Фото: facebook.com/ONUKA
Нато, тобі велика подяка й шана-повага за альбом! Мені дуже прикипіла пісня SAMA, до прикладу. Чомусь саме вона залетіла в моє серце. Скажи, в вас уже мали відбутись три концерти в інших містах. Всі ж концерти відбулись до Києва, чи ні?
Ні, Ужгород не відбувся через жалобу, через загибель бійців 128-ої бригади. Його перенесли на 7 грудня.
А Чернівці й Луцьк, як там відбулись концерти?
Звісно, це все дуже сюрреалістично, оскільки головний тепер фактор хвилювання — це наявність або відсутність повітряної тривоги. І це дійсно новий досвід. Якщо раніше ти, наприклад, хвилювався, щоб апаратура вся запрацювала, за виконання, щоб усе пішло за сценарієм, щоб люди купили квитки й прийшли, то зараз ти реально хвилюєшся, щоб не було повітряної тривоги. Ми розуміємо всі, чому в усіх сенсах. І якось так везло, що і в Чернівцях вона під час концерту зупинилась і ми робили його без паузи, і в Луцьку також схожа ситуація. Тому сьогодні будемо молитись, щоб нікуди не прилетіло й ми змогли виступити й насолодитись цим моментом.
"Під час запису цього альбому в нас народилась дочка. Тобто він і масштабний, про всіх нас, про Україну, і про мене особисто"
А про що саме альбом ROOM, з якими емоціями він писався?
Мені здається, що цей альбом — такий своєрідний музичний щоденник всіх наших подій, починаючи з лютого 22-го року. Там прям занотовано все, що ми переживали. І оцей трек SAMA, наприклад, — це про переїзд, про всіх моїх подружок, які переїхали й просто мучаться від того, як вони мріють повернутись додому. Я чітко знаю всі їх настрої й відчуття, але багато хто заради дітей вимушений жити в ненависному місці й мріяти про дім, часто якого вже немає, на жаль. Все це починається від треку RANOK, який є своєрідним щоденником всіх подій, що відбулись, замість тисячі слів. Мені здається, що цей трек про все розповідає, що пережито й передумано, і поступово про те, що ми прийшли до перемоги в своїх головах. Потім про якісь такі емоційні провали. DUSHA NARODU — це як молитва за Україною. Й останній трек — це дійсно те, в що я вірю, що я знаю, що ми знайшли самих себе. Я ніколи так не вірила в Україну, як зараз, незважаючи на цей контекст і на цей песимістичний, знову таки, величезний прогин, пов’язаний ще й із зимовим періодом, що наближається. Все це ми вже проживали, вже більш готові, ніж минулого року, принаймні, я. Тому це про все те, що відбулося з нами. І знаєте, якщо музиканти деякі в світі мріють якісь точки для натхнення знаходити, то нам про це мріяти не треба, тому що в нас тут натхнення на те, щоб писати, відбувається щодня. Тому що ми дійсно щодня боремось за життя в прямому сенсі.
Якщо чесно, цей альбом мені якось дуже легко дався. Саме про що і як має там звучати. Ми з Євгеном просто якось на одному диханні все написали. Й під час запису цього альбому в нас народилась дочка й ми здали цей альбом, уже відправили на всі сервіси чітко перед ранком, коли вона народилась, вона як знала. Тобто він і масштабний, про всіх нас, про Україну, і про мене особисто. Ну такий він дійсно дуже особистий на фоні контексту, що нам доводиться переживати щодня.
"Свідками історичних подій завжди бути цікаво, хоч і досить нелегко"
В тебе серйозний досвід різноманітних виступів на різних сценах і в різних обставинах. Але під час туру з альбомом ROOM, як, на твій погляд, змінилась реакція людей?
В мене дуже змінилось відчуття від виступів після того, як почалось повномасштабне вторгнення і ми вперше поїхали в charity-тур світом. Це були моменти, коли мені було все одно, скільки людей прийшло, незважаючи на те, що були повністю солд-аути майже всюди. Мені було важливо саме цей момент прожити і мої музиканти на сцені грали, як востаннє. І це не гучні фрази, я дійсно це бачила й відчувала. Тому що нам нібито всім дали другий шанс повернути своє призначення. Не те, щоб життя, а просто те, в що ти вірив. Тому що, коли ми сиділи в підвалах, то не думали, що колись іще зможемо вдягнути костюми, вити й зіграти концерти наживо. Ну і, звісно, народу все це дуже відбивалось. І таким найбільш розповсюдженим коментарем було саме "дякуємо, що дали ці півтори години повернутись додому." І в цей момент я взагалі трошки по-іншому поглянула на те, що ми робимо, навіщо ми це робимо і окрім того, що це донатилось і закривались купа зборів, це ще була можливість подарувати людям оцей омріяний тріп додому.
Концерти в Україні також відбуваються по-іншому. Тому що, наприклад, в залі дуже багато військових. От в Луцьку був військовий, який встав і просто почав говорити під час того, як ми грали, і це був спіч, який неможливо було зупинити. І поки він не виговорився, хвилин може 5-6-7, це був реально крик душі, жодна людина нічого йому не сказала, хоча, дійсно, він заважав людям, був агресивний, але він виговорився, йому всі зааплодували, він заспокоївся і до кінця додивився концерт. Я розуміла, що у людини просто зриває. Це як хепенінг виходять разом із перформансом, якщо брати це словами мистецтва, тому це цікаво, це реальність, в якій ми проживаємо. Буде про що розповідати онукам, якщо ми до них доживемо. Свідками історичних подій завжди бути цікаво, хоч і досить нелегко.
