Чорнобильська АЕС, наслідки аварії 26 квітня 1986 р. Фото ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного
Повідомлення в програмі "Врємя" про аварію на ЧАЕС тривало 13 секунд
— Чорнобильська трагедія оголила для всіх нас, як функціонує тоталітарне суспільство: правди люди не чують, про безпеку змушені турбуватися самі, не полишає відчуття зрадженості й катастрофи. Чорнобиль вибухає разом із Радянським Союзом, стає його кінцем. Чому, на твою думку, цей факт і нині очевидний не для всіх?
Для мене більш, ніж очевидно, що Чорнобиль відіграв роль фугаса під фундаментом Радянського Союзу. Аварія наклалася на негаразди в економіці й почалося політичне банкрутство Комуністичної партії. Ще під час брежнєвського "застою" було зрозуміло, що щось не так, і постсталінський комунізм починав втрачати стрижень, вивітрюватися. Коли ми робили фільм "Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла", я розмовляв з Оксаною Забужко, яка є свідком всіх цих подій. Вона говорила про ієрархію страхів: спочатку з'являється страх радіації – навіть Щербицький (перший секретар Центрального комітету Компартії Радянської України – ред.), отримавши інформацію про аварію, не розумів деякі моменти і на полях написав "що це означає"? І цей страх радіації та невідомості згодом виявляється сильнішим перед КДБ і ЦК. І в цей момент система почала інтенсивно розхитуватися. Цікава оця динаміка настроїв, яка вибухає в той момент в Києві. Звичайні люди чують безліч чуток про те, що безпечно, а що небезпечно. І це створює абсолютний дисонанс із тим, що говорить влада. Точніше, із тим, що вона не говорить: повідомлення в програмі "Врємя" про аварію триває 13 секунд. Через багато днів був ще виступ Горбачова (генсека ЦК Компартії СРСР – ред.), з якого теж мало що можна було зрозуміти. Це все стало фантастичним щепленням недовіри до комуністичної влади, і утворився певний розрив. Звісно КДБ намагався своїми методами впливати на суспільство, проводити профілактичні бесіди. Дехто сприймав це як спробу завербувати. Такий контакт мала і Оксана Забужко, про що вона пише в книгах і розповідає в інтерв'ю. Суспільство напружилося, злякалося і поставилося з великою недовірою до комуністичної влади.
З іншого боку, відбуваються абсолютно неймовірні процеси в самій комуністичній владі. Володимир Щербицький теж не дуже розумів, що навколо нього відбувається. Першими зрозуміли політики середнього рівня, наприклад, Іван Плющ, який був тоді головою Київського обласного виконкому. На нього випадає задача рятувати ціле місто, але при цьому його ще й викликають в Москву на килим – мовляв, що у вас там відбувається? І він образився, говорив про те, що його, відповідального за область, на ЧАЕС взагалі–то не пускали. А потім хотіли зробити з нього винного за те, що трапилося.
— А що означало те, що його справді не пускали на ЧАЕС?
ЧАЕС будувалася, як секретний об'єкт. Історія її будівництва – окрема фантастична історія. Є кілька томів абсолютно неймовірної справи в архіві СБУ, вона видана кількома великими томами. Є такий формат справ – справа-формуляр, наприклад, коли людина перебуває під стеженням. А це – справа-формуляр цілого міста. І там описані мільйони зловживань, які, зрештою, і призвели до цієї катастрофи.
— Тобто людина, яка відповідала за область, нічого не знала про те, що відбувається на ЧАЕС?
Так, бо це було відомство московське. ЧАЕС підпорядковувалася центральним структурам – не київським, не українським.
Образився не тільки Іван Плющ
— Отже, Іван Плющ, комуніст, людина системи, яку має задовольняти те, що Україна – це УРСР, ні про яку незалежність чи державність не йдеться, він образився.
Насправді, образився не тільки Іван Плющ. Далі починають відбуватися подібні процеси у багатьох київських номенклатурників. Наприклад, тодішня голова парламенту, тоді це називалося Президія Верховної Ради УРСР, Валентина Шевченко теж у своїх пізніх інтерв'ю з великою образою на Москву говорила про їхні відмовчування. Коли вона говорила про необхідність евакуації дітей із Києва, Москва ставилася до цього дуже холодно. Коли вона запитувала у членів комісії, чи вивезли б вони із Києва своїх дітей, вони мовчали. Вона відповіла: "Я ваше мовчання сприймаю, як відповідь "так". Москва, як завжди, боялася не розганяти паніку. Щербицький сказав тоді, що "за дітей вони нам нічого не зроблять". Вони весь час мислили категоріями – а що нам зробить Москва? І це гальванізувало велику частину київської номенклатури. Вона почала сприймати Москву, як подвійну загрозу. І оці два процеси, коли, з одного боку, суспільство бачить, що радянська влада не захищає, і частина політичної еліти бачить, що центр зламався, все це і запустило той процес суспільних настроїв, який згодом і призвів до думки про власну незалежність. І в наступні роки відбувався такий собі ефект доміно – Чорнобиль запустив ланцюгову реакцію.
Олександр Зінченко. Фото: duh-i-litera.com
— Які подальші події запустили оцей ефект доміно? Я точно можу назвати кілька з таких подій 1989 року: перша – 16 лютого надрукований Статут Народного Руху України в "Літературній Україні"; друга подія – перепоховання Стуса, Литвина, Тихого 19 листопада. Це було дуже складно зробити: в часи тоді ще Радянського Союзу ухвалити рішення про перевезення тіл із території таборів.
Ініціативній групі доводилося "вигризати" це рішення. Коли читаєш спогади людей, котрі брали безпосередню участь в організації перепоховання, розумієш, на скільки це була специфічна і сумна "пригода", оскільки КДБ вставляли палиці в колеса в буквальному сенсі слова: в машині, яка їхала забирати тіла, справді пробили колеса. І таких дрібних капостей була величезна кількість.
У результаті люди прийшли на Софійський майдан, а коли привезли ці три труни, пішли по Володимирській, повз головну будівлю КДБ. Уявіть собі, десятки тисяч людей мовчки йдуть з синьо-жовтими прапорами повз КДБ. І це вже абсолютно фантастичний символізм. Мовчазний ненасильницький протест. І це було вперше, коли міліція не намагалася забрати синьо-жовті прапори. Не наважилися. Бо вже щось клацнуло, щось змінилося. Журналіст і громадський активіст Сергій Набока розповідав, що його викликали тоді в КДБ, і під час допиту кдбіст сказав йому: "Дякую, що ви не піднімали питання незалежності". І це 1988 рік. КДБ уже думало про незалежність, в той час, як мало хто з громадських активістів, мало хто з майбутнього Руху про це думав.
В Україні, починаючи з 1987 року починається хвиля різноманітних культурних ініціатив: українознавчий клуб "Спадщина", Товариство української мови, Товариство Лева. Український культурологічний клуб – місце, де люди збиралися, дискутували в тому числі, на теми, заборонені десятиліттями. Можливо, починалося все і з обговорення солженіцинського "Архіпелагу ГУЛАГ", але поступово з'являється і український контекст: питання Голодомору, репресій тощо. Сергій Набока був одним із тих активістів, якому все це боліло. Він ще й народився 26 квітня. І от на свій день народження 26 квітня 1988 року він вийшов з протестом на Хрещатик. Там було ще півтори сотні людей, які мали стосунок до Українського культурологічного клубу. Їх усіх із першої хвилини намагалися скрутити. В результаті було затримано близько 50 осіб. Більшість із них тієї ж ночі відпустили, і це теж означає, що система розхиталася. Раніше б за таке дали 8 років. Це була перша нелегальна демонстрація в другу річницю Чорнобиля. В листопаді 1988 року відбувається вже легальний мітинг під екологічними гаслами.
Розщеплення партійної номенклатури
— Пам'ятаю гасло "Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС".
Це радше жарт. З'являється багато анекдотів на цьому грунті. Але тут важливо те, що оце розщеплення партійної номенклатури призвело до того, що інтереси значної її частини і певної частини українського суспільства зійшлися. І до цього призвела некерованість Чорнобильською АЕС із Києва. Поступово Чорнобиль стає загальнонаціональною проблемою і образою через жахливу екологію різних регіонів. Я з дитинства пам'ятаю чорний сніг біля харківської ТЕЦ-3. Можемо принагідно згадати і кольоровий дим Запоріжжя, червоний сніг Кривого Рогу. Іншими словами, екологічні проблеми стали проблемами безпеки.
— У 80-х роках ідея Незалежності народжується з тези "моя земля належить мені".
Присвоєння власної землі теж відбувається в цей час у тому числі через усвідомлення, що є чужа земля, і є своя земля. Все це відбувається на тлі Афганської війни: чому українські хлопці мають їхати невідомо куди, виконувати якийсь незрозумілий інтернаціональний борг? Коли це ми встигли щось заборгувати?! Одне із гасел Революції на граніті – "українські хлопці мають служити на українській землі".
"Червона рута" – музичний Чорнобиль у позитивному значенні
— Чи можна фестиваль "Червона рута" в Запоріжжі теж вважати однією з кісток цього доміно?
Це була друга "Червона рута", яка закінчувалася напередодні ГКЧП (путч у Москві у серпні 1991 року – ред). Але ми переступили через багато важливих кісток доміно, які варто бодай назвати. Отже ланцюг такий: 26 квітня 1986 року – вибух Чорнобиля, 26 квітня 1988 року – перший несанкціонований мітинг, 13 листопада 1988 – перший величезний санкціонований мітинг (на ньому вперше прозвучала теза про появу Народного Руху), 8-10 вересня 1989 року – 1-й (установчий) з'їзд Народного Руху України, 1989 рік – перша "Червона рута", своєрідний музичний Чорнобиль у позитивному значенні.
— На "Червоній руті" вперше прозвучав гімн "Ще не вмерла..."
… і вперше радянське телебачення транслює виконання гімну України.
— Звідки люди знали слова гімну?
Це були люди, які їхали спеціально на цей фестиваль. Вони мали певний світогляд, певний культурний бекграунд. Для певної частини цього середовища було важливим знання гімну. До Чернівців також тоді приїхала величезна львівська делегація: де-де, а у Львові знали ці слова. Отже, те, що раніше виглядало формою протесту, який буде сприйнятий репресивними органами, як форма нелояльності, транслюється на державному телебаченні.
Поступово КДБ теж починає переглядати свою систему координат: що можна робити, що не можна? Мені про це свого часу розповідав Євген Марчук, який був першим головою СБУ, як у нього відбувалося переосмислення попереднього історичного досвіду. Коли був ухвалений ще радянський закон про реабілітацію репресованих, на опрацювання документів кинули молодих співробітників КДБ СРСР і КДБ УРСР. І коли вони читали ці десятки тисяч справ, шитих білими нитками, вони отримали колосальне щеплення антикомунізму.
Революція на граніті заборонила номенклатурникам підписувати Союзний договір
— На 1986 рік хто із дисидентів ще сидів?
На 1986 рік із відомих дисидентів уже мало хто сидів. У засланнях ще багато хто перебував. Левко Лук'яненко вже вийшов з ув'язнення, але ще був в засланні – йому заборонено було повертатися в Україну. Ці ключові фігури, яких ми вже знаємо, як депутатів 1 скликання, більшість із них, за окремими винятками, було звільнено. Хоча не всі з них були в Україні. Масове повернення і включення в політичну активність – це межа 1987 і 1988 років. На І-му (установчому) з'їзді Народного Руху України 8-10 вересня 1989 року ми бачимо вже багатьох із них: Євген Сверстюк, щойно звільнений Василь Овсієнко і багато інших дисидентів, які включилися в процес відновлення української Незалежності. І на цьому з'їзді ідея української Незалежності звучить вперше.
— Хто її озвучує?
Зокрема, той же Дмитро Павличко. Він говорить, з одного боку, про необхідність Незалежності, з іншого боку, намагається це показати досить завуальовано. Ніби це і самостійність, але в "сузір'ї вільних держав нового Радянського Союзу". Не забуваймо, що це 1989 рік. Нагадаю, Щербицький був відправлений у відставку Горбачовим за кілька тижнів після завершення цього з'їзду, але це ще не було відомо. В свою чергу Павличко "притягнув" на цей з'їзд Кравчука. І в певному сенсі, цей з'їзд був санкціонований, це не було нелегальне зібрання. Відповідно, йому не хотілося підставляти Кравчука. Тому для ідеї Незалежності він намагався знайти таку форму, щоб до цих слів неможливо було придратися. Тоді ця ідея Незалежності звучить у багатьох виступах у різних формах. Водночас, було незрозуміло, що робити з Союзом. На той момент ніхто не міг уявити, що він розпадеться з такою швидкістю, що ця система зруйнується з такою фантастичною швидкістю. В 1989 році це неможливо було уявити. Я питав батьків нашої Незалежності, депутатів, які її проголошували, чи уявляли вони 31 грудня 1990 року, що через півроку Україна стане незалежною? Вони відповідали, що уявляли це в середньотерміновій перспективі 5-6 років.
— Тобто вони бачили якийсь повільний шлях? Спочатку розриваємо Союзний договір, або підписуємо його на нових умовах тощо?
На з'їзді Руху звучали ідеї перепідписання Союзного договору. Але через рік у жовтні 1990 року на граніті київського Майдану, навпаки, звучить вимога в жодному разі не підписувати цей договір. По суті, коли почалося студентське голодування, туди почали приходити телеграми за адресою "Майдан Незалежності". Хочу нагадати, що тоді цей Майдан називався Площа Жовтневої революції. Але телеграми голодуючим студентам у жовтні 1990 року приходили за адресою "Київ, Майдан Незалежності". Революція на граніті заборонила номенклатурникам підписувати Союзний договір. І це було приховане гасло Незалежності.
— Висловити ідею незалежності змогло молодше покоління?
Ні! Тоді не було поколіннєвого розділу. Навесні 90 року відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, 15 травня вони зібралися і утворилася опозиційна Народна Рада (близько 125 депутатів) і комуністична більшість, яку називали "Група 239". Чому така назва? Їх насправді було більше, але коли відбувалося голосування, на табло кілька разів оця група демонструвала 239 голосів. Комуністів було значно більше в парламенті. Є ще один унікальній символічний нюанс. Що таке 239? Це Плутоній-239 — радіоактивний нуклід хімічного елементу плутонію. І тут теж читався цей символізм. Група 239 – гостро критична назва. Вони себе так не називали, назва, як кажуть, сама причепилася на обпалену Чорнобилем свідомість.
Спочатку в суспільстві був великий страх, спричинений Чорнобилем. Потім страх минає і з'являється відчуття свободи. Після перепоховання Стуса, Литвина і Тихого, після обох Червоних Рут, після Революції на граніті. Суспільство відчуває солодкий смак свободи. І раптом – танки на вулицях Вільнюса, гинуть люди. І це була реакція Кремля на процеси в Балтійських країнах. І тоді з'явився страх втратити оці паростки свободи. І тоді відбувається абсолютно фантастична історія. На теперішній вулиці Банковій в Спілці письменників збирається частина Народної Ради. І Левко Лук'яненко та Іван Заєць починають агітувати Народну Раду, що це прекрасний момент ухвалити українську Незалежність. Це трапилося у вівторок, коли ще нічого абсолютно не було ясно до кінця. А в суботу Україна проголосила Незалежність.
