Фото: galinfo.com.ua
Ізоляція радянською владою своїх політичних опонентів довічним виживанням у спецпоселеннях
Леся Бондарук, кандидатка історичних наук, написала книгу "Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу", де дослідила і розповіла про тих, хто, потрапивши у радянські табори, не лише не зламався, а й зумів витримати усі незгоди та продовжував вчиняти свій спротив проти тоталітаризму.
Авторка в ефірі Радіо Культура розповіла про те, що норильська група таборів мала виправно-трудовий характер. У 1948 році було створено 12 таборів особливого режиму, в які звозилися і утримувалися політичні в'язні з виправно-трудових таборів. Окремо існувала жіноча зона, з відділеною перегородкою зоною для жінок-каторжниць. "Усі, хто в цих таборах відбував покарання, зобов'язані були жити у спецпоселеннях довічно. Радянська влада таким чином навічно ізольовувала тих, кого вважала своїми політичними противниками, ворогами та опонентами".
Найбільше було українців-націоналістів та литовців
За словами Лесі Бондарук, серед в'язнів цих таборів було найбільше українців. Станом на 1953 рік їх тут нараховувалося близько 6 тисяч. Був розподіл і за категоріями: в таборі утримувалося 10 тисяч націоналістів, серед яких були учасники національно-визвольної боротьби ОУН і УПА, які боролися проти нацистської та радянської влади, вони почали надходити сюди 1943 і, особливо, 1944 року. На другому місці були литовці, так звані лісові брати (ест. metsavennad, латис. mežabrāļi, лит. miško broliai, партизанський опір проти радянської окупації — ред) із країн Балтії, кавказці, депортовані народи, серед яких чеченці, інгуші, кримські татари, німці з Надволжя, учасники радянсько-японської війни.
"Молотобойці" забивали до навіпсмерті політичного в'язня
Тут сиділи лідери руху ОУН-УПА — це була переважно молодь з військової стежини — також ті, хто просто допомагав підпіллю, люди, яких депортували з різних областей. На політичних в'язнів часто натравлювали кримінальних злочинців, каже кандидатка історичних наук. "Але, попри все, вони виграли цю війну і вижили". З 1948 року, коли політичні в'язні перебували в особливих таборах, була заборона бути разом в одному таборі з кримінальниками, хоча влада це правило постійно порушувала. "В ГОРЛагу були так звані "молотобойці": коли вводили кримінальних злочинців в табір, закидали туди одного політичного в'язня, якого забивали до напівсмерті".
Амністія для кримінальних злочинів, але не для політичних в'язнів
Через два тижні після смерті Сталіна була оголошена амністія, розповіла Леся Бондарук, під неї потрапляли люди, засуджені за побутові та кримінальні злочини на невеликі терміни до 5 років та до 10 років, якщо була інвалідність. "Для політичних в'язнів це не змінило ситуації, бо вони отримували найвищий термін покарання: від 10 до 25 років. Незважаючи на це, у всіх таборах українці створювали підпілля, щоби підтримувати одне одного та допомагати".
В мінус 40 рили котловани, будували аеродром. Одне-двоє на зміні вмирали, 5-6 отримували каліцтва
Норильське повстання відбулося в таборі в ГОРЛагу (рос. Горний лагєрь), а Воркутинське в Річлагу (рос. Рєчной лагєрь), розповіла Леся Бондарук. Каже, що ці повстання вибухнули б все одно, бо зростало незадоволення несправедливою амністією, бо табірна влада почала себе поводити дуже жорстоко, могла випустити автоматну чергу по колоні в'язнів, що й сталося 25 травня 1953 року. Це стало початком Норильського повстання. "Я його називаю "повстанням номерів", бо люди були безправними, без імені та прізвища, мали лише нашивки з номером на шапках, бушлатах та штанах. Там були наджорстокі умови праці, коли у 40-градусний мороз під будівництво рили котловани, будували аеродром, комбінат, житлові будинки та міську інфраструктуру. Після зміни одного-двох виносили мертвими, а ще 5-6 заробляли собі каліцтва та обмороження. Українці там вмирали. Але вони витримали це і ставали незламним прикладом для інших в'язнів, яких усіляко підтримували".
Фото: Норильск. Політв'язні за роботою на кам'яному кар'єрі, 1955 рік. Центр досліджень визвольного руху
Одне велике повстання з кількох маленьких
25 травня 1953 року були вбиті автоматною чергою в'язні Жигайлов і Софроник, а також був поранений Дзюба. Цей розстріл побачили з будмайданчика в'язні 4 зони на чолі з Євгеном Грицяком, який був на той час лідером підпілля серед політичних в'язнів і який користувався повагою інших. Він виступив з промовою проти наглядачів і адміністрації табору, закликав хлопців припинити роботу, почати вимагати кращих умов, перегляду справ, скорочення термінів ув'язнення та відміни каторги. Ці протести були різними за формою: від відмови виходу на роботу до голодування. Це було повстання беззбройних людей, сильних духом. Євгена Грицяка підтримали побратими із 4 зони, потім із 5, жінки з 6, які також брали участь у повстанні. 1 і 2 зона були значно віддаленішими, там влада швидше придушила опір. 3 зона, каторжна, де було багато з ОУН-УПА, найпізніше приєдналася до повстання, але протрималася найдовше, розповіла Леся Бондарук.
Плакат виготовлений учасниками повстання. УІНП
Змість УПА був мобілізований до армії
Євген Грицяк був духовним лідером, виваженою і мудрою людиною. Його брат був з дитинства членом ОУН, тому і Євген дуже хотів приєднатися до УПА, розповіла Леся Бондарук. В 1944 році, коли він планував стати упівцем, повстанці його все одно не поспішали брати до своїх лав, бо був дуже молодим. Потім він потрапив під мобілізацію в Червону армію, брав участь у боях задля перемоги над нацизмом, був поранений, мав нагороди. На заході України Євгена Грицяка було заарештовано і ув'язнено на 25 років.
До камінців прив'язувалися записки з повідомленнями про початок повстань
"Всі 6 зон мали між собою зв'язок. Коли хлопці з 5 зони йшли на роботу повз 6 жіночу колонію, то за допомогою камінців закидали туди записки. Дівчата тоді вже знали, що почалося повстання. Це було одне велике повстання з кількох мікро повстань. Все робилося одночасно". У кожній зоні був свій актив, який йшов домовлятися з наглядачами. Цей актив вимагав приїзду московської комісії, щоби та вислухала їхні вимоги. Влада ж найактивніших намагалася ізолювати, відправляючи у інше табірне середовище, де їх ніхто не мав знати. Втім саме завдяки цьому інформація про бунти поширювалася дуже активно.
Комісія в табори таки приїхала, Москва в цей час думала, що робити з 30 тисячами в'язнів
В Норильську повстало 17 тисяч в'язнів. У Воркуті в цей час шахтами розповсюджуються листівки про припинення працювати і початок виборювання своєї свободи. Комісія з Москви таки приїхала в ці табори, намагалася спочатку примусити в'язнів вийти на роботу, потім змушена була ходити з зони в зону, говорити з тими, кого не вважала раніше за людей, почала оголошувати певні поступки, після чого сподівалася, що в'язні таки вийдуть на роботу.
Протокол огляду місця події в Горлагу. Державний архів РФ. УІНП
Але в'язні розуміли, що влада цинічно ними маніпулює. Тому й вимагали повного виконання всіх своїх вимог. У Москві в цей час вирішували, що робити з 30 тисячами в'язнів: повстання вирішили придушити силовим методом. У 5 зону було привезено війська, які почали лякати в'язнів пострілами, примушуючи виходити їх звідти. В 4 зоні було ухвалено рішення вивести людей, аби зберегти їхні життя. Найдовше протрималася 3 каторжна зона, звідки листівки запускали за допомогою повітряних зміїв у місто. В 3 зону вже було введено війська, були сутички і загинуло багато людей.
