зібрати людей і відсвяткувати хоча б якусь сегментарну перемогу. Сьогодні в зоні бойових дій тривають важкі бої, дуже важкі. Люди втомились, воїни втомилися, їх треба замінювати на свіжих, а свіжі не особливо біжать до військкоматів через чималу кількість причин, наприклад, нерозуміння, де людина служитиме, як воюватиме. Коли ворог був під Києвом, ніхто про це не думав. Поети, художники, музиканти взяли до рук зброю, бо всередині кожного чоловіка спить воїн. Він прокидається тоді, коли треба захищати родину, дім. У комусь воїн прокинувся, а хто досі не вирішив, чи піде на війну. Але виходу у нас все одно нема. Нам всім доведеться рано чи пізно воювати, нам всім доведеться включатись у війну, якщо ми хочемо жити на своїй землі й хочемо все-таки перемогти. От коли буде хоч невеличка перемога, тоді ми зберемо людей на концерті.
Над чим музично зараз працюєте? Яким буде наступний ваш реліз?
Іван Леньо: Не знаю. Працюємо над тим, щоб частіше бувати в зоні бойових дій, частіше спілкуватися з хлопцями, привозити їм дрони. Сьогодні це дуже велика необхідність. Чим більше українців включатиметься у війну, а для цього не обов'язково йти на фронт, бо і в тилу важливої роботи вистачає, тим нам всім буде краще. А якою буде пісня? Щирою, щемкою, чесною.
Редакторка текстової версії — Анастасія Герасимова.
Відеоверсії інтерв'ю дивіться на офіційному YouTube-каналі Радіо Промінь.
Щоб не пропускати кращі українські прем'єри, підписуйтеся на подкаст шоу нової української музики "Селекція" та щоп'ятниці отримуйте на свій смартфон новий епізод програми.
