Григорій Куземко святкує свій 100-річний ювілей. Фото: Любов Борисенко
Григорію Романовичу Куземку — 100 років. Як для такого віку, він має добру пам'ять, ясний розум і доволі непогану фізичну форму. Попри всі жахи, через які йому довелося пройти, чоловік не втратив оптимізму і любові до життя. Пан Григорій пережив важкі роки колективізації, голодомор, передову Другої світової війни, німецький полон, радянський табір і важкі повоєнні роки. Ще й сучасна велика російсько-українська війна випала на його долю. А почалася історія ветерана в селі Алтинівка, нині у складі Кролевецької громади Конотопського району на Сумщині.
Григорій Куземко: Невеселе дитинство було. Якраз тоді почалася колективізація. Після закінчення Алтинівської школи я вступив у Лебединський учительський інститут. Закінчив інститут, а потім почалася війна. Мене призвали в армію, направили в Ленінградське Краснознаменне училище. Після того, як я закінчив це училище, німці почали оточувати тодішній Ленінград, і нас направили на Урал, там ми ще проходили деякі тренування. А після навчання направили у "харківський котел". Німці нас оточили повністю. Нам вже нічого не доставляли, ні зброю, ні їжу... Почали ми відступати. Причому вдень відступати не можна було, тільки вночі, у напрямку тодішнього Сталінграда. У Сталінграді називалася "сталінградська м’ясорубка", тому що там деякі вулиці разів по 2-3 переходили з рук в руки, залиті кров’ю. Нас повністю оточили німці, і там я вже потрапив у полон.
"Сталін сказав, що військовополонених у нас нема, а є "ізмєнніки родіни"
Події, які описує Григорій Куземко, сталися у 1942 році та відомі в історії як "Харківська катастрофа". Потім був полон. У фільтраційному таборі один раз на добу давали баланду. То була вода з кількома крупинками. Але спочатку Григорій Куземко і цього не отримував, бо не було посуду. Тоді пан Григорій здогадався під черпак з юшкою підставляти гімнастерку. Так і їв, використовуючи замість миски одяг.
Григорій Куземко: Після того, як попав у полон, відправили у Новоград-Волинський. І з Новограда-Волинського уже відібрали більш здорових і повезли в Німеччину, місто Нюрнберг. Там змушували працювати, було скупчення велике. Мій номер був 947, ходили у дерев’яних чоботях. Там теж працювали, у гарячому цеху виплавляли електроди. Тоді виплавляли різні плити. Потім, коли почали німецькі міста бомбити, в тому числі Нюрнберг, американці, англійці, ми тікали в ліс під час бомбардувань, там переховувалися. За харчування нема чого й балакати. Потім ми помітили, що підходять уже американці, і ми вийшли до траси. Дивимося, їде американський ваговоз, машина така величезна, у ній сидить американський солдат, ми йому покивали, і він нас повіз в якийсь табір, я вже не пам’ятаю. Може, сотня чи й більше осіб, нас там годували, і за деякий час передали радянським військам. А радянські війська… теж було по-всякому. Сталін сказав, що військовополонених у нас нема, а є "ізмєнніки родіни". Тоді нас направили у Воронеж, а звідти в концтабір. Там стали допитувати — як, що, скільки? Після концтабору допитували-допитували, і десь у 46 році я повернувся додому.
Зріст 1,86 метра, вага 48 кілограмів
Через постійне недоїдання, нелюдські навантаження і переохолодження Григорій Куземко повернувся додому з туберкульозом. Доволі високий чоловік, метр і вісімдесят шість сантиметрів, він тоді важив 48 кілограмів. Мама Катерина якимись чарівними відварами його вилікувала. Але інвалідність все одно залишилася. Після полону і радянського табору Григорію Романовичу потрібно було десь влаштуватися на роботу. На той момент вибір для людини після радянського табору був невеликий — почав працювати в колгоспі. Його відправили допомагати пасічнику з доволі дивним почуттям гумору. Василь Тихонович, так звали наставника, бив по вулику ногою, а тоді пропонував хлопцю відкривати його. Зрозуміло, що бджолам це не сподобалося, і вони дуже покусали пана Григорія. Але попри таке "знайомство", він на все життя полюбив бджолярство. Займався ним протягом сімдесяти років. Останній час мав 12 вуликів. Мед ніколи не продавав за гроші — тільки безкоштовно дарував. Не так давно бджіл довелося віддати. Але не через втому Григорія Романовича, а тому, що бджоли покусали сусідів.
Пасіка була улюбленим хобі Григорія Романовича, а улюбленою роботою стало вчительство. 40 років ветеран викладав фізику і математику дітям Чернігівщини. Спочатку в селі, яке в повоєнні роки мало назву Будьонівка, а потім у селі Карильському. Нині обидва села у складі великого Новгород-Сіверського району на межі із Сумщиною. Тут він і працював аж до пенсії. Григорію Куземку пропонували посаду директора школи, але вчитель відмовився. Розумів, що через адміністративні обов’язки менше часу проводитиме з родиною. Григорій Романович мав неабиякий авторитет серед колег, учнів та і просто мешканців Карильського, де жив. Як зазначає його колега по вчительській роботі Любов Борисенко, саме стараннями ветерана було збудовано нову школу в селі.
1957 рік, учитель Григорій Куземко (у середньому ряду, третій праворуч) зі своїми учнями та колегами
"Уже йому було 90, мабуть, років, а він такий прикостюмлений іде в магазин"
Любов Борисенко: У далекому 1981 році я приїхала в Карильське. Молода вчителька після Ніжинського педінституту. Мені зразу в очі кинувся імпозантний мужчина. Прикостюмлений. Уже він був у літах, 60 років. Підтягнутий, стрункий. Він був спокійний, його настільки поважали учні, колеги, і я прямо в нього закохалася. Я вже була заміжня, але так, по-доброму... Справжній учитель. Я ніколи не бачила "треників", розтягнутих, щоб він у магазин пішов, чи якісь черевики в грязюці. Уже йому було 90, мабуть, років, а він такий прикостюмлений іде в магазин. У нас була така школа, три корпуси, і зимою завжди проблема — діти переходять туди-сюди, ніколи з ангін не вилазять. Приміщення старе, страшне. Грубками опалювали, і наші два ветерани праці Григорій Романович і Василь Григорович поїхали прямо в Київ, оббивали пороги і добилися. Будівництво школи не було заплановане, але вони якось добилися, боліли своїм селом, щоб наші нащадки навчались у новій школі. Вони не один раз їздили, прямо в ЦК КПРС ходили, добилися до найвищих чинів. Бо ж вони були ветерани війни, ветерани праці. Коли запрошували фронтовиків на лінійки, то завжди Григорій Романович дуже цікаво розповідав, зі сцени читав вірші. А коли в нього був сторічний ювілей, ми його попросили: "Ану, Григорію Романовичу, розкажіть вірш, який ви завжди розповідали зі сцени. І столітній чоловік, не запинаючись, таким громовим голосом розповів нам цей вірш "Поклонимся".
На шкільні лінійки Григорій Романович завжди приходив зі своєю дружиною Раїсою Миколаївною. Вона пройшла війну медичною сестрою. Допомагала бійцям у пеклі Сталінграда. Але з паном Григорієм вони зустрілися вже на Чернігівщині. Так і прожили разом понад пів століття. Після смерті дружини Григорій Куземко ще деякий час залишався у селі. А потім син із родиною таки вмовили його переїхати до Києва. До слова, Микола Григорович Куземко — єдиний син ветерана. У свій час він займався розробкою електронних приладів, зокрема пристроїв для підводних човнів. Працював Микола Куземко в Інституті кібернетики Академії наук України. Його керівником був знаменитий академік Віктор Глушков, ім’я якого носить цей Інститут. Захистив кандидатську дисертацію, викладав. Микола Григорович Куземко згадує свої дитячі роки. Каже, батько завжди був вимогливим, але справедливим.
Григорій Куземко із сином Миколою. Фото: Любов Борисенко
Микола Куземко: У мене був друг, Льоня Дмух, його батько працював директором школи. Ну, ми балувалися і порозбивали вікна в одному з приміщень, яке належало школі. У цей момент нас спіймав мій батько. Він нас взяв обох за шкірки, притягнув, м’яко кажучи, в учительську і сказав: "Поки не відпрацюєте на навчальних ділянках оте скло, яке ви розбили, я вас звідси не випущу". Тобто він ставився до мене абсолютно однаково. Не так, що "а, ти мій син, то ось". Це перше. Друге: мені ніколи не було поблажок з точки зору науки, тієї, яку він викладав. Жодного разу, наскільки я зараз розумію, підвищення оцінок не було. Це було дуже серйозне, скрупульозне та об’єктивне ставлення до мене. І третє: його пам’ятають більшість випускників школи у селі Карильському як людину, що завжди прийде на допомогу. У чому б його не просили.
Григорій Куземко, фото 1970-х років
"Хоч у ветерана проблеми зі слухом, гуркіт літаків, ракет, вибухів він чув добре"
Навіть зараз, у свої 100 років, Григорій Куземко постійно хоче допомогти в роботі. То сніг намагається розчистити, то сухі гілки порубати, то картоплю підсипати. Рідні просять цього не робити, бо через солідний вік у пана Григорія стрибає тиск. Але ветеран все одно намагається бути корисним своїй родині і трохи допомагає, коли ніхто не бачить. Він дуже любить і пишається своєю сім’єю: сином, невісткою, внуками, правнуками.
Про своїх нащадків розповідає син Микола Куземко: У мене 2 сини — Микола і Роман. Микола досить довгий час працював у закордонних компаніях, проживає у Празі, Роман перебуває у Києві. У мене троє внуків. Старша Христинка живе і працює в Лондоні. Вона за фахом менеджер. У Роми двоє дітей. Це Яринка, вона студентка Києво-Могилянської академії, та Олесик, майже випускник. Чому майже, бо через повномасштабну агресію переїхали до Лондона. За його атестацією, яку провели при вступі до англійської школи, сказали: а чого ти підеш у 9 клас, у тебе рівень знань, який вимагає англійська школа, відповідає 10 класу. І його прийняли на рік більший, ніж він навчався в англійській школі. Його залишили у приватній школі на безкоштовне навчання. Яруся працює в основному з комп’ютерними технологіями, до речі, в одній з іноземних компаній, живучи в Лондоні. Чарльз 3 був приїхав у ту школу, де вчився Олесь, і поки англійці потихеньку підходили до того місця, Олесь побачив короля, підбіг до нього, і той потис йому руку, привітався з ним.
Григорій Куземко більше любить проводити час не в місті, а на дачі. Там природа, город, сад. Будинок двоповерховий. Пан Григорій без сторонньої допомоги піднімається нагору і слухає Українське Радіо. Слух у нього значно погіршився останнім часом, тож стають у пригоді навушники. Потім новинами обов’язково треба поділитися із сином та невісткою Надією. Пенсіонер досі жваво аналізує події. Він завжди тонко відчував ситуацію і міг дати своє передбачення майбутнього. Наприклад, Григорій Романович дуже радів, коли Україна здобула незалежність. Але він розумів, що Росія нас просто так не відпустить. І ще тоді пророкував складні часи. У 2014 році, після окупації Криму і частини Донбасу, пан Григорій передбачав, що росіяни цим не обмежаться. І от настав ранок 24 лютого 2022 року. Григорій Романович з родиною виїхав на дачу, що біля Василькова. І хоч у ветерана проблеми зі слухом, гуркіт літаків, ракет, вибухів він чув добре.
Згадує син Микола Куземко: Батько сказав: "Для Росії закінчиться дуже погано. Якби я побачив десь у глухому кутку Путіна, то, незважаючи на свої 100 років, я б його намагався задушити своїми руками, які вже досить слабі. Але я б намагався це зробити. Це неможливо, коли люди, які називали нас братами, ідуть до нас війною". У той час, коли працювала радянська пропаганда, не було відчуття "брата-небрата", тоді всі були більш-менш рівними. Він не називав їх братами, але говорив: "Ми разом з ними".
Григорій Романович Куземко вірить у долю. Каже, живе довго, тому що стільки Бог дав. І не треба тут шукати якихось таємниць. Бо часто люди, які ведуть начебто здоровий спосіб життя, помирають рано. А інші не надто турбуються про довголіття, інколи не гребують шкідливими звичками — і доживають до глибокої старості. Щоправда, Григорій Романович трохи лукавить. Бо завжди багато рухався, ніколи в житті не курив. Бувало, міг випити чарчину в компанії. Але не чистої горілки, а з медом. Такий коктейль він називає "ведмедиком". Дідусь зовсім не вживає цукру. Це єдине, від чого він відмовиться за столом. Все інше буде їсти. Навіть якщо страва не є його улюбленою. І обов’язково буде дякувати. Жодного разу Григорій Куземко не встав з-за столу не подякувавши і не вклонившись. Отак 100 років він намагається із вдячністю сприймати все, що б не запропонувала йому доля. І гарне, і не зовсім. Говорити "спасибі" за кожен прожитий день, яким би він не був. Чоловік щиро мріє одного ранку прокинутись у мирній країні, побачити Україну переможницею. І звісно, зустрітися зі своїми правнуками, за якими так скучив.