Дмитро Лінартович, ФБ-сторінка
— Раді бачити вас, Дмитре, у нашій студії й раді, що вся країна вболівала за вас і допомагала після тяжкого поранення. Чим ви живете зараз?
Зараз я багато виступаю перед військовими, поліцією, можновладцями, простими людьми. На те воно й мистецтво: не знає ані віку, ані статі, ані посад. Я просто несу свій внутрішній світ, до речі, мій позивний – "Світ". Принагідно дякую за допомогу всім, хто мене підтримав у важку хвилину, низький уклін усім українцям і тим, хто допомагав з-за кордону.
— Ви займаєтеся зараз виховною патріотичною роботою, залишаючись і артистом, і воїном. Бачила допис у соціальних мережах про вашу зустріч із пластунами. Ви багато їздите Україною?
Так, я нині багато їжджу Україною і відвідую навчальні заклади ЗСУ. Це різні війська, нещодавно був у саперів, мінометників, десантників, морських піхотинців. Боюся когось не згадати, бо зараз важливий кожен, усі війська працюють для України. Також активно почав працювати над морським циклом, тому що морякам нині трохи менше є уваги. Тож я написав уже дві оповідки "На флоті" й "Команда хотіла в порт". Я з 1993 року працював у театрі ЗСУ, і тоді на транспортному десантному літаку АН я робив переліт з усією трупою до Криму. Там ми грали вистави, і вже тоді це був наш культурний десант.
— Тоді, напевно, і в страшному сні ніхто не міг уявити, що ця вистава стане реальністю, і доведеться в десантних військах воювати.
У мене багато таких збігів у житті. Приміром, зігравши головну роль у фільмі Михайла Іллєнка "Той, хто пройшов крізь вогонь", де головний герой після німецького полону і радянських таборів потрапляє до Канади і стає вождем тамтешнього індіанського племені, я згодом і сам опинився у Канаді. Також після участі в мюзиклі "Got to be free" я опинився на площі в Торонто, де співав для 4000 людей. Зігравши розвідника з позивним "Моцарт" у кінокартині "Обмін" режисера Володимира Харченка-Куліковського, я згодом потрапив у десантно-штурмові війська у розвідувальний взвод, отримав звання офіцера.
— Як зараз розподіляється сфера діяльності у вашоум житті? Як поєднуються всі три площини – ЗСУ, виховна та медійна робота?
Вони поєднуються за рахунок внутрішньої пружини. Це – воля, самодисципліна, самоорганізація. Мене сформував словоспів, він дав мені важливі засади.
— Ви подарували свій диск Валерію Залужному?
Так, у нього є мій диск, і він його слухає. Я хочу принагідно подякували нашому військовому Олімпу, очільникам ЗСУ за те, що вони, почувши мою історію, простягнули мені руку допомоги, підтримали і допомогли стати на ноги. Після поранення я хочу й надалі приносити користь, наприклад, проводити морально-виховні години. Те, про що я розповідаю, я пройшов, відчув і пережив сам, тому я "свій" і серед військових, і серед молоді, перед якою виступаю.
Валерій Залужний. Фото: Генеральний штаб ЗСУ / General Staff of the Armed Forces of Ukraine
— Яка вона наша молодь, підлітки, які вже знають, що таке війна? Чи є у них мотивація йти шляхом тих, хто сьогодні в бою?
Я завжди хлопцям кажу на виступах: "Будь мужнім і добрим", а дівчатам кажу: "Будь внутрішньо гарною і мудрою". Колись в дитинстві я грався етикетками-фантиками і монетами, нині у дітей зовсім інші ігри – колекціонування шевронів. Я, коли приходив у формі, розумів, що все знову повертається в моєму житті. Бо завжди малим, коли бачив військового, це викликало затамування подиху і повагу. І коли я виступаю перед дітьми 4-5 класів, я розумію, що їх не обдуриш: якщо дитині нецікаво, вона сидітиме в телефоні. Для мене великий показник, що діти після виступу прагнуть привітатися зі мною за руку, це справжній індикатор, що вони чують мою щирість і непідробність. І, звісно ж, я кожному тисну руку зі словами "привіт, козаче".
— Як розкриваються або не розкриваються люди під час війни? Ми розуміємо, наскільки це складні екстремальні умови, де хтось може злякатися, а хтось – віддати останнє...
Коли я штурмував у Бахмуті, в мені прокинувся кураж як у вовка. Але я знаю точно, якби я завагався, а для цього достатньо однієї секунди, почалася б блокада почуттів і оціпеніння. Мій стрижень допомагав мені через внутрішній опір чинити зовнішній. Найважче – це дуже великі втрати моїх побратимів. Я на цій війні втратив багато близьких мені людей.
— Хочеться зараз зніматися в кіно?
Зараз я вже досягнув того віку, коли все роблю в своє задоволення. Раніше я до зйомок в кіно ставився, як до професії, а зараз це – поклик. У процесі зйомки я йду за режисером, але саме зараз мені важливо виголошувати свої думки, говорити те, що у мене на душі. Тому нині такі важливі для мене творчі зустрічі з військовими, молоддю, митцями.
— Що б ви сказали зараз своїм побратимам, які нині перебувають у в гарячих точках?
Як би там не було, а треба жити. Жити це краще, жити і бити в одну точку.
