Олег Бажан (ліворуч) і Вадим Карп’як у студії Радіо Культура
"Радянський Союз не визнавав статусу політичних в'язнів"
— День українського політв'язня. Чия це ідея і коли почали його відзначати?
Олег Бажан: 12 січня 1975 року з ініціативи В'ячеслава Чорновола, який в той час перебував у Мордовських таборах, почали відзначати саме цей день. Для чого він був потрібен саме ув'язненим політичних таборів? Для того, щоб консолідувати всіх дисидентів, які перебували у таборах, тому що вони були, по суті, роз'єднаними. По-друге, Радянський Союз не визнавав політичних в'язнів, він не визнавав статусу політичних в'язнів. Хочу нагадати, що ще на початку радянської влади існував політичний Червоний Хрест, створений в Москві у 1919 році. Але потім радянська влада його заборонила, бо він надто переймався саме долею радянських політв'язнів.
— Що значить політичний Червоний Хрест?
Олег Бажан: Політичний Червоний Хрест – це організація ще царських політв'язнів, яка була створена в Москві в 1919 році. Потім вони трансформуються у Товариство політкаторжан. Але згодом і це буде згорнуто в 30-ті роки. Тому саме в Радянському Союзі статус політв'язня, по суті, ніякими законодавчими нормативними актами не підтверджувався. І зрозуміло, що В'ячеславу Чорноволу і його побратимам потрібно було порушити саме цю тему. В першу чергу і перед українським соціумом, перед громадянами Радянського Союзу, відповідно, і перед Заходом. Тому ця ідея була досить таки потрібна. Разом з тим, коли він проголошував цю ідею, перед ним постало питання виробити статус політв'язня. Що саме домагалися політв'язні, які перебували в Пермських, Мордовських таборах? Перш за все, вони повинні були вирізнятися з-поміж інших, хто відбував термін ув'язнення в таборах. Тобто, щоб їх відрізняли від кримінальників, від тих, хто відбував покарання за "зраду батьківщини", за військові злочини, за шпигунство і таке інше. Тобто, щоб вони були або окремим таким осередком чи табором. І разом з тим, він зі своїми побратимами вимагав, наприклад, носити цивільний одяг в межах виправно-трудового табору, збільшити кількість відвідин родичами їх, обмежити засторогу, що вони не мають права листуватися із своїми рідними. Тобто, це був такий перелік, який було в 75-му році запропоновано.
— СРСР не визнавав, що є політичні в'язні. Всіх судили за якісь нібито кримінальні правопорушення. Чи було тоді поняття якихось політичних статей?
Олег Бажан: У Кримінальному кодексі Радянської України в 1961-му році була запропонована стаття 62 Кримінального кодексу УРСР. Це "антирадянська агітація та пропаганда", яка передбачала термін ув'язнення до 7 років таборів і 5 років заслання. Також у середині 60-х років з ініціативи Комітету державної безпеки (КДБ) було запроваджено в Кримінальні кодекси як України, так і інших союзних республік, статтю 187 Кримінального кодексу України або статтю 190 Кримінального кодексу Російської Федерації. Ця стаття передбачає 3 роки покарання, але це за досить незначні, по суті, злочини. Це розповідь якогось антирадянського анекдоту, псування портрету лідера комуністичної партії, або несистемна якась антирадянська діяльність. Ці статті вважалися, по суті, політичними. Правда, у таборах ще ж перебували і члени націоналістичних організацій. Це ті, хто брав участь у боротьбі з радянським режимом в 40-х роках на теренах Західної України. Представники Української повстанської армії. Багато кого з них судили за статтями, по суті, "зрада батьківщини". Але вони також гуртувалися поміж собою. А ця молода генерація, яка прибула в табори в 60-х, 70-х роках, потім шукала між собою такого ж консенсусу або зближення. І хочу зауважити, що в 60-х роках в межах радянської пенітенціарної системи вже роздумували над тим, щоб створювати суто політичні табори або місця ув'язнення, де перебуватимуть ті люди, які зазнали переслідувань з боку радянської влади за так звані антирадянські злочини. Це Мордовська РСР і, звичайно, це Пермська область Російської Федерації.
"Переслідування за погляди і релігійні переконання супроводжували всю історію радянської влади"
— Чому саме 1972-го року радянська влада активізувала масові арешти в Україні?
Олег Бажан: Переслідування за погляди, за ті чи інші релігійні переконання, супроводжували всю історію радянської влади. Але після смерті Сталіна, в дуже короткий період часу приходу до влади Микити Хрущова (приблизно з 1954 по 1956 рік) не було таких масових репресій, посадок за ці погляди. Хрущов навіть говорив на 20-му з'їзді КПРС, що немає тих, "кого ми переслідуємо за політичні погляди". Але насправді статистика показує, що ці репресії мали місце і в 50-х, і на початку 60-х років. Згадаймо, навіть Угорська революція 1956 року – теж викликала певний сплеск політичних репресій, щоб приборкати саме опозиційний рух, який наростав в період саме "хрущовської десталінізації". У 1961 році була перша хвиля репресій. Вона так і увійшла в історію, як "перший покіс". Це січень-вересень 1965 року. Хочу нагадати, що тоді потрапили у слідчі ізолятори КДБ понад 24 учасники самвидаву. З них 18 осіб було засуджено. Інших випустили. Що провадив цей період часу КДБ? Він, звичайно, провадив репресії. І в 66-му, і в 67-му, і навіть у 1968 році, коли мала місце "Празька весна". Але рух спротиву наростав. І в 1971 році, в документах навіть є розлога записка на 12 сторінок, яку було підготовлено 5-м управлінням КДБ про "націоналістичні процеси у середовищі творчої інтелігенції", і вже КДБ говорить про те, що ми спостерігаємо величезний соціальний інтерес, сплеск самвидаву. "Чекісти" говорять, що в цей період часу в Україні спостерігається активізація національно-культурного життя, що з цим треба щось робити. І тому було прийнято рішення вжити превентивних заходів, щоб цих людей нейтралізувати.
"У лексиконі сучасної України політв'язні з'явилися за часів Януковича"
— А коли взагалі з'явився термін "політв'язень"?
Олег Бажан: У міжнародній практиці поняття "політичний в'язень" з'являється після того, коли в Парижі 10 грудня 1948 року було проголошено Декларацію про права людини. Де було зазначено, що кожна людина має права і свободи, незалежно від раси, мови, статі, релігійних, політичних, економічних поглядів. І саме після 1948 року це дійсно вже потрапило у міжнародне право. Але ми бачимо, що цим поняттям почали зловживати і в наш час. В лексиконі сучасної України політв'язні з'явилися за часів правління президента Януковича. Я погоджуюсь, що коли ми говоримо про статус політв'язня в умовах сучасної України, то дійсно деяких людей переслідували за їхньою суто громадську політичну діяльність. Це одна категорія політв'язнів. А є друга категорія політв'язнів, про яку зауважує один з провідників Української Гельсінської групи Євген Захаров. Він говорить про те, що є люди, яких нібито звинувачували за тими чи іншими статтями Кримінального кодексу, але ж переслідували все-таки через політичні погляди. Так ми можемо сказати, до речі, і про дисидентів. Коли почалися закиди, що людей заарештовують за їхні політичні погляди, то КДБ у 70-х роках почало судити людей за "порнографічні листівки", за "зґвалтування", за нібито те, що переховували зброю і таке інше. Це щоб не показати, що цих людей переслідували за політичні погляди.
Олександр Павліченко. Фото: helsinki.org.ua
"Наріман Джелял – дуже яскравий приклад політично переслідуваної особи"
— Мусимо констатувати, що зараз на території України теж є політв'язні, вони перебувають на тимчасово непідконтрольній території, окупованій Росією.
Олександр Павліченко: Наріман Джелял – дуже яскравий приклад. Це приклад переслідування винятково за його позицію. І, власне, він є яскравим прикладом політично переслідуваної особи. До цього прирівнюються і ті, хто проходить у декількох справах "Хізб ут-Тахрір". Це і громадська солідарність, яка є підтримуючою такою платформою всіх тих, кого переслідують в Криму, і сама стала об'єктом переслідування, члени цієї платформи. Вони саме і є тими, хто потрапляє під жорна цієї російської репресивної машини. І власне вони отримують цей статус. Цей статус підтверджується на рівні рішень національних органів, Комісії з визнання статусу осіб, які постраждали від збройної агресії та окупації чинною російською федерацією. І вони самі і члени їхніх сімей мають право на відшкодування, на підтримку і на певні виплати з українського бюджету для того, щоб підтримувати фактично і їхній захист. Відповідно працюють адвокати по тому боку і, можливо, підтримка сімей.
