Ніна Матвієнко. Фото: facebook.com/Nina.Matviyenko
Ніна була серцем тріо "Золоті ключі"
— За ці роки, що вийшли опліч по життю із Ніною Матвієнко, чи можете сказати, що якийсь етап був вам найдорожчий?
Валентина Ковальська: Ми дуже співали довго з Ніною. У 2018 році ми відзначали 50 років від створення тріо "Золоті Ключі", за що й маємо сертифікат рекорду України. Ми з нею співали акапельно все життя. Ми відчували пісню, ми відчували її душу, і ми відчували те, що можемо передати людям. Ніна була, звичайно, серцем нашого тріо, вона вела верхній голос, і від неї дуже багато, що залежало. Мене сьогодні питали, що б ви сказали про Ніну, про її особистість, про її голос, про те, що вона мала величезний вплив на слухача. Я думаю, що це, можливо, навіть і генетична пам'ять, фізична, можливо, від предків, тому що і мама її співала, й вона передала їй цю манеру виконання, знання про українську пісню. І всі жанри, які Ніна співала, — від мами. Ніна дуже поважала свою маму.
— Вже легендарною стала історія, що в радянські часи Ніна Матвієнко співала прем'єру якогось твору на сцені філармонії. І начебто дирекція філармонії чи навіть ЦК партії заборонили їй, щоб вона виводила маму на сцену, звичайну сільську жінку. І вона маму посадила в залі і схитрила. Вийшла на сцену і сказала: "Мамо, я слова забула, підспівайте".
Валентина Ковальська: Так. І мама вийшла і продовжила разом з нею. Це був сольний концерт тріо в філармонії. І Ніна запросила маму. Її мама настільки готувалася до цього концерту, що навіть зробила собі зачіску, завивку на голові. Мама була для неї дуже важливою в її житті, як кожна мама. Але саме її пісенна мама — це справді мало для неї значення. Разом з Ніною ми взагалі виконували всі пісні, які хотіли. Абсолютно. Ми ні на кого не зважали. Ми співали козацькі, стрілецькі, повстанські пісні, дуже багато пісень патріотичних пісень. І за це ми з нею були невиїзні 17 років при радянській владі.
— Якою Ніна Матвієнко була поза сценою?
Валентина Ковальська: Ми з Ніною дуже довго дружили. І Ніна, і я вчилися в інтернаті. Ніна в Житомирській області, я — у Хмельницькій. І коли ми з нею зібралися в студії, то саме це нас об'єднало. Також ми жили з нею в одному гуртожитку. Ніна була дуже вірна. Вона завжди до друзів ставилася з відповідальністю. Вона уміла дружити. Буває і таке, що шляхи іноді розходяться, у кожного почалося своє життя і так далі, але те, що Ніна велика співачка, це я добре знаю.
"Якщо людина виходить на сцену, вона має нести щось більше, ніж просто голос чи пісня. Вона має бути свідомим носієм української пісенної традиції та розуміти, що вона несе енергетику минулих поколінь"
— Руслано, а як ваші шляхи перетнулися? Як ви зрозуміли, що одна одній дуже близькі?
Руслана Лоцман: Я завжди пишалася тим, що мені поталанило зустріти Ніну Митрофанівну у своєму житті. Моя мама вирішила постукати у віконечко, і вона відкрила нам двері, і ми зайшли до неї в хату. І це було перше моє знайомство з Ніною Митрофанівною, Я була ще десятикласницею, і моя мама, знаючи, що у нас багатодітна сім'я, що дитині треба вступати через рік, хотіла консультуватися в будь-кого, кого вона зустрічала, особливо в таких поважних людей. І мене вразило, що нас, простих людей з села, зустрічає народна артистка в себе в хаті теплим чаєм. Ми довго спілкувалися, вона думала, що я тільки сьомий клас, бо я була зовсім маленька.
І потім, коли я вже заспівала, вона каже: "Так, з цієї дитини можна ліпити, пластилін хороший. Хоче дитина, значить, буде співати". І вже через рік я вступила в університет, і так вийшло, що ті, хто приймав на вступних іспитах, написали мене в клас до Ніни Матвієнко. У неї було дуже мало учнів, оскільки вона зайнята як концертна виконавиця. І тому в неї було 3-4 дітей максимум, коли в інших класах було по 10-15 учнів. І так вийшло, що з мого курсу я була одна у Ніни Митрофанівни. І я відразу це сприйняла як місію, що саме мене чомусь до неї направили. І я була дуже віддана як учениця, намагалася прийняти все, що вона дає на уроках — не лише спів, але і багато настанов, мудрих порад, життєвих знань, народних цінностей. Тобто це була ціла енциклопедія душевної розмови з нею.
— На чому вона завжди акцентувала, коли давала вам життєву науку? Маю на увазі життєву науку на сцені, життєву у продовженні популяризації української пісні, у вивченні цієї пісні. Що вона вам казала?
Руслана Лоцман: Насправді Ніна Митрофанівна не дозволяла співати фальшиво, не дозволяла співати як-небудь. Казала, що якщо виходиш на сцену, треба віддати себе всю, а інакше не треба взагалі туди виходити. І цей критерій для мене досі важливий, бо я зараз, викладаючи в університеті, для своїх студентів завжди ставлю це в приклад: людина, яка йде на сцену, має нести щось більше, ніж просто голос, ніж просто пісня. Вона має бути свідомим носієм української пісенної традиції і розуміти, що несе енергетику минулих поколінь. Ніна Митрофанівна несла це як місію і фактично навчала студентів робити так само — берегти і нести як місію, а не просто відспівати, здати й забути, або виграти конкурс, начіпляти медалей і більш нічого не робити. Тобто завжди потрібно розвиватися і щось шукати. І вона мене стимулювала до того, щоб я мала свій вокальний щоденник. Я намагалася максимально багато з нею спілкуватися, відвідувати концерти, додому я до неї приходила як своя. Вона мене часто називала "доцею", тому що Тоня (дочка Ніни Матвієнко — ред.) трошки старша за мене. Ніна Матвієнко дуже хотіла, щоб Тоня співала. Але на той момент Тоня займалася іншим видом діяльності. І вже пізніше вона дуже зраділа, що Тоня пішла на сцену, понесла також цю пісню. Я вважаю, що це було її основне — щоб діти підхопили це.
Наша остання зустріч була 28 червня цього року. Я готувалась до концерту з Академічним оркестром народної популярної музики Українського радіо в Будинку звукозапису. А в неї теж був концерт наступного дня. Я їду з репетиції та телефоную їй біля Музею історії війни. Кажу: "Ніно Митрофанівно, я хотіла вам дітей показати, ви так хотіли познайомитися". І ми з нею погуляли, може, з годинку біля музею, поспівали з дітьми. Вона мені каже: "Співай зі своїми дітьми, це головне, я тебе прошу. Бо те, що ти робиш, того ніхто не робить. А це дуже важливо, що ти своїм дітям передаєш цю пісню".
"Ми маємо утверджувати українську культуру й пісню так, як це робила Ніна Матвієнко"
— Руслано, якою Ніна Митрофанівна залишиться у вашому серці?
Руслана Лоцман: Я думаю, що Ніна Митрофанівна все одно продовжуватиме жити разом з нами. Ми просто не будемо помічати, що вона є, коло нас сходить, але вона буде все одно слідкувати. Я знаю її 20 років, це більша частина мого життя. І Ніна Митрофанівна впродовж цих років, навіть коли я вже пішла самостійно, навчалась в аспірантурі, захистила дисертацію, вона була на захисті, вона постійно слідкує за моїми справами. Вона бачить, коли в мене народжуються діти, коли я видаю книги, пісні. Вона реагує, вона завжди намагається підтримати. Мені здається, що ця її душа буде постійно спостерігати. Тобто це така місія її навіть звідти — вона буде спостерігатися за всіма нами, як ми бережемо українську пісню.
Я ще сьогодні пригадала, як у 2018 році ми дуже скромно святкували 50-річчя тріо "Золоті Ключі" в Українському домі. І ми тоді говорили, про створення музею української пісні. І я думаю, що це те, що потрібно сьогодні нам всім зробити в ім'я Ніни Матвієнко, в ім'я Марії Миколайчук, в ім'я тих світочів української пісні, які несли цю пісню і передали її нам, і щоб сьогодні в час війни з російськими окупантами, з ворогами, ми утверджували свою культуру й пісню на такому рівні, як робили це вони.
