Фото: Паўлюк Шапецькаґ
"Ще з часів Майдану я розумів, що майбутнє Білорусі залежатиме від подій в Україні"
— Що спонукало у такому молодому віці приїхати і боронити незалежність України?
Приїхав я (в Україну — ред.), коли мені було 19 років, одразу після закінчення практики заводу в Мінську. Вельми хотів потрапити на події Майдану ще тоді, бо в 17-18 років уже розумів, що майбутнє Білорусі залежатиме від подій в Україні. Адже у Білорусі складно щось заробити, все затиснуто силовими структурами, там тобі нічого ніхто не дасть втілити щось на кшталт націоналістично налаштованого. У той момент уже в Україні відбувався Майдан, на який я, на жаль, не потрапив, і відбулася трагедія — анексія Криму, після якої я одразу скасував свої справи й приїхав на війну добровольцем.
— Як виникла ідея створення полку?
Особисто я не уявляв, що це усе станеться так глобально і білоруси, за що їм велика подяка, відгукнуться. Були вельми серйозні події — Київська область під ударом (російських окупантів – ред.) Спочатку нас було 15 людей, які просто були добровольцями і мали певний військовий досвід — хтось з "Азову", хтось з "Правого Сектору". Ми об'єдналися, і це була маленька група, поділена на групи з нашими українськими побратимами. Коли вирішували перші задачі, після перших поранених, після медійної історії, коли все почало освітлюватися, перед цим ми дали заклик усім білорусам, які є у Києві, або в Україні, або хто жадає їхати, їхати до нас. Спочатку це була рота білорусів при ТрО "Азов". Потім, коли були ці тяжкі бої перші, після першого загиблого Іллі "Литвина" в медіа почала гуляти інформація, і після таких подій поїхав великий наплив білорусів. Ми зростали й зростали. У структурі ТрО "Азов" вже не вистачало місця та провізії. Нам сказали: "Хлопці, це добре, що ви їдете, але припиніть". А ми не можемо, бо ми уже на той момент зрозуміли, що зараз стоїть питання не тільки свободи України, але це ще і шанс на вільну Білорусь. Тоді було саме ухвалено рішення, що ми будемо не просто тактичною групою 20-30-40 людей, а ми хочемо створити щось, що буде нести за собою глобальну ідею свободи Білорусі. Зрозуміло, що й свободи України. Це не обговорюється. Нам надійшла пропозиція в "Іноземний легіон" при ГУР МО і таким чином ми оголосили про створення батальйону імені Кастуся Калиновського. Калиновський так само змагався з "совєтами", він близький по духу і чинив опір москалям, тому ми ідею взяли й так і пішло.
— За яких умов білоруси зараз могли б долучатися до полку?
Усе відбувається за стандартною процедурою, як і від початку було. Це, наприклад, перевірки поліграфом, коли є питання. Коли люди не проходять поліграфи, ми з ними не працюємо. Так само ми розуміємо, що є ризик КДБшної агентури, і Україна так само це розуміє. Ми не хочемо підставляти в цьому питанні українську сторону.
— Як відбувається підготовка спеціалістів?
У нас зараз вже є свій особовий навчальний центр, у якому є свої інструктори-білоруси. Так само нам допомагають хлопці з українських спецпідрозділів. З їхньою допомогою ми вибудовували систему підготовки за стандартами НАТО. Зрозуміло, що вона не така супержорстка, як, наприклад, відбірковий тур в ССО на Q-курс, але все ж доволі сувора підготовка — фізична, тактика, медицина. У нас спочатку відбувається просто навчальний процес, наприклад, на 4 тижні в навчальному центрі. А потім їдуть ще на два-три тижні на полігон. Я сам був в "Азові" і розумію, як готувати хлопців. Я бачу зараз, що підготовка дуже добра. Хлопці потрапляють у бойові підрозділи не голі й босі, і це добре.
"80 відсотків білорусів розуміють, що війна в Україні — це погано"
— Яке ставлення до полку Кастуся Калиновського з-поміж білоруських військових та громадян? Чи загалом їм відомо про те, що є білоруси, які воюють на боці України?
Зрозуміло, що відомо. Я б сказав, що серед військових і цивільного населення це 80 на 20, де 80% розуміють, що війна в Україні — це погано, що треба підтримувати правду, а правда зараз на боці України. Так само вони знають і про нас. Тяжче з питанням підтримки нас, бо зрозуміло, що за будь-який рух у бік національно орієнтованого шляху одразу саджають людей на тривалі терміни. За напис "Слава Україні" саджають на 6 років, були випадки, що за 15 доларів людей так само саджали на реальні строки. Вельми тяжко допомагати, але усі знають, усі чекають. До нас доходять слова, що ми є зараз надією білоруського народу на вільну Білорусь.
— Місяць тому, після подій, пов'язаних із так званим "маршем вагнерівців" на Москву, було ваше звернення до білорусів. Ви фактично казали про те, що білоруси мають чекати на ваш сигнал.
Ми не хотіли фальстарту білорусів. Ми хотіли, щоб вони не підставляли один одного, щоб активні білоруси не опинилися у тюрмі. Бо здавалося тоді усім, що ось-ось і ми підемо. Тому було важливо, щоб люди, які очікують на вільну Білорусь, робили усе за сигналом разом, за планом. Це був меседж, який полягав у тому, щоб робити все планомірно і послідовно.
Денис Прохоров: Фото: volynnews.com
"Для повалення окупаційного режиму в Білорусі потрібен кулак"
— Яким ви бачите повалення нинішнього окупаційного режиму в Білорусі?
На це питання я буду глобально відповідати. Не розповідатиму, що ми будемо робити step-by-step. Треба розуміти одну важливу річ: ми повинні діяти не одні як полк. У нас повинен бути кулак, у якому бере участь українська сторона, українські політики. Безумовно, найважливіший палець у кулаку — це білоруський народ, його сприйняття ситуації. Це і українська влада, яка відіграватиме важливу роль. Сили та засоби так само нам потрібні. Полк Калиновського повинен бути вектором і розповідати, куди йти та що робити. Але діяти ми повинні всі разом і в один момент, бо коли буде фальстарт, на жаль, не вдасться нічого. І ми один без одного нічого не зможемо зробити. Ми не можемо сподіватися тільки на себе, без, наприклад, народу Білорусі. Тобто народ Білорусі — це наша найголовніша коштовність.
— Чому в 2020-му році, коли у Білорусі відбувалися вибори президента, Лукашенкові все-таки вдалося втримати владу?
Я думаю, що просто білоруси не зрозуміли, наскільки може бути Лукашенко кривавим диктатором, який просто чіпляється своїми синіми пальцями за це крісло. Просто у білорусів не укладалось у голову, що він піде на вбивство, на ґвалт. Вони його в цьому плані недооцінили. І коли я, бувши в Україні, бачив через телеграм-канали, що відбувається в Білорусі, спочатку мені було щастя (йдеться про мирні протести білорусів проти сфальсифікованих результатів президентських виборів — ред.), мені хотілося виїхати туди. А потім я зрозумів, що використовується проти народу зброя, а народ не готовий до цього. Це перше. А друге: на фоні цього недооціненого моменту з Лукашенком не було правильного вибудованого вектору, який би вказав, наприклад, що ми робимо ось це і це. Бо у нас у протестах брали участь і ті, хто мирно хотів, і ті, хто з квітами бігали, і ті, хто і коктейлі Молотова робив. Ближче були ті, хто з коктейлями Молотова, тому що, як я вже казав, Лукашенко – кривавий диктатор.
"Від спротиву до боротьби"
— Білоруси готові відстоювати свою незалежність аж до того, аби воювати з Росією? Чи вдасться все-таки білорусам відновити незалежність у мирний спосіб?
Я думаю, що зараз є наратив, який був вельми популярний в білоруській опозиції ще з 90-х років — "чинимо спротив". Спротив, на мою думку, це не вельми добра наша позиція зараз. Вона вже давним-давно повинна бути змінена на боротьбу. Тому що українці ближчі до боротьби. І вони не противляться, бо спротив — це коли тебе в'яжуть три міліціонери, а ти чиниш опір, але все одно знаєш, що зараз опинишся у СІЗО. Натомість боротьба — це коли ти не даєш себе зв'язати. Я не хочу, щоб на території моєї рідної країни була війна. Нікому цього не бажаю. Я надивився – я в Україні з кінця 2014 року. Але ми зараз із вами вже робимо нову історію. На жаль, вона кривава. Війна не може бути, на жаль, без крові. Я прагматичний в цьому питанні. І на жаль, є у нас загиблі. І на жаль, це все так. Але, виходячи з цієї реальності, ми повинні рухатися далі. Тобто, якщо уже нас намагаються вбити, то не даймо їм це зробити й будемо до останньої краплі крові битися.
