Фото: Радіо Культура
Влад згадує початок окупації як сірі дні: "Весь час бойових дій я був вдома. Цей час я можу згадати як сірі, дуже страшні, незрозумілі, якісь інші дні… розумієте? У звичайні дні під час рутини, під час повсякденних турбот ти вв’язуєшся у якусь, так би мовити, деперсоналізацію. І тут ти себе уявляєш, як би грубо для когось це не звучало (але мені так легше сприймати те, що зі мною сталося) ніби в грі. У якій ти повинен вижити, яку ти маєш пройти. Тому я одразу переробив свій мозок. Налаштувався, що треба через увесь цей жах проходити і вижити".
Яким був тодішній Маріуполь? Влад говорить про паніку та особистий досвід пережитих обстрілів: "Я пригадую, як у перші дні була паніка в багатьох людей, як у магазинах бракувало продуктів. Добре пам’ятаю день, як пішов за хлібом у наш магазин, а там така велика черга, що я вирішив, що не хочу стояти, бо може прилетіти снаряд до цього об’єкту. Потім я пішов до свого коледжу, куди до цього вночі прилетіли снаряди. Поки я там був, почали бити ракети, якісь великі, бо я їх бачив особисто. Я можу пригадати момент, коли ми з батьком набирали воду в сміттєвому відділенні дому — тільки туди водопостачання доходило. І почали йти гармати, я не знаю, наші чи російські, не знаю, в яку сторону вони йшли, але це був туманний дуже поганий день, і це немовби в якомусь фільмі. Тому в якийсь із днів я вирішив, щоб не з’їхати з глузду, щоб не боятися та щоб принести користь для українського суспільства, почати документувати все, що коїться з нами".
Знімав щоденник різною технікою: "Електрики не було з 25 лютого, тому ми знімали на стару татову любительську камеру. Раніше він знімав на неї хроніки родини. Іноді я знімав на телефон, дещо знімав на веб-камеру свого ноутбука, аби усе зафіксувати. Це не було професійно, це було дуже по-аматорськи, я б сказав".
Відеощоденник Влад створював разом із батьком: "Коли я не міг піднятися до нашого дому і сидів у підвалі, знімав він. Коли мав змогу, знімав я. Я дуже вдячний йому за підтримку цього проекту, за те, що він також зацікавився і дуже хотів допомогти в інформаційній війні проти російської пропаганди. Я уявляв одразу, що не хочу робити стандартну документалістику або стандартний фільм. Я хотів, щоб через ці кадри, люди змогли хоч якось змогли відчути усе, що коїлося з нами в Маріуполі".
На початку свого фільму хлопець згадує про щоденники Анни Франк. Пояснює, що дуже цікавиться історією: "Я люблю читати різну інформацію, різні твори, різні щоденники. Люблю історію. Не можу сказати, що я був ознайомлений на сто відсотків, але я чув про цей щоденник, декілька цитат з нього бачив".
Відеощоденник Влада називається "Imagine". Чому саме така назва? "Це невеличкий секрет фільму, про який я зараз скажу. Під час війни єдине, що допомагало не падати духом — це музика, яку я дуже люблю. Вона завжди надає тобі крила. Одна з найважливіших пісень в моєму житті, яку я чув з колиски і яка рятувала, як би це гучно не звучало, мене і мою психіку, це пісня Джона Леннона "Imagine". Тому я вирішив, що ця пісня буде головною, вона буде на початку. Також я хотів показати у фільмі почуття. Хотів, щоб люди уявили те, що коїться, тому так і називається "Imagine" — уявити". Всю музику для фільму підбирав особисто Влад. У серпні 2023 року готується показати свій фільм у Амстердамі — готується і вносить правки.
Яким був Маріуполь до вторгнення? Влад міркує, що змінив думку про своє місто після того, як виїхав до Європи: "Я завжди вважав, що в Європі набагато краще, набагато неймовірніше. Але зараз я зрозумів, що наше місто було неймовірним, дуже комфортним, там можна було робити все, що завгодно. Місто для митців, місто для створення чогось нового, чогось неймовірного, місто, де можна бути собою. Дуже зелене, дуже комфортне. На перший погляд, для багатьох українців Маріуполь — провінційне, невелике містечко з заводами. Але це не так. Це дійсно місто з неймовірним "вайбом", як кажуть сучасною мовою. Але в одну мить з такого, якщо сказати гучно, хіпстерського міста воно перетворилось на фортецю. Місто бійні і виживання. Місто, в якому люди повзли до виживання, до того, щоб залишитися людиною, а не, як би це грубо не звучало, звичайним м’ясом".
Влад прожив в окупації 75 днів. Бували дні, коли єдиною їжею була картопля, плавлений сирок, шматочок сала — розкіш, як на окуповане місто. Згадує: "Багато хто пішов мародерити магазини. Я не засуджую цих людей, тому що людям просто не було чого їсти, магазини просто закривалися, що їм робити? У нас яка їжа залишалася, ото ми й сиділи так з березня до середини квітня".
Жили всі разом, великою групою: "Братик, мама, тато, тітка, дядько і також дві сусідки з мого поверху. А наша бабуся весь цей час знаходилася в лікарні, тому що перед війною ми всією сім’єю захворіли на COVID-19. На жаль, не було можливості забрати бабусю з лікарні — машина в іншому районі, ноги в неї не ходять. Батьки намагалися за будь-які гроші, щоб її привезли, але весь час вона перебувала в лікарні. І тільки під кінець вона змогла вибратися. Зараз усе добре".
7 березня о шостій ранку в будинок родини влучив снаряд: "О 6:05. Я цей час на все життя запам’ятав. Що цікаво, це єдиний день, коли о четвертій ранку ми не йшли в перегородку. І це був єдиний день, коли не почали працювати гармати о четвертій ранку. У нашій вітальні поклали матрац, накрили це диваном від вікон, і там було таке безпечне місце. Було тихо, і ми всі спали. І тоді снаряд влучив прямо в наш дім, в квартиру сусідки по тамбуру. По тому ми жили в підвалі, і тільки іноді я і батько виходили, щоб приготувати їжу".
У підвалі Влад багато читав: "Я вивчав літературу. Чим поема відрізняється від, наприклад, повісті. Перечитував багато авторів. і одна з таких книг, що займала час, що врятувала час — "Хіба ревуть воли, як ясла повні" Панаса Мирного. Знаєте, я ніби занурювався, ніби бачив все перед очима. Також я багато думав про життя, про сенс життя, що ми робимо на цій планеті. Філософія й література — ось теми, які порушувалися в підвалі".
Тоді ж у підвалі довелося зіткнутися з досвідом політичних розмов: "Одна з болісних тем — це політика. Багато сусідів, як виявилося, були проросійськими. Мене це дуже дратувало. Я завжди, не знаю навіщо, намагався навчити їх міркувати по-іншому, витягнути з їхньої голови пропаганду. Але мені так противно було дивитися, як кацапи знищують вас, вбивають ваших родичів, вбивають ваше місто. А ви сидите і розказуєте мені, що я з підлітковим максималізмом виступаю за Україну".
Влад говорить, що працює над книгою: "Я написав невеличку оповідь на моєму балконі. Опублікував її на деяких ресурсах. А тепер пишу книгу "Каганець", пишу її для того, щоб у майбутньому зняти великий художній фільм, наприклад, для Apple TV або Netflix. Така в мене мрія. Мрію, що книга перетвориться на сценарій. Я не ставлю багато на книгу, вона для того, щоб викласти свою душу. Але для публікації, мені здається, кращою буде інтерпретація у фільмі".
