Зруйноване російськими окупантами місто Бахмут, Донеччина. Фото: фейсбук-сторінка "93-тя ОМБр Холодний Яр"
"Перелічені міста не були радянськими, не належали комуністичній командно-адміністративній системі, тому там усе вирішувалося по-іншому"
— В історії є багато прикладів, коли вщент зруйновані міста поставали, як фенікс із попелу. Наприклад, Рим після пограбування галлів, Лондон і Чикаго після великих пожеж у 1666 та 1871 роках, Сан-Франциско після великого землетрусу та пожежі у 1906 році, Берлін і Токіо після Другої світової, Сеул після Корейської війни, Сараєво після Балканських війн, а також Варшава, яка була зруйнована повністю під час Другої світової. Поляки довго сперечалися, чи взагалі варто її відбудовувати, але сьогодні ми бачимо Варшаву як великий європейський мегаполіс. Який досвід ми можемо перейняти від інших країн?
Нещодавно провели багато конференцій для архітекторів та урбаністів про досвіди відбудови в інших країнах та містах, які були зруйновані. Нам слід зрозуміти, що у них інший бекграунд, інша історія, керівництво і політична ситуація. Перелічені міста не були радянськими, не належали комуністичній командно-адміністративній системі, тому там усе вирішувалося по-іншому. Можливо, була більша активність громади, інакший громадський контроль, тому цей досвід є винятково їхнім досвідом. Наш досвід потрібно розвивати, нас ще треба навчати. Наприклад, естонське агентство з міжнародної співпраці фінансує також і навчання українських архітекторів, які хочуть займатися відбудовою, щоб вони нарешті діджиталізувалися і зрозуміли, як працює європейський ринок. Через те, що в нас є певні протекціоністські заходи, то не може просто прийти хтось із Польщі та почати у нас відбудовувати. Тому що має бути український архітектор зі своїм сертифікатом, він співпрацюватиме із західним архітектором і перекладатиме те, що той робить, на наші норми. Хоча логічно, що наші норми треба привести до повної гармонії та відкрити наш ринок, для того щоб ми могли отримувати послуги, зокрема, й від консультантів та проєктантів. Вони мають зайти до нас зі своїми нормами, а не адаптувати їх до радянської спадщини, від якої ми прагнемо відвоюватися.
— Деякі європейські міста оголошують, що беруть під опіку те чи інше українське місто. Наприклад, польський Гданськ планує допомогти з відбудовою нашому Маріуполю. Як така співпраця відбуватиметься на практиці?
Ми знаємо, що існують проблеми з освоєнням коштів. Тому мова про кошти має йти лише після того, коли будуть змінені правила, і вони мають чітко виконуватися. Тільки тоді можна буде фінансувати. А спершу вкрай необхідно все пояснити українцям, змінити їхній світогляд, а також змінити всю нормативну базу, щоб вона була готовою до сприйняття не просто грошей, які будуть перетворені на той же бетон, від якого на Заході просто дивуються: "Як у вас може вийти міст дорожчим, ніж у нас? У чому проблема?" Зараз питання в тому, щоб знайти ці моменти, які збільшують собівартість необґрунтовано і погіршують підхід. Тобто треба спочатку змінити підходи, а потім говорити про фінансування.
"Зелені зони і проспекти стали ширшими, щоб там могли проїхати танки"
— Хтось може заперечити, що за радянських часів у містах були широкі проспекти і багато зелених парків, а зараз вони руйнуються, тому що забудовники беруть своє.
Якщо ви побуваєте у західних містах України, то більшість із них ще зберегли у середмісті архітектуру Австро-Угорщини чи Польщі. Там висота будівлі дорівнює приблизно ширині вулиці, а дерева стрижені, кулясті й дуже компактні. Коли ви йдете на роботу, то проходите повз перші поверхи, де розташовані заклади обслуговування і крамниці. Це інакше середовище, яке є нашою спільною європейською спадщиною. А є й радянський підхід, коли влада сказала, що нам потрібно місто-сад, взяла ідеї Ле Корбюзьє, соціалізму, комунізму, сказала, що західна архітектура для нас чужа, нам потрібно будувати багато будинків для людей, розселяти робітників військових заводів, садити там дерева. Таким чином зелені зони і проспекти стали ширшими, щоб там могли проїхати танки та інша техніка у разі чогось, а прибудинкова територія стала нічиєю. І фактично у людей просто відбили розуміння того, що вся територія міста ― їхня. "А чого ми маємо за це платити, якщо цим користуються інші люди, які тут транзитом проходять? Чому ми маємо здавати гроші на газон перед будинком, на його прибирання чи обрізання дерев?" Це складна і дорога річ, щоб місто справді виглядало так, як намалював у себе на столі радянський генпланувальник: довгі вулиці, широкі проспекти, зелені галявини. Але хто й за які гроші їх буде обслуговувати? Тобто ми стикнулися з тим, що місто через безгосподарність перетворюється на якісь хащі та стихійні парковки. Фактично немає механізму, щоб людина була власником. Коли людина є власником і розуміє про все у своєму місті, що цей тротуар ― мій, і цей газон, і це дерево, то все відбувається по-іншому. Зараз ми бачимо цю радянську картинку з широкими вулицями і деревами, але ж воно не перебуває у нормальному доглянутому стані, коли можна сфотографувати і сказати: це – приклад.
"У незалежній Україні багато часу було згаяно на ностальгію та політичні ігри"
— А що відбувалося у містах України за період Незалежності?
За часів Незалежності грали на ностальгії. Тому що виборцям потрібно про щось розповідати, підживлювати їхній емоційний стан. Чисто фізіологічно, людина була молодою, здоровою і сильною, тому їй здається, що тоді було все кращим. І коли зараз заперечувати попередню радянську спадщину, можна подивитися на Європу і просто порівняти одне з іншим. Зараз немає залізної завіси, є можливість поїхати подивитися. Потрібно змінювати підхід. А в незалежній Україні, на жаль, дуже багато часу було згаяно на ностальгію та політичні ігри. Й архітектори на сьогодні ― не дуже серйозна організація, вони не відстоюють свої права, а працюють фактично на забудовників. Адже забудовники їх "годують", дають можливість отримувати замовлення. І щоб архітектори протестували проти забудови ― це може бути рідкісний, винятковий випадок.
