Фото: Андрій Соловйов, радянське агентство "ТАСС", 1990 рік
"Номенклатура відчула, що Україна йде до незалежності"
Про передумови великого мітингу 30 вересня 1990 року розповідає п`ятиразовий народний депутат Іван Заєць: "Почала гіршати економічна ситуація в Україні, рости ціни, відчувалася нестача різних продукції. Улітку не вистачало палива, щоб провести жнива нормально. Це все збурювало ситуацію. А з іншого боку, комуністична номенклатура, яка засіла по всій вертикалі, відчула, що Україна йде до незалежності. Думали про те, як утримати своє становище, як скористатися владою, щоб збагатитися. Їм треба було дискредитувати опозицію в особі Народної ради чи народного Руху України. Перша сесія завершилась ухваленням дуже важливих рішень 3 серпня 1990 року. Опозиція поїхала відзначати 500-річчя українського козацтва у Дніпропетровську та Запорізьку області. Це була 3-тя акція Народного Руху України із навчання наших людей історії. Перша акція ― ланцюг Злуки 21 січня 1990 року від Києва до Івано-Франківська через Львів. Друга ― відбулась у Києві 24 липня 1990 року, коли біля будівлі міської ради було піднято синьо-жовтий прапор. Серед опозиції почали зароджуватися думки, що нам треба піднімати народ принаймні по двох напрямках. Один ― протистояти можливості підписання нового союзного договору. І другий ― треба якщо не скинути з політичної арени комуністичну партію, то принаймні зменшити її можливості".
"Комуністичні сили не бажали миритися з посиленням активності українських національних сил"
13 вересня 1990 року вони провели великий мітинг на підтримку радянської влади. Там лунали різні нетолерантні вигуки на адресу тих, кого вони назвали націоналістами. За рахунок адмінресурсу звезли чимало людей, здебільшого старшого віку. Ця подія дала зрозуміти активній проукраїнській громадськості, що радянська номенклатура не збиралася змінюватися. Також президія Верховної Ради України ухвалила постанову про заборону зібрань, мітингів поблизу будівлі парламенту, коли йде пленарне засідання. Це при тому, що раніше було дозволено пряму трансляцію засідань на площі перед Верховною Радою. Люди могли там вільно перебувати і слухати сесійну залу. Продовжує Іван Заєць: "Правляча частина Верховної Ради не хотіла здавати свої позиції. Ми пропонували уряд національної згоди, але на той час більшість була комуністична. Опозиція ж не була зафіксована ні в законодавстві, ні в конституції. Вона визнавалася комуністичною більшістю в особі Народної ради, головою був академік Ігор Юхновський, але правової бази у нас не було. Почалася підготовка до відкриття нової сесії. Ми вимагали, щоб Верховна Рада була справді постійно діючим органом. І от Народний Рух України, інші організації закликали людей, почали організовувати мітинг на 30 вересня, якраз перед відкриттям сесії Верховної ради. Напередодні у п’ятницю відбулася прес-конференція лідерів Української Республіканської партії, прес-конференція Левка Лук’яненка і Степана Хмари. Вони заявили, що їхня партія переходить до реалізації двох проєктів ― протидія союзному договору та розпуск Верховної Ради".
Іван Заєць. Фото: Українське Радіо
"Ні ― новому союзному договору!"
Мітинг 30 вересня 1990 року був санкціонований столичною владою. Як зазначає на той момент виконувач обов’язків голови Київської міської ради Олександр Мосіюк, дозволи на проукраїнські мітинги видавали тоді усім: "Мітинги проводили люди, які виступали за незалежність України, ми їм не відмовляли. У Києві уже майорів синьо-жовтий прапор, який Київрада підняла 24 липня. У Київраді демократичні депутати були приблизно рівні кількості комуністів, але ми все-таки завжди у них домагалися рішень, які були на користь демократії. Це був один із важливих мітингів, бо він зібрав багато людей ― робітники, студенти, інтелігенція, молодь. Це був народний рух, що демонстрував негативне ставлення до самої ідеї союзного договору. Одне з основних гасел: "Ні ― новому союзному договору!". Я мав колись детальну розмову з Костянтином Масиком, він їздив у Москву вести перемовини щодо цього договору. А ці мітинги означали, що Україна не дає добро своїм керманичам, щоб знову продовжити це ярмо. Він мені розповідав про свою велику підозру, що його там взагалі арештують як націоналіста, хоча він був комуністом. Але для Росії будь-який український урядовець ― націоналіст".
"Вимога розпуску Верховної Ради дуже налякала владу"
30 вересня 1990 року біля тодішнього Республіканського стадіону зібралися десятки тисяч людей. Мобільних телефонів тоді не було, соцмереж також. Інформацію про зібрання передавали здебільшого через "сарафанне радіо". Інколи друкували листівки і писали оголошення. Продовжує Іван Заєць: "Різні гасла були. "Проти союзного договору", "За вільну Україну!", "За розпуск Верховної Ради", "За закриття Чорнобильської АЕС". У межах цих гасел відбувалися виступи. Виступали депутати союзного парламенту Щербак, Яворівський, депутати нашого українського парламенту, зокрема, я виступав. Виступали депутати від міської ради. Люди вилаштувалися у велику колону і перейшли із площі на вулицю Велику Васильківську. Тоді вона називалася Червоноармійська. І по цій вулиці вийшли на Хрещатик. Була невелика ідеологічна зупинка навпроти пам’ятника Леніну. І ця величезна колона людей пішла далі повз Європейську площу на Володимирський узвіз у бік Контрактової площі на Подолі. Коли люди побачили Дніпро перед очима, то хтось заспівав "Реве та стогне Дніпр широкий". Яка це сила була, емоція велика! Бо Дніпро для нас це духовна вісь. Це була велика демонстрація, яка сколихнула комуністичний табір. На наступний день 1 жовтня, коли відкривалася ІІ сесія Верховної Ради, Леонід Макарович коментував пропозиції до порядку денного і говорив, що в реальну площину перейшла вимога про розпуск Верховної Ради, що там будуються паралельні структури. Вимога розпуску Верховної Ради їх дуже сильно налякала. Ще був цікавий момент особистий. У вересні в університеті імені Шевченка я зустрічався зі студентами. Підійшло троє хлопців і сказали, що студенти дуже рішуче налаштовані, вони не задоволені темпами роботи Верховної Ради, стрімким падінням рівня життя. І вони будуть іти на такі акції, як голодування. Тобто ― студенти вже готувалися. Вони планували розбити свій намет 1 жовтня. Але оскільки відкривалася ІІ сесія Верховної Ради, то це було б нелогічно. Наша пропозиція полягала в тому, щоб відтермінувати цю справу хоча б на день, поки не побачимо, що ж буде у Верховній Раді".
"Треба відсувати від влади компартію ― "дорослі" цього не розуміли"
Хоч українські студенти готували СВОЮ масштабну акцію протесту, у мітингу 30 вересня 1990 року вони також брали участь. Як зазначає тодішній очільник Української студентської спілки Олесь Доній, в одних аспектах вони сходилися з Народним Рухом, а в дечому випереджали. І хоч ідеї молоді були дещо радикальніші, ніж у "дорослих" противників комуністичного режиму, основне гасло мітингу "Ні ― союзному договору!" молоді люди поділяли. Згадує Олесь Доній: "Ми йшли колоною Української студентської спілки з попередньо виготовленими гаслами, які малював мій однокурсник. Гасла я виписував, їх було три: перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі; націоналізація майна КПСС і ВЛКСМ; відмова від підписання союзного договору. Лише по одній вимозі ми збігалися зі старшими товаришами ― відмова підписання союзного договору. Керівництво Народної ради не розуміло необхідності та можливості перевиборів. Москва висунула ініціативу ― вони проти неї боролися. А висувати власні ініціативи вони не наважувалися. Тому для нас вони були союзниками, але менш розвиненими. Того, що треба відсувати від влади компартію, вони не розуміли. 12 чоловік на чолі зі Степаном Хмарою нас підтримали. А керівництво Народної ради і Народного Руху вважало, що їх аж ціла чверть у Верховній раді і вони мають можливість виступати з трибуни, а те, що потрібно мати не чверть, а 50% + 1 голос, щоб відсунути комуністів, вони не розуміли. Саме тому було обумовлено відставання України від інших країн Центральної Європи, в яких Оксамитова революція відбулась у 89 році. Ідея про перевибори прийшла до керівництва Руху Опору аж 1992 року, але вже було запізно".
Олесь Доній. Фото: Українське Радіо
"На вулиці вже зароджувалося протистояння з машинами та бензовозами"
1 жовтня 1990 року відкрилася ІІ сесія Верховної Ради, на той час 12-го скликання, яку тепер називають Верховною Радою 1-го скликання. І маніфестація, яка тоді почалася, переросла у нове зібрання. Люди збиралися на Майдані та йшли по вулиці Грушевського до Верховної Ради. Там теж були тисячі людей. Але діяла постанова про заборону зібрань поблизу урядового кварталу, тому до Верховної Ради маніфестантів не пропускали. На тлі цього почалися сутички з правоохоронцями. Були травмовані люди з обох боків. Про події 1 жовтня згадує Іван Заєць: "Леонід Макарович поставив постанову президії про заборону перебування людей поблизу ВР на голосування. І 263 голоси проголосували, що так воно і має бути. Опозиція не могла змиритися, Народна рада почала блокувати президію, головну трибуну, оголосили перерву. А на вулиці уже зароджувалося протистояння з машинами та бензовозами. І потім була заява Народної ради, прочитана Лесем Танюком, з вимогами: відставки Кравчука, відставки Масола, вимога про включення в порядок денний питання про строкову службу, бо ми не хотіли, щоб наші діти були десь в гарячих точках. 1 жовтня у ВР виступив представник страйкового комітету і фактично повторив ці всі вимоги. І було сказано, що якщо впродовж місяця не буде вжито заходів по цих вимогах, то буде страйк у межах всієї України".
"16 підписів закріпили, що Україна відмовляється від підписання союзного договору"
Один із лідерів студентського руху початку 1990-х років Олесь Доній зазначає, що, враховуючи тодішню ситуацію, мітинги це було добре, але компартійна верхівка їх уже не боялася. Люди збиралися, багато говорили і, зрештою, розходилися. Демократичним силам потрібні були якісь нові, радикальніші акції, які привернули б до себе загальну увагу. Така акція почалася… і назавжди увійшла в історію українських визвольних змагань. 2 жовтня 1990 року на Площі Жовтневої Революції Києва, яку вже тоді в народі почали називати Майданом Незалежності, розпочалася студентська "Революція на граніті". Як згадує один з очільників тодішньої столичної влади Олександр Мосіюк, так просто дати "згоду" на це зібрання вони не могли. "Згори" було сказано: усіма способами перешкодити цій акції. Але правдами й неправдами, дозвіл таки узгодили. І от з 2 до 17 жовтня 1990 року проходило голодування студентів у наметовому містечку на головній площі країни, котре назвали "Революцією на граніті". Адже та частина майдану була оздоблена сірим гранітом. Вимоги були чітко прописані: недопущення підписання союзного договору, перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року, повернення на територію України усіх наших солдатів, націоналізація майна Компартії та її молодіжної організації (Ленінської комуністичної спілки молоді ― ЛКСМУ) і відставка голови Ради Міністрів Української радянської соціалістичної республіки Віталія Масола. Згадує Олесь Доній: "Леонід Кравчук неодноразово казав, що він аргументував Горбачову, чому Україна не може підписати союзний договір саме резолюцією, яка була прийнята під тиском нашого голодування, 18 жовтня 1990 року, де було записано про відмову від підписання союзного договору. Була підписана угода між Верховною Радою і нами, студентами: 5 чоловік від компартійної більшості ВР, 5 чоловік від опозиції ВР, 5 чоловік від студентських активістів і 16-м був підпис заступника голови ВР Івана Плюща. Ці 16 підписів закріпили, що Україна відмовляється від підписання союзного договору. Це був формальний привід для України на чолі з Кравчуком відмовитися від писання такої угоди, так званого Новоогарьовського процесу. З іншого боку, це підштовхнуло Москву до наступного кроку. Москва була вимушена вигадати референдум з приводу підписання цієї угоди. Боротьба продовжилась".
У різних куточках України активісти і далі влаштовували акції незгоди з радянським режимом. Люди прагнули змін. Влада не могла цього не бачити. Кожен мітинг, кожна акція, кожне проукраїнське гасло наближали Україну до незалежності. Хтось цей шлях бачив розміреним і поступовим, хтось більш радикальним. Та і способи досягти бажаного відрізнялися. Але глобальна мета усього Руху Опору в ті часи була спільна ― здобути незалежність і досягти процвітання України. А до здобуття незалежності восени 1990 року залишалося менше року...
