Сергій Сайгон. Скриншот відео FREEДOM. LIVE
"Нам треба в першу чергу пережити війну"
— Коли в Книжковому клубі ми обговорювали "Тореадорів з Васюківки" і дискутували, ким у майбутньому стануть Ява і Павлуша, мені образу спала тоді на думку порада – читайте "Юпак" Сайгона. Адже це фактично "Тореадори з Васюківки" 20 років потому. Сьогодні ми запросили тебе поговорити про погляд на українську культуру з окопів, адже ти з 2015 року в армії. Зараз ми часто чуємо словосполучення "культурний фронт", яке сприймається по-різному. Як ти, як людина, дотична і до культури, і до фронту, сприймаєш це словосполучення? Тебе не смикає?
Смикає. У моїй голові, голові сержанта ЗСУ, не існує жодного іншого фронту, окрім фронту на лінії бойового зіткнення. Справжня українська історія робиться саме там. А ці словосполучення "культурний фронт", "економічний фронт", "інформаційний фронт" підміняють собою справжній фронт. Люди ними собі підміняють війну, і таким чином, думають, що це теж фронт, і теж необхідний. Немає ніякого сенсу в будь-яких фронтах, якщо ми програємо на основному фронті. Від слів "культурний фронт" мене пересмикує, тому що є велика різниця між цими двома фронтами.
— Водночас, не забуваймо, що є поняття економічної та інформаційної війни. І якщо є поняття війни, то ніби й є лінія фронту в цій війні...
Мабуть є. Але ситуація на лінії зіткнення прямо пропорційно відображається на решті фронтів. Якщо ми десь програємо в інформаційній складовій, то хлопці все одно боронитимуть на лінії зіткнення. Але якщо хлопці посиплються на лінії бойового зіткнення, інформаційна складова нікого цікавити не буде.
— Нині в публічному просторі вкрай багато суперечок і скандалів на різні культурні теми: 448 мільйонів гривень на 52 серіали, доля пам'ятника "Батьківщина-мати", артисти, які виїхали за кордон збирати гроші на ЗСУ і не повернулися. Є відчуття, що у нас змивається уявлення про війну. Чи відчуваєш ти, що дискусії на культурні теми витісняють дискусії і розмови про війну десь на маргінес?
Так, я це відчуваю. Люди, які "воюють" на культурному фронті, повинні бути в чомусь компетентні. Вони компетентні в питаннях культури. Вони не компетентні в питаннях бойового планування, наступу, контрнаступу. Відповідно, вони обговорюють культуру, бо більше обговорювати їм нічого. "Батьківщина-мати" стояла і в 1991-му році, і в 2014-му, і в 2019-му, і в 2022-му. Але обговорюємо ми її чомусь зараз. Очевидно, людям потрібен інформаційний привід, щоб їм було що обговорювати. Люди обговорюють що завгодно, і цим вони закриваються від війни, і, можливо, це теж потрібно. Але я не можу зрозуміти, чому ми 30 років щось все обговорюємо-обговорюємо, а віз і нині там. Тому я вважаю, що вся нація нині повинна спрямувати зусилля на перемогу на лінії бойового зіткнення. І я не розумію, навіщо виділяти по 500 мільйонів, коли у нас є такі дірки по військовому бюджету. Та й загалом бюджету зараз не солодко. Бюджет України повністю дефіцитний. Нам навіть на свою оборону грошей не вистачає.
— Щодо серіалів є контраргумент. Мовляв, порівняно з видатками на оборону, це копійки. 52 відсотки всіх грошей, які Україна запланувала на цей рік – це видатки на оборону. На культуру держава запланувала 0,3 відсотка грошей. І якщо ці гроші на культуру додати до оборонного бюджету, він цього не відчує. А от культура відчує дуже. Тобто, якщо не дати ці 400 мільйонів гривень на кіно, ми не матимемо, що показувати потім з українського кіно.
Нам треба в першу чергу пережити війну. Нам потрібна перемога в якійсь формі, в якій ми її бачимо. Потім нам потрібно пережити загальнонаціональний посттравматичний синдром, а вже потім думати про кіно. Адже в тому списку серіалів є цікаві.
"Зараз не час для фестивалів та заміни гербів на щитах"
— Так, є цікаві. І моє зауваження до цього списку полягало не в переліку фільмів, а у способі видання грошей. Все розподілялося в непрозорий спосіб. Якби все було прозоро, ти теж вважав би, що поки не треба знімати кіно?
Не треба! Зараз не час для фестивалів та заміни гербів на щитах. Усі наші зусилля мають бути спрямовані на здобуття перемоги.
— Але ж ми не можемо взяти і зупинити всю українську систему культури: театри, художні школи, зйомки фільмів, запис музики, постановки в опері.
А культура хіба не живе сама по собі?
— Ні, культура це люди. Як сказав один із філософів, культура – це щось іще. Люди, приміром, могли б їсти руками, але вони заморочуються і їдять виделкою та ножем. І ми воюємо, в тому числі, за своє "щось іще". Бо тоді не буде ніякої нашої різниці від росіян. І оці нещасні 0,3 відсотка з бюджету покликані якщо не розвивати, то бодай тримати культуру на якомусь рівні.
Пошук того, що відрізняє нас від росіян водить нас по колу вже не одне століття. Росіяни вже прийшли нас убивати. Вони вже відрізають українцям голови. Вони вже підпалили весь український степ. Але ми далі сидимо і шукаємо свою відмінність від росіян. І в цьому я вбачаю наш український комплекс меншовартості. Ми так довго шукаємо свої відмінності від росіян, що забули про те, що у нас горить пів України. Ми шукаємо відмінність, консервуємо культуру, але не буде ніякої культури, якщо не стане України. Всі зусилля тільки на фронт і перемогу.
Сергій Сайгон. Фото: ФБ-сторінка "Сергій Сергійович Saigon"
— Будьмо відверті, ми воюємо не за свої гроші. Зброю нам дають партнери. Наші партнери вчать наших солдатів. І для того, щоб вони продовжували це робити, потрібна емпатія до нас. Бо ми воюємо за цінності, а не лише за територію. І ми повинні показувати, які ми є. І це відрізняє нас від інших людей. Культура – це те, що робить нас собою. Україна пояснила світові, що ми не Росія. Але це пояснення від протилежного. Ми не маємо однозначної відповіді для світу, хто ми. Так, ми сміливі, ми загублена ланка європейського ДНК. Але, щоб показати світові, хто ми, нам потрібна наша культура. Це те, робить нас нами. Якщо її не підтримувати, вона не виживе в планетарних масштабах.
У мене своя військова арифметика. Ти сказав, що ми воюємо не за свої гроші. У нас страшні дефіцити в бюджеті, свого нічого немає, зброї своєї немає, воєнних наших тренують, а ми замовляємо аніматорів. Хата горить, а ми замовляємо аніматорів і серіали. Так, тому що є частина країн, які дають нам гроші на гуманітарну сферу. Я не лізу в культурі питання. Але що це за культура така, яка постійно вимагає фінансування. Вона або є, або її немає.
"Я за американську модель"
— Є два підходи до фінансування культури – американський та європейський. Американський передбачає, що продукт сам себе продасть, європейський – це підтримка деяких культурних проєктів державою. І я не бачу нічого поганого в тому, що держава підтримує культуру. Чудовий приклад – УКФ, який підтримував митців різних сфер.
Я за американську модель. Я вважаю, що продукт сам себе продасть, якщо він у рамках попиту і пропозиції. Я йшов до тебе на ефір і дорогою рахував кав'ярні та секс-шопи. Нарахував 19 штук. Згідно з моєю військовою арифметикою, не потрібно стільки напівпорожніх кав'ярень. Цілком вистачило б трьох. Такий же підхід у мене і до культури. Дуже багато, що ми називаємо культурою, таким не є. Повертаючись до фрази "культурний фронт", маємо розуміти, що фронт передбачає якусь ієрархію, дисципліну, чіткий розподіл ролей, наявність командира. Але, коли все відбувається хаотично – це на часі, це не на часі, це добре, а це не добре – це все більше схоже на середньовічний базар, а не на "культурний фронт". Я не бачу, що ми на лінії бойового зіткнення, як держава, і на культурному фронті, як держава, і на економічному, як держава – одним кулаком. А у нас лебідь, рак і щука – хто в ліс, хто по дрова.
— Росія виділяє шалені гроші на свій культурний продукт, і вона досі має свою вкорінену тут культуру. Чи не вважаєш ти, що підтримуючи фінансово українську культуру, ми їй не шкодимо? Бо Росія буде свою підживлювати навіть за останні гроші.
А які у них успіхи?
— Прекрасні у них успіхи. Послухай, скільки людей говорять російською, і вважають її своєю рідною мовою, подивись, що люди читають, навіть класичних філософів цитують російською.
Ми зможемо витіснити російську культуру тоді, коли створимо свій Голівуд. Розумієш, українська культура не забрала з собою тих, хто й досі слухає російські пісні. Українська культура може й розвивалася 30 років, але водії, вантажники, прості роботяги, вони залишилися в російській культурі. Бо де, приміром, український шансон? А вони люблять шансон, а значить, він потрібен. Але держава, яка має фінансувати культуру, забула цих людей.
— Можливо, це мають бути пільги для студій звукозапису, для книговидавців, для кіно. Підтримка – це не лише безпосереднє фінансування, це – створення умов. Ми заявили тему, як погляд на культуру з окопів, відтак запитаю, чи в окопах читають? Почнімо з тебе...
Зона бойових дій – це невичерпне джерело книг. Це квартири, в яких є книги. Можна завжди зайти і щось взяти та почитати. Ми вважаємо, що взяти в чиємусь домі книжку – це не мародерство. Але, коли почалося повномасштабне вторгнення, почалася й зовсім інша динаміка. І той час, який раніше ти міг використати, щоб почитати, зараз ти використовуєш, щоб елементарно поспати. Колись в одній квартирі я знайшов книжку "Сучасний болгарський детектив" я прочитав 17 сторінок, і більше я на війні нічого не читав. Іноді щось намагався читати з телефону, але переважно для того, щоб переключити думки. У мене не виходить читати. Не та динаміка, як до повномасштабного вторгнення, не той перебіг подій.
— Переважна більшість моїх знайомих кажуть, що після 24 лютого неможливо читати. Емоційний стрес – люди і в Києві переживають, що вже говорити про передову. Але тут ми постійно дискутуємо на якісь культурні теми. А в окопах обговорюють їх?
От за що я люблю лінію бойових зіткнень, так це за те, що там немає таких дискусій. Там без різниці колір шкіри, сексуальна орієнтація, мова спілкування. Тебе робить українцем не це. А те, де ти знаходишся. Зі мною воює румун, і він більший українець, ніж усі хлопці "з культурного фронту", які поламали тут списи в тяжких дискусіях про "Батьківщину-мати".
— Чи цікавишся ти тим, що відбувається в світі культури загалом, не обов'язково української – там, в окопах? Зрозуміло, що зараз я маю на увазі час між активними бойовими діями. Люди в глибокому тилу цікавляться тим, що там на передовій. А на передовій цікавляться світом культури в тилу?
Ні. І цій відповіді є пояснення. Не тому, що всі дуже не культурні. На війні три категорії – вчора, сьогодні й завтра. Але завтра – це таке далеке майбутнє, що в нього не треба заглядати. Вчора ти вже прожив, і у тебе є лише сьогодні. Нема активних бойових дій, ти копаєш, є активні бойові дії, ти не копаєш. Всі розмови там пов'язані з реальністю, з сьогоднішнім днем. Може і трапляються іноді якісь душевні розмови, але переважно люди говорять про своє сьогодні, про те, що їх оточує тут і зараз.
"Не будуть хлопці з окопів ні в чому розбиратися після того, як повернуться"
— Тобто теза про те, що хлопці з окопів прийдуть і розберуться, не має сенсу?
Не будуть хлопці з окопів ні в чому розбиратися після того, як повернуться. Бо повернуться далеко не всі, а тим, хто повернеться – хоча б себе зібрати до купи треба буде. І фізично, і психологічно. Тому ніякий порядок хлопці наводити не будуть. Це стара казочка про те, що хтось щось зробить за нас. Не я, мовляв, щось маю тут робити, а хлопці за мене прийдуть і щось зроблять. Хлопці не наведуть порядок, бо якщо військові прийдуть і наведуть порядок, він не сподобається цивільним.
— Зрозуміло, чому в окопах не читається. А чи пишеться?
Ті книжки, які пишу я, пише мій внутрішній 12-річний хлопчик. Я помер би, як письменник, якби цей хлопчик на війні подорослішав. Для мене зараз головне – зберегти можливість відчувати. Бо у мене реально почав в якусь мить їхати дах від рівня артилерійського впливу. Ти починаєш з'їжджати з глузду, чекаючи, що кожен наступний прильот – в тебе. І ти постійно перебуваєш в цій напрузі. І щоб не збожеволіти, я почав вигадувати 12 синопсисів. Поки я вигадую героїв, вигадую ходи, якось минає обстріл. І тоді я розумію, як сильно я хочу писати. А раз я хочу писати, значить я щось відчуваю. На війні пишеться. На війні є місце для творчості.
— Чи були ці синопсиси про війну?
Ні. Вони не були про війну. Про війну геть не хочеться писати. Я так всього наївся на війні, що писати про це мені не хочеться.
