14 січня 1994 року, Україна віддала ядерну зброю. Фото: Цей день в історії
Наприкінці 80-х-на початку 90-х Леонід Кравчук привів в Україну багато нових людей: політв’язнів, дисидентів, істориків, науковців. Чому попри все гілку першості все одно тримав саме Кравчук?
"Він був один з найбільш впізнаваних політиків того часу, починаючи з його виступів на телебаченні. Леонід не боявся дискусій, до прикладу, між ним і професором Мирославом Поповичем, про які зараз уже мало хто згадає. Так само, як для Москви чимось новим був Борис Єльцин, так же оця здатність Кравчука до відкритих дискусій заворожувала новизною народ. Багато хто подивилися на нього і побачили ту людину, яка спроможна була вирішити ті чи інші політичні завдання, які були на той момент", – говорить Олександр Зінченко.
ГКЧП і ситуація, якою не можна було не скористатися
"Тією ситуацією можна було скористатися по-різному, парламент навіть міг просто не зібратись. Протягом надзвичайної сесії, 24 серпня 1991 року, усі могли пересваритись без логічного кінця. Власне, три рази ситуація в сесійній залі заходила у глухий кут. І треба було мати досить багато спокою та холоднокров’я, майстерно проводити криголам тієї ідеї, що саме в цей день потрібно прийняти Акт незалежності", – вважає історик.
Також Олександр уточнив, що треба чітко розуміти, що Кравчук був не сам: "По-перше, треба віддати належне Дмитру Павличку, оскільки вони працювали в дуеті. Павличко ініціативно взяв на себе роль медіатора цієї ситуації. Він комунікував і з націонал-демократами, і з комуністичною більшістю. Тут було важливо, щоб вони одне одного дуже добре чули: і Кравчук, і Павличко "збивали" градус дискусій саме для того, щоб потім вийти на конструктивні ситуації. Була ситуація, коли почалась турбулентність в момент, коли Кравчук стояв за трибуною і доповідав щодо політичної ситуації, яка виникла під час та після ГКЧП. Спочатку Анатолій Матвієнко, перший секретар комсомолу, виліз на трибуну і вимагав, щоб опечатали не тільки архіви КДБ та партійних і державних органів влади, але також "Руху" та інших політичних і громадських організацій. Ясна справа, в цей час вилізла Лариса Скорик на трибуну, відштовхуючи звідти Леоніда Макаровича, і почала пояснювати, чому Анатолій не має рації. В цей момент хотів вилізти ще й Горенко.
Проект акту про незалежність, написаний Левком Лук'яненком. Фото: Суспільне/архівна хроніка
Це був, мабуть, найбільш емоційний момент в засіданні цього дня, коли частина націонал-демократів влаштувала йому обструкцію в парламенті, якої на той момент ще ніхто ніколи не організовував. До Помаранчевої революції нічого подібного більше не відбувалося. В цей момент здавалося, що все може розвалитися, бо комуністи розвернуться і підуть.
Після цього Кравчук оголосив перерву, ситуація трішки вистигла за час перерви. І тут вийшов Дмитро Павличко і сказав: "Ми зібралися тут для того, щоб проголосили українську незалежність". По суті, це вперше за той день 24 серпня було оголошено про те, навіщо насправді Верховна Рада в той день зібралась".
"Потім було ще два моменти, коли дискусія зайшла в глухий кут і дуету Кравчука і Павличка знову вдавалося ті ситуації розрулити. Разом з тим, до кінця Леонід Макарович сумнівався, чи вистачить необхідної кількості голосів. Попередньо він поговорив зі всіма керівниками делегацій – викликав по одному-двоє і питав, як вони оцінюють, скільки людей готово підтримати Акт Незалежності. Це ніби і питання, але з іншого боку – дуже м’який тиск, адже голова парламенту в тодішній ієрархії – це начальник. Після Кравчук оцінив, що проголосує не менше 70 %. Для нього це було важливо. В результаті – 346 голосів "за".
Люди на акції під Верховною Радою в день прийняття Акту про проголошення незалежності, 24 серпня 1991 року. Фото: Суспільне/архівна хроніка
Що Кравчук робив, щоб протистояти підписанню Союзного договору?
"Спочатку Кравчук намагався зрозуміти, що відбувається. Коли він побачив, як проактивна меншість підтримує цю позицію, то зрозумів, саме ця меншість може бути важливішою за позицію більшості, котра на той момент підтримувала підписання і оновлення радянської угоди. Коли Леонід Кравчук зрозумів, що треба досягти протилежного, то почав говорити з політичними лідерами сусідніх країн, наприклад Польщею, запитати їх думку про незалежність України. Основна проблема полягала у тому, що більшість українців не зрозуміли, коли вони пустили той зворотній відлік для Радянського Союзу. У неділю, 23 червня був величезний мітинг, який знову таки мало хто пам’ятає, націонал демократів звозили з усіх усюд, щоб нагадати, що нам не треба цей союзний договір. Було два ключові моменти: перший був пов’язаний з тим, що Верховна Рада України проголосувала мораторій на підписання союзної заяви, а другий – коли Крючков, голова КГБ, підслухав розмову між Горбачовим і Єльциним з Назарбаєвим в кінці 1991 року.
Нова союзна угода означала не тільки новий лад, а й персональні зміни в урядовцях. Тоді прозвучало, що буде новий голова уряду СРСР, пропонувався на цю роль Назарбаєв", – згадує Олександр Зінченко.
Також історик згадує, як Горбачов намагався підштовхнути Кравчука, щоб він погодився на підписання Україною нової союзної угоди. Кравчук прикривався тим, що він є просто "першим серед рівних" і це має бути колоніальне рішення Верховної Ради.
Леонід Кравчук, голова Верховної Ради України 24 серпня 1991 року. Фото: Суспільне/архівна хроніка
Хто винен у ядерному роззброєнні України?
"У цьому винен народ України. Ми всі маємо пам’ятати, що до 1996 року, а це перше десятиліття після подій у Чорнобилі, українська свідомість була опалена полум’ям катастрофи, всі мислили у тих категорія, що «не дай Бог у нас ще щось вибухне». Усі приблизно уявляли стан радянської армії на той час і те, що в якійсь шахті може знову рванути якась ракета – жах для кожного. Це було причиною, чому обпалена українська свідомість давала мандат на те, щоб позбутися ядерних боєголовок з території України. Був прекрасний епізод, коли Дмитро Павличко відповів на питання Кравчука про те, що робити із ядерною зброєю. Тоді дуже тиснули США: по суті, це був момент, коли США однією з умов визнання української незалежності поставили денуклеаризацію, позбавлення ядерного статусу, що було прописано у декларації про державний суверенітет. І Дмитро Павличко відповів на питання, що робити з цією зброєю: "Віддавайте, віддавайте".
В той момент в Україні не було політиків, які б мислили іншою парадигмою. Те, що зброю треба віддавати, погоджувалися всі політики, це був абсолютний консенсус в українському суспільстві", – пригадав історик.
Він підсумував, що в 1991 році ми мали той рівень знань і ті можливості, які ми мали: "Тому, ніхто не міг знати, що і як буде все розвиватись далі".
