"Батя ― найвища похвала, яка могла для мене бути". Пам’яті генерала Кульчицького

"Батя ― найвища похвала, яка могла для мене бути". Пам’яті генерала Кульчицького

9 років тому, 29 травня 2014 року, загинув генерал-майор, начальник бойової та спецпідготовки Головного управління Національної гвардії України Сергій Кульчицький. Генерала Кульчицького солдати називали "Батею" не просто так. Він жив зі своїми бійцями в наметі, воював з ними пліч-о-пліч, був у курсі всіх їхніх проблем. Попри всі небезпеки, що чатували на нього. Сергій Петрович став першим генералом часів незалежності, який загинув за Україну. Про Героя України Кульчицького ― у спецвипуску журналістки Українського Радіо Вікторії Будан.

0:00 0:00
10
1x
Програма:
Ведучі:

 

Генерал Сергій Кульчицький. Фото: Музей Гідності у Львові 

 

"Вертоліт впав не вертикально, а на великій швидкості врізався в землю"

9 років тому гелікоптер Національної гвардії, у якому летів Кульчицький, поблизу Слов’янська підбили. Тоді загинуло 12 людей: 6 нацгвардійців та 6 представників спецпідрозділу "Беркут".

Після катастрофи залишився живим лише штурман екіпажу Олександр Макеєнко. Він згадує цей день: "Ми виконували завдання з ротації особового складу, плюс підвезення БК, продуктів харчування та води. Завдання виконували в районі гори Карачун. Робили ротацію особового складу спецпризначенців і воду доставляли на 5-й блокпост до 1-го батальйону Нацгвардії, під керівництвом Кульчицького. Він особисто з нами виконував ці польоти, щоб мати змогу самому отримати інформацію від хлопців за їхніми потребами плюс підтримати їх морально. 

На той момент пост був в оточенні ворога, не було змоги підвозити наземним шляхом БК та продукти харчування, воду, тому виконували польоти. Завантаження здійснили, після вильоту проклали маршрут, який, відповідно до розвідданих, був найменш небезпечним для нас. Зробили ротацію "Беркута" на горі Карачун, вивантажили їм продукти харчування, воду, забрали хлопців, які поверталися додому. Після того зробили зліт, сіли біля 5-го посту, де Сергій Петрович поспілкувався з хлопцями, отримав від них інформацію. 

І після зльоту, менше хвилини, мабуть, ми перебували у повітрі, пролунав вибух ― у нас влучили з ПЗРК. Ми були на гранично малих висотах, тому падіння відбулося майже одразу. На жаль, усі, крім мене, хто був на тому борту, загинули, включаючи Сергія Петровича Кульчицького ― екіпаж, хлопці охорони, супроводження, "Беркут", хлопці, яких ми взяли на ротацію. Вертоліт мав велику поступальну швидкість, більше 200 км/год, тому він не впав вертикально, а просто на великій швидкості врізався в землю. Мене викинуло з борту на великій відстані від самого вертольоту, який ще може 100 метрів сунув по землі. І лежав у такому місці, що вже й не бачив борт, бачив тільки вогонь і в якому напрямку він упав. 

Мене викинуло одразу від удару. Лежав, рухатися не міг, бо були тяжкі травми, дочекався допомоги від хлопців Нацгвардії 10-го батальйону".

Після катастрофи Олександр Макеєнко лікувався майже півроку. Були численні операції, потім ― реабілітація. Нині військовий знову в строю. Він досі штурман, але допомагає льотному складу вже на землі. Олександр із теплотою згадує Сергія Кульчицього. Каже, він був справжнім патріотом, для якого Україна і люди, що її відстоюють, ― понад усе.

"Народився не за кордоном, а на Тернопільщині"

Патріотизм у Сергія Петровича у крові. Хоча обставини життя цьому явно не сприяли. Народився Кульчицький у тодішній Німецькій демократичній республіці, де служив його батько. Потім родину перевели на Далекий Схід. Сергій без відома батьків вступив до Уссурійського суворівського військового училища. Хотів продовжити справу батька. Потім із відзнакою закінчив ще одне училище, що готувало офіцерів морської піхоти. Проходив службу за Полярним колом у Мурманській області.

На перший погляд України в житті Сергія Кульчицького бракувало. Але його батьки були з Тернопільщини і дружину військовий собі знайшов теж там. Говорить вдова Сергія Петровича ― Надія Кульчицька: "Він завжди говорив: я народився не за кордоном, а на Тернопільщині. У нього це було в крові, в думках. Вдома розмовляли українською мовою. Хоча все життя його батьки прослужили на Далекому Сході. Сергій чув українську мову, приїжджав у відпустку в Україну, кожні два роки вони прилітали з Далекого Сходу. Тато мама, Сергій і брат. Тут уся родина залишилася на Тернопільщині. Сергій любив цей край. 

Ми познайомилися, розглядаючи світлини одне одного: він побачив мене на світлині, а я побачила його у наших знайомих. І зародилося кохання з першого погляду. Сергій приїхав на канікули до свого двоюрідного брата, і там побачив мене. Він приїхав на батьківщину своїх батьків, а моя сім’я жила на Тернопільщині, це було у 1982 році. Тоді відбулася наша перша зустріч. Підтягнутий, акуратний, вихований, малослівний, приємний, військова виправка відчувалася в усіх його жестах, помислах, поведінці, зразковий хлопець, прекрасна людина. Це ті риси характеру, які були завжди у Сергія. І при першій розмові я все це побачила. І не тільки я, але й моя родина. Він приїжджав кожного року у відпустку на 10 днів на Тернопільщину з Далекого Сходу. А весь цей час у нас ішло листування, тобто роман у листах. По два листи щотижня ми отримували одне від одного. 

Одна справа, коли ти читаєш книжку і розумієш, що таке Мурманська область, і зовсім інша картина ― коли ти приїжджаєш і бачиш сопки, полярний день і полярну ніч, бачиш, як швидко опадає листя у серпні, а у вересні сопки покриваються снігом. І далі ― довга північна ніч. 

Коли у травні проводять лижні змагання у місті Мурманську, кругом лежить сніг. Літо, де нема ні картоплини, ні цибулини, є тільки сушені овочі та фрукти. Була романтика".

Попри складне життя на Півночі, Надія Кульчицька називає ті роки найщасливішими в її житті. Тоді народився син Валерій, якого Сергій Петрович дуже чекав. Військовий багато уваги приділяв вихованню, постійно займався з хлопчиком. Надія Кульчицька згадує: "Він прийшов у пологовий забирати сина в парадній формі морського піхотинця, у білій сорочці, з кортиком на боку. Ліжечко вже було приготовлене, а я така розгублена… питаю, що ж ми будемо з ним робити? А він каже: виховувати. І пішов процес виховання. Сергій займався постійно з дитиною. Під час обіду приходив і займався із сином, тому що часу на виховання у нього було мало, служба тоді була налагоджена дещо по-іншому. Офіцери йшли зранку на підйом і поверталися після відбою, весь час проводили на службі. Але Сергій завжди знаходив хвилини, щоб поспілкуватися з дитиною. Він вивчив із сином букви. Потім постійно ходив із ним на лижах у горах. Сину 5-6 років, лижі у мене, чоловіка і сина, у нас ― лижна прогулянка, таким чином ми загартовували своє здоров’я. Займалися спортом, Сергій надзвичайно любив спорт".

"Якби залишився у Росії, мав би більше шансів збудувати кар’єру"

Після розпаду СРСР Сергій Кульчицький з родиною переїхав в Україну. Хоча, якби залишився у Росії, мав би більше шансів збудувати кар’єру, як зробили це чимало етнічних українців, які тепер завзято воюють проти свого народу.

В Україні Сергій Кульчицький спочатку потрапив до свого рідного Тернополя, потім служив у Сімферополі, Феодосії, Івано-Франківську, Львові. У часи Майдану був одним з керівників Головного управління внутрішніх військ тодішнього МВС України.

Навесні 2014 року з початком російської збройної агресії Сергій Кульчицький займався створенням першого добровольчого підрозділу на основі активістів Самооборони Майдану. 

Теперішній офіцер батальйону імені генерала Кульчицького Володимир Пастушок теж був одним із таких "майданівців". Каже, спочатку до Сергія Кульчицького поставився з пересторогою.

Генерал Сергій Кульчицький (у центрі) з побратимами. Фото: Книга пам'яті полеглих за Україну

14 березня 2014 року

Володимир Пастушок: "14 березня 2014 року. Зараз Україна відзначає цей день ― День українського добровольця. Ми тоді, сотні самооборони Майдану, організовано вирушили з Майдану в навчальний центр "Петрівці". Ішли хлопці з Майдану, які захищали Україну дерев’яними щитами, навчатися воювати по-справжньому, бо почалася анексія Криму, ворог був очевидним. Нам було зрозуміло, що ворога можна зупинити тільки зброєю. І 14 березня, коли ми прийшли в навчальний центр "Петрівці", там зустріли генерала Кульчицького. 

Після подій на Майдані ми прийшли в навчальний центр внутрішніх військ. Ще тоді бар’єр стояв ― було протистояння між внутрішніми військами і майданівськими хлопцями. Цей бар’єр був справжнім і жорстким. Якраз генерал Кульчицький знайшов отой місток порозуміння. Порозуміння прийшло з його словами: "Україна ― понад усе". Він сказав: хлопці, я так само, як і ви, вболіваю за Україну, зараз ворог очевидний і його треба зупинити зі зброєю. Ми до нього говоримо: дайте нам тільки зброю, ми підемо в Крим, будемо відстоювати Крим. А він каже: "Я ― генерал і не дозволю вас отак просто відпустити, не навчивши тримати по-справжньому зброю в руках. Я вам обіцяю, що ми з вами разом пройдемо пришвидшений курс спецпідготовки, ви навчитеся воювати, і я особисто з вами поїду на війну і зі зброєю в руках буду з вами воювати". 

Кульчицький прийняв роль батька й отамана. Він швидко здобув повагу серед майданівських хлопців і стер бар’єр прото генерал Кульчицький умів гасити конфлікти, говорить і координатор Батальйону оперативного призначення імені генерала Кульчицького, народний депутат 8-го скликання Андрій Антонищак. На Майдані він був керівником 9-ї сотні. Каже, між емвеесниками і майданцівцями спочатку були страшні бійки. Також добровольцям не завжди були зрозумілі методи підготовки військових. Невдоволення зростало. Тоді було вирішено піти до Кульчицького на розмову.

"Уявіть собі ― майданівці й вв-шний генерал"

Андрій Антонищак згадує: "Через 2-3-4 дні хлопці починають дзвонити, всі думають, що вони зразу будуть стріляти: нам не дають стріляти, нас змушують марширувати, вивчати якусь тактику… Ми приїхали, 8-9 сотників до Сергія Петровича, думаємо, зараз ми цьому вевешнику вставимо, що він нам, майданівцям, буде розказувати. Приходим у світлицю. Сидить Кульчицький, хитра посмішка, як завжди. Він каже: "Товариство, якщо ви думаєте, що я буду готувати м’ясо на бійню, то я цього робити не буду. Або я з них зроблю солдатів, або ви мені не заважайте". Буквально хвилин 10-15 ― і моментальна симпатія до людини. Я бачив таких кілька людей, такий блиск в очах, таку фантастичну харизму бачив у Залужного. Ми готували батальйон, на той час Крим було втрачено. Чорна біда... Я пам’ятаю, ми з Полтораком не могли знайти 300 пар берців по всій Україні й за кордоном. Нас спочатку кинули у Павлоград, і він (Кульчицький ― ред.) мені запропонував: давай разом будемо цим займатися. І 24 на 7 на моїй "Шкоді", її потім розстріляли на блокпосту, ми з ним їздили. На тій проклятій війні ближчої людини, ніж він, у мене не було. Політика, військова сфера, я не знаю, в чому він не розумівся. Коли складали присягу на вірність Україні, через день-два мали виїжджати вже, ми не знали, куди їдемо, і до нього прийшли наші хлопці з батальйону і кажуть: "Батя, можна з вами сфотографуватися?". І він мені признався, що на слові "Батя" у нього сльози навернулися, каже, "це найвища похвала, яка могла для мене бути". Уявіть собі ― майданівці й вв-шний генерал".

Андрій Антонищак каже, що хоч на той момент Кульчицькому вже виповнилося 50 років, але душа в нього була по-молодечому запальна. Сміливі ідеї, чіткий план виконання, продумані дрібниці. Однією з таких ризикованих операцій Кульчицького стала розвідувальна поїздка до Донецька, який був уже під контролем проросійських бойовиків. 

Згадує Андрій Антонищак: "Я із двома своїми побратимами поїхали на розвідку в Донецьк на 2 дні. Причому це була фантастика, я поїхав на машині на львівських номерах. Ми собі придумали добру легенду. У мене товариш володіє мережею піцерій, вони були і в Донецьку. І він попередив, і в тодішньому Артемівську, і в Донецьку, що приїде перевіряючий. А в мене на той час також була мережа своїх піцерій, я міг ставити професійні запитання. Ми зустрілися з міліціонерами, які не перейшли і не порушили присягу, у нас було завдання з’ясувати у разі заходу наших військ, чи не буде спротиву з боку місцевих донецьких громадян. З’ясували, що спротиву не буде, що нас там чекають, але на той момент не вистачило сил. 

Він (генерал Кульчицький ― ред.) міг стабілізувати будь-кого, причому моментально. Для нього не було значення, генерал це чи солдат. Він настільки різко і швидко приводив усіх до тями! Павлоград, блокпост, якийсь депутат павлоградської міської ради їхав і не зупинився на блокпосту. Був відкритий вогонь по колесах. Пробили колесо, машина з’їхала в кювет, крик, кіпіш, до генерального прокурора дійшло, до військового прокурора також. Приїхав начальник, генерали ― від тих погонів та посвідчень аж в очах рябіло. Телебачення приїхало. Кульчицький каже: Андрію, поїхали, там якийсь шум. Приїжджаємо, Кульчицький такий ― іскри летять з очей, але по-доброму. Зараз щось буде, думаю. Він, коли хвилювався, переходив на російську мову: "Это в чью машину стреляли? В твою, сынок?" Той такий: "Ну, да". "Ты дядьку с ружьем видел?" ― "Видел". ― "Ты знаешь, ему государство это оружие доверило. Быстро ноги в руки". ― "Все, понял, товарищ генерал". І за секунд 30 його там не було".

"Ближче до загибелі генерал наче почав щось передчувати"

Чимало хто відзначає, що Сергій Кульчицький не знав, що таке страх. Він часто ризикував. Усе, що б не робив генерал Кульчицький, супроводжувалося абсолютним спокоєм та упевненістю в тому, що все буде добре. От тільки ближче до загибелі генерал наче почав щось передчувати.

Андрій Антонищак згадує: "У мої обов’язки входив зв’язок між Кульчицьким, батальйоном і вищим керівництвом країни. Ми постійно вечеряли, він мені давав настанови, куди, що, кому сказати, і я їхав у Київ. Пам’ятаю його слова: щось відбувається незрозуміле, їдь, зустрінься із Наливайченком, Парубієм, Аваковим. Тоді ж була тотальна зрада, стільки кротів у МВС, СБУ, досі їх вичавлюють. "Може такий прийде день, що ви залишитесь самі на передовій, у танків відмовлять пушки, в артилерії не буде БК, у вертушок не буде палива", у нього таке передчуття було. Ми зазвичай обіймалися під навісом, і я їхав. А тут ми раз попрощалися, він мене провів до машини, ми ще раз попрощалися. Я тоді не звернув на це уваги. Взагалі, робилися незрозумілі речі... Він нам забороняв, казав, не можна фотографуватися біля вертушки ― а тут він фотографувався, і все, що не можна, протягом дня-двох зробив".

Генерал Сергій Кульчицький під час Антитерористичної операції за тиждень до загибелі. Фото: uk.wikipedia.org

"Він хотів підтримати своїх хлопців"

Генерал Кульчицький прекрасно знав, що гора Карачун обстрілюється, що летіти туди дуже небезпечно. Але він хотів підтримати своїх хлопців. Просто не міг інакше. У день катастрофи мало летіти більше людей. Але гелікоптер уже був перевантажений, і Сергій Кульчицький, як згадують очевидці, сказав, що краще вони візьмуть солдатам воду і боєприпаси. Адже бійці на тому блокпості були в повному оточенні.

Чому українські воїни виявилися заблокованими, розповідає Володимир Пастушок. Він бачив на власні очі, як падав гелікоптер Кульчицького: "2 травня розпочалося широкомасштабне АТО, почалося блокування Слов’янська. Слов’янськ ніхто не штурмував через те, що там були цивільні люди. Місто обступили наші блокпости, змушуючи ворога працювати на виснаження. Почалося блокування, були постійні сутички, бо вже почалася війна. Деякі блокпости, як гора Карачун, гора Молочар, були в повному оточенні. А чого в оточенні, бо Україна тоді змогла виставити тільки 1200 воїнів. По всій Україні зі зброєю в руках було тільки 5 тисяч. А гарнізон "зелених чоловічків" , оскільки вони готувалися і для них це не було зненацька, складав 4 тисячі у Слов’янську. Ми, оточивши Слов’янськ, самі потрапили в оточення, бо їх було у 3 рази більше. Я бачив, як гелікоптер зірвався, тоді свідомість не сприймала, що таке може бути. Спустився з 10-го поверху комбікормового заводу, хлопці кажуть: генерал загинув. І я зрозумів, що бачив усе це, просто в голові ніби блок стояв. Відчуття було, що такого не може статися".

Коли гелікоптер підбили, поряд був волонтерський реанімобіль парамедика Іллі Лисенка (позивний "Хотабич"). Вони з Сергієм Кульчицьким були досить близько знайомі. Ілля зі своєю командою знімали квартиру в Ізюмі, а генерал жив поблизу міста у військовому таборі. Інколи з бази, де доволі аскетичні умови, Сергій Петрович приходив у гості. Генерал приймав душ, прав речі, по-домашньому вечеряв і ділився своїми думками з "Хотабичем". Згадує Ілля Лисенко: "Це до мозку кісток воїн, який абсолютно прораховував стратегічні обставини, тактичні моменти. Він міг очікувати, передбачати, планувати, на відміну багатьох офіцерів та генералів, яких ми спостерігали у місті Ізюмі. З боку Слов’янська була колишня автобаза ДОСААФ, на цій платформі містився штаб, де базувався МВС, і даїшники, і військові, і наш екіпаж ― на той момент єдиний добровольчий волонтерський на всю лінію фронту. Там добре проглядався його абсолютний стан воїна, який розуміє все, що відбувається. І дивував його абсолютний спокій. Ночами канонада, збройний обстріл, штаб з боку навколишнього лісу обстрілювали. І відповідно, ті, хто перебували в таборі, огризалися своїми автоматами в той бік, звідки йшла стрілянина. Усі перебували у нервозному стані, а він міг сидіти в альтанці, пити чай, спостерігати, давати короткі розпорядження, навіть з усмішкою поглядаючи на генералів. 

Він дивився на все, як бувалий воїн, і це вселяло абсолютну впевненість кожному підлеглому, нацгвардійцям, ми себе також вважали підлеглими, бо з першим батальйоном Нацгвардії прийшли сюди у цей табір. Коли збили вертоліт, буквально протягом двох хвилин інформація дійшла й до нас ― наздогнала у районі перешийка в бік Карачуна. Ми приблизно розуміли, в якому квадраті впав гелікоптер, спробували скоригувати маршрут, спробували туди дістатися своїм реанімобілем. Десантники нас не пустили, сказали, пізно, хлопці, не варто туди йти. Ми намагалися в об’їзд, вважаючи, що як цивільні маємо більше шансів прорватися туди і надати допомогу, ніж військові. Ми не змогли туди пробратися. А потім тижнів через 2, це ще кілька разів повторювалося, Сергій Петрович приходив до мене уві сні й питав: Чому ти не приїхав за мною?.."

Після падіння гелікоптера терористи хотіли забрати тіло генерала. Але проти сорока терористів тоді виступило семеро наших нацгвардійців. І ворог відступив. Тіла загиблих вдалося повернути. Ті ж бійці евакуювали і Олександра Макеєнка, який вижив. Ця трагедія нарешті примирила запеклих ворогів ― колишніх "беркутівців" і "майданівців". У часи Майдану франківських спецпризначенців ставили на коліна, а через 2 місяці їх, загиблих, на колінах зустрічав увесь Івано-Франківськ.

Коли речі Сергія Кульчицького привезли дружині у Львів, серед всього іншого вона знайшла вірш. Він був присвячений офіцерським дружинам. Генерал не часто віршував, написав всього кілька поезій. Але військовий наче відчував непоправне і перед загибеллю так своєрідно попрощався з Надією Богданівною. Справу батька тепер гідно продовжує син Сергія Кульчицького ― Валерій. Він служить в СБУ. Є у генерала і онук Олександр. Кажуть, дуже схожий на дідуся.

Останні новини
"Змінювалися держави, створювалися і руйнувалися імперії, а Українське Радіо залишалося", — Денис Шмигаль
"Змінювалися держави, створювалися і руйнувалися імперії, а Українське Радіо залишалося", — Денис Шмигаль
До 100-річчя Українського Радіо: Володимир Зеленський відзначив працівників нагородами
До 100-річчя Українського Радіо: Володимир Зеленський відзначив працівників нагородами
Зеленський: З адміністрацією Трампа війна завершиться швидше
Зеленський: З адміністрацією Трампа війна завершиться швидше
Євгенія Вірлич: "Для мене 24-25 лютого 2022 року закінчились всі "хороші" росіяни на світі"
Євгенія Вірлич: "Для мене 24-25 лютого 2022 року закінчились всі "хороші" росіяни на світі"
Режисерський дебют: Юля Юріна випустила студійну версію пісні "Церковка" та зняла кліп на неї
Режисерський дебют: Юля Юріна випустила студійну версію пісні "Церковка" та зняла кліп на неї
Новини по темі
Радіотеатр: традиція, закладена Українським Радіо у 30-х роках минулого століття
Цього сезону фермери нарешті почали заробляти ― Лариса Гук про підсумки посівної
Хіти Івасюка, "Океану Ельзи" та радіотеатру: все про унікальні фондові записи Будинку звукозапису
Не дитина для вас, а ви для дитини ― експертка про усиновлення
Рожевий фламінго і шакал на Одещині. Гідролог про зміни клімату