Іван Колесник. Фото з архіву Івана Колесника
"Іван не знає, як це — користуватися обома кистями одразу"
Переглядаючи фото та відео, якось не одразу помічаєш особливість Івана — у нього немає частини лівої руки. Від ліктя лише сантиметрів 15 культі. На це звертаєш увагу, лише коли хлопець показує, як він збирає і розбирає свій автомат. У нього це виходить швидко і вправно. Іван каже, що і не знає, як це — користуватися обома кистями одразу. Адже немає руки у нього з народження. Колесник розповідає: "Займався усе життя до війни спортом. У мене звання кандидата у майстри спорту з плавання, займався стрілецькою зброєю, кульовою стрільбою, грав у баскетбол, катався на скейті. Мама у мене працює у відділі кадрів, дуже любить вишивку, робить вишиванки, картини з вишивки, захоплюється кулінарією. Батько ― "компʼютерний геній". Він добре розбирається у компʼютерах, працює з дизайном електропередач. Мені подобалося більше займатися спортом, тому більшість свого часу я приділяв спорту, а не школі. Перед початком війни я почав займатися музикою, у мене була діджей-апаратура, тож я грав, виступав у клубах і думав виходити на внутрішні фестивалі, а потім на всесвітні. Просто побачив щось в інтернеті та подумав, чого б не спробувати. Грав у себе вдома, потім у друзів. А потім друзі створили "Компані", в якій я брав участь. Вони домовлялися з клубами, ми там виступали. І так перша туса, друга туса. А потім почалася війна, на жаль".
"Треба йти воювати, захищати сім’ю"
Коли російські окупанти почали свій наступ у 2014 році, Іванові Колеснику було тільки 10 років. Він не надто цікавився тими подіями, не намагався зрозуміти, що ж відбувається. Він жив своїм звичайним дитячим життям. Коли ж окупанти пішли широкомасштабною війною, Іван зрозумів, що всидіти на місці не зможе: "У мене був вихідний після роботи, я хотів погуляти зі своєю дівчиною у той день, але зранку почув вибухи, о 4:30. На той момент було збиття ракети нашою ППО. Спочатку я подумав, що це зірвалася покришка на вантажівці, але були сумніви, тому що до цього в телеграм-каналах, усюди поширювалась інформація, що Росія захоче на нас напасти. Тому в голові у мене було відчуття, що це не покришка, а почалася війна. Через кілька годин, коли почалися ці звуки, я побачив, що Росія перейшла кордон і вдерлася в нашу країну. Я передзвонив родичам, дівчині, мамі й тату. Запитав, як мама себе почуває, сказав, що зараз приїду, забрав речі зі зйомної квартири, приїхав до неї. Вона була дуже збентежена, сльози були. Мабуть, через це у мене виробився такий рефлекс, що треба йти воювати, захищати сім’ю, бо я розумів, що мати не піде, тато теж, бо йому треба бути з нею, тому я пішов. Це був добровольчий батальйон міста Одеси в Суворовському районі, там я записався у добровольчий корпус, а матері сказав, що допомагаю варити протитанкові "їжаки". Насправді нас навчали найголовнішого ― як тримати зброю, як споряджати магазини, таке, совкове, мабуть, уявлення про війну. Але на початок війни це краще, ніж нічого не знати. Потім я зрозумів, що на Одесу нападати не зможуть, а будуть ― на Одеську область, треба переводитись до ЗСУ. І прийшов у військкомат, сказав, що хочу до лав ЗСУ. Три рази підходив до них, після 3-го разу у військкоматі мені надали листа і сказали, куди йти. Пішов я у військову частину, яка у мене і на даний момент, до комбата. Він поговорив зі мною, послухав, сказав: “я тебе відведу до замкомбата, ти повинен із ним поговорити. Що спаде йому на думку, те й буде”. І замкомбата досі на цій посаді у мене, у нього немає ноги. Але на той час я про це не знав, потім вже, коли вийшов на нуль на бойові розпорядження, дізнався. Я був вражений. Ми поговорили, він сказав: “добре, ми тебе запишемо”. І так у мене почалася військова карʼєра".
"Зрозумів хлопця тільки дядько ― бо він сам військовий"
Тоді Іванові Колеснику уже довелося сказати правду рідним. Адже бійців забирали в Одеську область на навчання ― якось треба було пояснити свою відсутність, а брехати не хотілося. Реакція була гостро негативна. Мама, тато, кохана дівчина не підтримали вибір Івана. Зрозумів хлопця тільки дядько ― бо він сам військовий. Згадує Іван Колесник: "Спочатку були тренування 4,5 місяці. Нас навчали окопному ділу, як правильно будувати бліндажі, рити окопи, коротше, не дуже цікаво. Більш цікаво було в тактичній медицині МARCH, а також у тактиці бою. Коли ти ходиш зі своїм відділенням, наприклад, у розвідку, важливо правильно розташувати відділення, хто повинен стояти ліворуч, хто праворуч. Хто попереду, хто головний. Це мені дуже сподобалося. На той момент колектив не дуже зі мною дружив, тому що мені було 18, а їм приблизно від 25 до 50 років. Вони мене не розуміли, я не міг жодного слова сказати. Люди думали, якщо вони старші по віку, то мають якісь переваги. Але на даний момент я зрозумів, що немає ніякої переваги в тому, що ти старший чи менший. Усі однаково риємо окопи, однаково спимо в одному і тому ж бліндажі, їмо те ж саме. Якщо у мене щось не виходить, наприклад, копати, я менше копаю, ніж інші, але поки вони копають, я можу займатися чимось іншим. І так ми розподіляємо свої робочі сили".
"Ти просто із цим змиряєшся і живеш одним днем"
Після закінчення навчань Іван Колесник, який взяв собі позивний "Діджей", у складі 126-ї бригади ТРО вирушив на передову. Спочатку вони прибули у Миколаївську область, на позицію поблизу селища Снігурівка. Іван зізнається, що у нього був шок від побаченого. Він розумів, що їде на війну, але не сподівався, що буде так важко: "У нас була дуже розкрита СП, оскільки вона довго стоїть. Ми заїхали на те місце, де вже люди побудували пункт спостереження. Але вони побудували його некоректно. Ворог вилучив інформацію, що там є СП, і через те по нас було приблизно від 100 до 200-300 приходів на день. З артилерії, міномета, "Града", РСЗВ, також проти нас ворог обрав "ПТУРи" протитанкові та крупнокулеметну зброю. Або ДШК, або БТР підігнали. Ми під Снігурівкою були приблизно 3,5 місяці. В один день вони могли нас розкидати чисто мінометним обстрілом, у другий ― могли пустити гелікоптер, але вони ніколи не влучали, на третій день — САУ, "ПТУРи", танки. Навпроти нас стояли бригади, точно памʼятаю, що одна з них була механізована, а друга ― десантно-штурмова. І ми проти них стояли. Ти розумієш, що коли підеш звідси, то ти покинеш своїх побратимів і не виконаєш завдання, треба стояти до кінця, і ти розумієш, що тебе можуть сьогодні-завтра вбити. Ти просто із цим змиряєшся і просто живеш одним днем. На той момент серед наших обовʼязків було спостереження за противником, а також ми не давали спроб противнику просунутися далі до Миколаєва, а потім до Одеси".
"Найскладніше — довго не бачити родину"
Посада "Діджея" — стрілець. Він ще до повномасштабного вторгнення був трішки знайомий зі стрілецькою зброєю. Досить влучно стріляв. Утім, вибір, чим займатися у підрозділі Івана Колесника, невеликий. Розповідає Іван Колесник: "У нас піхотна бригада, через це мало посад. Стрілець, РПГ-шник, водиш машину, медик, командир, приблизно все. Є ще декілька, але то вже або штаб, або група противогневої підтримки. Медиком мене не поставлять, тому що для медика потрібно дві руки, командир ― у мене немає ніякого військового досвіду, та я і сам не хотів би. А кулеметником, слава богу, не пропонували. Тому що кулеметник ― це ціль номер один. У тебе є бойове розпорядження, в якому зазначається, скільки ти перебуваєш на СП або на тій чи іншій роботі. Інколи буває таке, що батальйон може придумати якісь мотиваційні прикольчики. Інколи у нас додаткове навчання. Якщо зʼявилося якесь нове озброєння, ми їдемо і навчаємося з цією новою зброєю. Найскладніше — це, мабуть, довго не бачити родину. Я знаю людей, котрі не виїжджали з фронту навіть рік і не бачили родину, тому що командування їх не відпускало. Ну, це не в нашій бригаді".
"Я знаю, що своїм прикладом мотивую інших людей"
Іван Колесник прекрасно справляється у побуті й на фронті однією правою та частиною лівої руки. Він вправно водить машину, керує дроном. Але, звісно, хотілося б відчути, як це — мати дві повноцінні руки. За сприяння фонду "Протез Фаундейшн" військовий влітку півтора місяці перебував у США. Там йому безкоштовно підібрали якісний біонічний протез, у якому рухаються пальці. Але хлопець користується ним тільки вдома, під час коротких відпусток. Позаяк боїться пошкодити в умовах бойових дій.
"Діджей" розуміє, що своїм прикладом мотивує інших боротися: "Я знаю, що своїм прикладом мотивую інших людей, які або не вступили до лав ЗСУ, або перебувають в інших ротах чи батальйонах. Якщо вони бачать відео чи, наприклад, це інтервʼю, я думаю, що я їх замотивую далі працювати, або навіть почати працювати у ЗСУ. Для моїх побратимів я уже своя людина, ми велика сімʼя, і я від них нічим не відрізняюся. Мене мотивує те, що я знаю, що війна скінчиться, і чим коректніше я буду працювати, тим скоріше вона закінчиться. Треба думати про перемогу. Якщо думати про негатив, на жаль, у тебе не буде нічого виходити. Негатив буває, коли побратими гинуть, або ти побачив у новинах, що на іншому напрямку противник захопив село. Це приклади, але є і добрі новини. Коли ти їх читаєш, у тебе підвищується мотивація, ти бачиш, що села вже звільнені, і розумієш, що ми просуваємося. Це теж дуже добра мотивація".
Іван "Діджей" Колесник каже, що відчуває себе набагато старшим, ніж є насправді. Набрався досвіду і знань за півтора роки війни. Та й люди, з якими він щодня спілкується, значно старші за хлопця. Після закінчення війни не відкидає продовження військової карʼєри. Хоча не проти і повернутися до діджей-культури. Мріє про подорож у Карпати. Але не одразу після перемоги, а хоче трохи перепочити вдома від лісів, активностей і важких рюкзаків на передовій. А потім — із новими силами до нових пригод.
