Наталія Грабченко і патріарх Філарет. Фото: Радіо Культура
"Москва на початку 90-х вчепилася в Українську церкву всіма своїми кігтями"
— У 1990 році, коли ми всі відзначали для себе, що почалися незворотні процеси, і було видно, що Радянський Союз розпадеться, якраз в цей час Українська церква отримала свободу в певному управлінні, керуванні якимись процесами. Але в той момент це називалося Український екзархат РПЦ Московського Патріархату. Але коли в листопаді 1992 року Україна звернулася до Московського Патріархату саме по автокефалію, в автокефалії нам вже було відмовлено, так?
Людмила Філіпович: Так, але там перед тим були дуже складні процеси від 1990 до 1992 року, тому що церкву страшенно колотило. Вона прагнула цієї незалежності. І не забуваємо акт, який 24 серпня 1991 року проголосила Україна. І Москва страшенно перелякалася, що вона не лише втрачає Україну як державу, як економіку, як потужний інтелектуальний потенціал, а і як духовну одиницю. Серед інших метрополій Український екзархат був найбільший, найсильніший, найрелігійніший, найпотужніший. І тому Москва вчепилася в церкву всіма своїми кігтями і робила все, щоб ця церква не відійшла з-під їхнього впливу.
— Якщо знов-таки повернутися до тих часів, коли створювалася Українська незалежна церква, якими є роль і значення постаті патріарха Філарета? За що ми маємо йому подякувати в той момент?
Людмила Філіпович: Стосовно створення цієї церкви, його особлива роль в тому, що він поставив питання про необхідність незалежної церкви для України. Хоча у нього була зовсім інша кар'єра і зовсім інші перспективи. Після смерті попереднього патріарха він був містеблюстителем (намісником — ред.) Російської православної церкви. І, до речі, він був найбільш авторитетним в той час богословом. На святкуванні тисячоліття хрещення Русі саме митрополит Філарет робив основну доповідь. І я думаю, що він, напевно, сподівався, що після смерті патріарха Філарета як місцеблюстителя оберуть наступним патріархом церкви. Але в один момент абсолютно всі плани руйнуються, тому що обирають не його. На Соборі РПЦ найбільшу кількість голосів отримав Алексій. Далі за кількістю отриманих голосів був Володимир (Сабодан). І тільки на третьому місці виявився Філарет. Значить, вже тоді у росіян виникла підозра — а чи потрібен нам такий незалежний, усамостійнений керівник? А згадаємо, він керував Українським екзархатом від 1966-го року і до 1990-го. За цей час він набув колосального впливу, отримав досвід в керуванні такою величезною церквою, яка за кількістю парафій, до речі, завжди переважала Росію. Тобто Українська церква — це завжди був флагман. Це було місце, яке постійно інкорпорувало своїх священників. Найбільша кількість слухачів московських духовних шкіл і навіть санкт-петербурзьких — це були саме вихідці з України. Тому, я думаю, що вже тоді Москва страшенно перелякалася цього українського впливу, який не з Філарета почався, а ми згадаємо і Прокоповича, і інших, і йому сказали "зась". І в цій ситуації перед Філаретом постав дуже серйозний і екзистенційний, персональний, і суспільний, церковний вибір. І він себе повів як мужчина, як керівник церкви, як смілива дуже людина, тому що репутація постала на кону. Але якщо ми згадаємо всі ці інсинуації, які щодо нього ініціювала Російська православна церква, прагнучи всяк його облік потопити в фантазіях, які вони видумували, то це теж треба було мати силу і моральну стійкість, аби пережити ці виклики. Він пережив.
Патріарх Філарет: "Церква і держава взаємозалежні"
Патріарх Філарет в інтерв'ю ведучій Радіо Культура Наталії Грабченко:
— А скажіть, будь ласка, чому так сталося, що в 1990-му році Українській церкві було надано самостійність в управлінні, а в листопаді 1991-го року в автокефалії було відмовлено? Ви ж зверталися по автокефалію спочатку? А чого боялися росіяни? Чому самі не відпускали Українську церкву?
Патріарх Філарет: Боялися влади російської. А українська влада ще не хотіла стосунки з російською владою псувати. Тому все йшло від влади. Бо події звершувалися в державі. І чому держава втручалася? Тому що це впливало на стан держави. Ось, наприклад, якби церква не підкорилась Москві на Харківському соборі, то тоді б зовсім інші події розвивалися.
— І ми б сьогодні не мали Російську православну церкву в Україні так, як ми маємо зараз, так?
Патріарх Філарет: Так, не мали.
— Якби всі священники тоді усвідомили, що нам потрібна власна церква Українська, так?
Патріарх Філарет: Залежить не від священників. А від влади. Ось влада хоче і робить небезпідставно для себе, бо це відбивається на стані самої держави. Не було б незалежної церкви в Україні, не було б і української держави, тому що Москва підкорила б Україну дуже просто. Тому треба розуміти, що церква і держава взаємозалежні. Держави не можуть бути без незалежної церкви, а незалежної церкви не може бути без незалежної держави.
"Назвіть мені хоч одну іншу православну церкву, де б в абревіатурі, скажімо, назва столиці"
— Відбувся Харківський собор. І фактично церква розділилася. Ми отримали Українську православну церкву Київського патріархату та Українську православну церкву, як і раніше прикріплену до Московського патріархату. Що ми маємо на даний історичний момент, про який ми говоримо? Те, що Київський патріархат був самопроголошеним. Може, треба було назвати Київська митрополія? От не було б цьому фатальної помилки?
Людмила Філіпович: Я думаю, що Філарет у назву цієї церкви закладав своє бачення майбутнього для цієї церкви. Взагалі це унікальна абсолютно ситуація, коли церква називається Українська православна Київського патріархату. Була Московського патріархату і Київського. І назвіть мені хоч одну іншу православну церкву, де б в абревіатурі цієї церкви стояла, скажімо, назва столиці.
— Тобто це було порушення правил гри, так?
Людмила Філіпович: Я думаю, що в принципі, так. Тим самим хотів Філарет нагадати, що Київська митрополія є не дочірньою, а материнською щодо Московського патріархату. І зробив такий цікавий спосіб.
"Роль Філарета у процесі відновлення історичної справедливості величезна"
— Нашій церкві тисячу років, але ми ж знаємо, що є Московський патріархат, який, м'яко кажучи, молодший і взагалі теж дуже неканонічно створений.
Людмила Філіпович: У нього і досі немає такого свідоцтва про народження, як Томос, а це є канонічною легітимізацією статусу нашої церкви в системі православних церков. А ми нарешті її здобули. Ми мріяли і прагнули це від 1686 року, коли втратили цей статус, оскільки нас просто приватизували, насильно засунули під омофор Московського патріарха. Відновлена історична справедливість, і роль Філарета у процесі відновлення цієї історичної справедливості величезна. Білоруси не мають своєї автокефалії. І, напевно, найближчим часом не отримають її. Або згадаймо інші церкви, які нібито від Москви відокремилися, але співають арію, яку їм запускають із кремлівських стін. Тому тут, без сумніву, дяка має бути дуже глибока. І ми не маємо забувати, хто нас вивів на цю дорогу, хто нам її розчистив.
Патріарх Філарет: "Мазепу теж вороги проклинали"
— Не можна оминути тему анафеми. У розмові з Філаретом я була здивована тим, що він нічого не знає про те, що Константинополь визнав цю анафему незаконною. Тобто його це питання не цікавило.
Патріарх Філарет в інтерв'ю ведучій Радіо Культура Наталії Грабченко:
Патріарх Філарет: "Я вважав цю анафему і відлучення від церкви за ніщо. Я знав, що я невинний в тому, в чому мене звинувачують. І як невинний ішов своєю дорогою. Ви можете мене як завгодно проклинати, а я знаю, що я правильно веду Українську церкву — так, як склалася традиція не тільки в українських церквах, а традиція у всій Христовій церкві. І тому, оскільки я цією дорогою йду, кого мені бояться? Бояться мені треба тільки одного Бога. А людей бояться не треба. Для того я і став ченцем, щоб не бояться нікого. Можуть мене арештувати? Можуть, але я готовий і постраждати за церковну справу. Мазепу теж вороги проклинали, але він увійшов в історію як великий український діяч. Мазепа йшов правильно — він захищав свою державу, свій народ. Хіба в цьому є гріх? Чужу землю — гріх захоплювати, а свою зберігати, охороняти — це добра справа. І тому наші воїни зараз захищають українську землю, і вони блаженні, тому що Господь за те, що вони жертвують собою заради свободи України, дасть їм нагороду не тільки там на небесах, а й на землі. Народ буде прославляти їх, як таких, які утримали українську державу незалежною. І тому ми їх шануємо, молимось за них".
Наталія Грабченко і патріарх Філарет. Фото: Радіо Культура
— Наскільки має значення, якою мовою йде служба в церкві і чи можна церкві закинути отаку патріотичність?
Людмила Філіпович: Богу важлива не так форма, в якій ти до нього звертаєшся, тобто не слова, якими ти його шануєш, а якийсь сенс в ці слова ти вкладаєш. Купа народу сьогодні молиться, зовсім не розуміючи про що, вони говорять. Запитайте прихожан Української православної церкви Московського патріархату. Вони читають там "Отче наш" саме церковнослов'янською мовою. Чи всі слова взагалі для них зрозумілі? Чи все вони сприймають із того, як було це перекладено Кирилом і Мефодієм? Але там теж були дуже складні процеси, тому що прямо перекласти неможливо. Ми не транслюємо, а ми інтерпретуємо. Кожне слово має багато значень, і кожна культура обирає собі те значення, яке впишеться в цей культурний континіум. А чим українська мова гірша від усіх інших мов, яка вписує українця в той культурний контекст, в якому він проживає не одне століття? Якщо церкву сприймати винятково як структуру, яка над тобою тяжіє, нав'язує свої правила поведінки, то, можливо, це б задовольнило всіх. Ми сьогодні церкву сприймаємо як живу парафію, як живу громаду.
"Я дуже сподіваюся: люди відчули, що це не церква десь із Москви, а що це моя церква"
— Хотіла запитати про перспективи Православної церкви України, яка отримала Томос 5 січня 2019 року. Якою вона буде далі?
Людмила Філіпович: У нас близько 70% українців заявляють про свою віросповідність. А коли ти починаєш як соціолог релігії вводити якісь додаткові показники релігійності, наприклад, участь в богослужіннях, молитва щоденна, читання Священного писання, святкування якихось свят тощо, то коло тих, хто є вірянином, тобто оцерковленим, значно зменшується. І їх на сьогодні тільки близько 20-25%. Тобто церкві є, як розвиватися екстенсивно, тобто, розширювати коло прихожан, збільшувати кількість парафій. Але при цьому стоїть завдання й інтенсивного розвитку. Церква майбутнього — це насамперед високоосвічена церква. Треба думати про те, щоб не завершилася спадковість православного вірянина лише на нинішньому поколінні. Треба думати про майбутнє покоління, про дітей, про молодь, в якій формі їм розказати про цю спасительну місію Ісуса Христа. З 8 мільярдів (населення Землі) 30% глибоко переконані, що Ісус Христос є їхнім спасителем. Сьогодні саме Православна церква України є органічною частиною українського суспільства. І я дуже сподіваюся, що люди відчули, що це не церква десь із Москви, нав'язана, а що це моя церква. І от із цим усвідомленням, що це моя, наша церква, я думаю, що ми досягнемо того, що православ'я згадає, яким воно було в найкращі часи свого існування на наших українських теренах. Це не означає, що всі мають стати повально православними. Але ті, хто себе ідентифікує православним, щоб вони знали, що таке православ'я, знали історію своєї церкви, щоб знали хоч би молитви, символ віри, і щоб колективно цей символ віри звучав в усіх церквах України.
