На фото: Бернар-Анрі Леві, mkip.gov.ua
― Розкажіть про цей проєкт
"Це вже не проєкт, а готовий твір, ― зазначив пан Леві. ― Я знімав фільм з перших днів російського вторгнення в Україну і до кінця грудня 2022 року. Це мій щоденник цієї війни, яку я документував і знімав. Я мав честь і привілей провести час із вашими солдатами, волонтерами, бійцями територіальної оборони. Я був на фронті ― і на "нулі", і на другій лінії, і в траншеях. Іноді бачив перебіг окремих бойових операцій. У документальному фільмі я про все це розповідаю. Він називається "Слава Україні". Стрічка вийде у Франції, США та, сподіваюся, в інших країнах світу. У неділю, 26 лютого, цей фільм побачили і в Україні під час показу в Києві, разом із усією авторською командою".
― Що українська аудиторія зможе побачити в цьому фільмі?
"У фільмі є розмови з бійцями, командирами, цивільними, є інтерв’ю з Володимиром Зеленським. Я розмовляв і з жертвами, і з героями. Ви побачите народ України в усій можливій різноманітності. Я спробував показати і жах, який переживає український народ, і героїзм, який виявили українці. Це фільм про біль і про велич", ― розповів Бернар-Анрі Леві. І наголосив, що він присутній у стрічці не як журналіст, а як філософ і письменник, який провів цілий рік у думках про Україну та вирішив максимально задокументувати цю війну. "Важливо, що в цьому фільмі всі кадри є унікальними ― тут немає уривків з архівних відео, так само тут немає відео від збройних сил або із соцмереж, де народ України ретельно документував усе, що відбувалося. Усі кадри ― оригінальні. Це наші власні зйомки. Зі мною працювало двоє операторів, разом із ними ми проїхали всі фронти ― від Харкова до Херсона й Очакова".
На фото: Бернар-Анрі Леві відвідує КПВВ на Донбасі, 2020 рік, dpsu.gov.ua
― Чим погляд філософа відрізняється від погляду журналіста?
"Тим, що цей погляд є заангажованим. Медіа натомість ― нейтральні. Вони прагнуть ідеалу об’єктивності. А я ― не нейтральний, моя позиція заангажована, і мій фільм ― це фільм із позицією. У ньому я виступаю за Україну, роблю це з першого ж дня. Мені не цікаво шукати якусь уявну "спільну відповідальність" або якісь компроміси, мене не цікавить весь цей "булшіт". Я стою на боці українського народу та української армії зокрема. Мене не цікавить друга точка зору. Знаю, що є журналісти, котрі прагнуть показати позицію російської сторони. Та мені не цікаво знімати росіян, я не маю бажання знати, що вони думають. Натомість мені цікава можливість знімати повсякденне життя українців під бомбами. Мені цікаве життя у звільнених українських містах. Наприклад, майже одразу після звільнення я побував у Ізюмі, Куп’янську. Що таке звільнене місце? Я це показую в своєму фільмі ― це водночас і дуже зворушливо, і дуже страшно. У Куп’янську та Ізюмі я зустрів людей, які перемогли, але багато чого втратили. Вони перемогли як нація, але втратили оселі та майно. Під час подорожей змученою та зраненою Україною я дуже часто зустрічав людей, які або втратили дітей, або ж не мали інформації про те, де їхні діти. Вони не знали навіть, чи їхні діти ще живі. Історія про втрачених дітей ― один із лейтмотивів фільму. Думаю, для пересічних французів це дуже дивна й не одразу зрозуміла тема. Це дуже дивний досвід. Коли я вперше почув таку історію, то подумав, що це трагедія. Коли я вдруге почув таку історію, то подумав, що це велика трагедія. За десятим разом я подумав, що це огидний закон цієї війни, у якій батьки втрачають дітей.
У Херсоні я побачив щось таке, що розбило мені серце. Одна з перших речей, що з’явилась у місті ― це зарядні станції для мобільних телефонів. Одну з таких я бачив у центрі міста, куди одразу ж прийшли містяни зі своїми телефонами ― вони хотіли їх швидше зарядити, аби додзвонитися батькам, дітям та іншим найріднішим. Половина тих людей, з якими я говорив, на жаль, не змогли додзвонитися до своїх рідних. Причини могли бути різні ― можливо, номер змінився, можливо, хтось переїхав… але могло статися й щось страшніше. У фільмі "Слава Україні" я як філософ і письменник розповідаю всі ці історії".
― Із 2014 року ми часто чуємо від закордонних співрозмовників, що українці занадто емоційні. А чи не занадто емоційний ваш заангажований погляд?
"Думаю, ви правильно зазначили дату ― 2014 рік. Це також одна з тем мого фільму, де я нагадую, що війна почалася не 24 лютого 2022 року. Думаю, вона по-справжньому почалася тут, на Майдані, коли "беркутівці" стріляли в мирних протестувальників. Маю на увазі Небесну сотню. Саме в цей момент почалася війна. Я дуже добре це розумію, бо саме був в Україні та виступав на Майдані за кілька днів до цього масового вбивства, про яке часто забувають у Європі. Понад сотню молодих людей вбито на Майдані через те, що вони вийшли на мирний демократичний протест. Це не новини з кримінальної хроніки, це справжній акт війни. З огляду на все те, що прожила Україна з 2014 року, неможливо бути занадто емоційним. Мені важко уявити, яка нещасна душа взагалі може наважитися звинуватити вас у надмірній емоційності після розстрілу Небесної сотні, а чи після всіх подій на Донбасі між 2014-м і 2022-м. Я був у Краматорську 2015 року та бачив на власні очі ракети "смерч", які впали на місто. Я бачив смуток містян, у чиї квартали ті ракети прилетіли. Після такого важко не бути емоційним, як і після всього того, що я побачив у звільненій Бучі, вулиці якої були вкриті тілами вбитих росіянами мешканців. Ми все це зняли та показуємо у фільмі. Водночас я свідомий того, як складно показувати в кадрі смерть, аби не зловживати цими образами. Те, що ми побачили, переповнювало нас емоціями, але я не уявляю, що могло би бути якось інакше. Ми ж не нелюди".
― Як від 2013-2014 років змінилося місто Київ, Україна та наше суспільство?
"Україна водночас і більш горда, і більш сумна. Горда ― бо є чим пишатися. Українське суспільство змогло дати відсіч і саме на шляху перемоги над так званою "другою армією світу". Різні канцлерства думали, що за кілька днів Україна впаде, але вже рік Україна стоїть. Цим справді можна пишатися, і я відчуваю цю гордість, бачу її в очах тих українців, яких зустрічаю. Та відчуваю також ваш смуток і гіркоту. Ви не хотіли цієї війни, ви не тішитеся нею. Ви воюєте, але це не приносить жодного задоволення. Зараз багато де можна почути розмови про мир… Думаю, що народ, який найбільше хоче миру та припинення війни ― це українці".
― Мир та перемога ― це має бути в парі
"Звісно. Мир ― це перемога. А перемога ― це 100% суверенітет України на всій її території. Я чудово це знаю. Ви страждаєте від бомб і мін, ви точно знаєте, що таке війна. На відміну від умовних французів, яких просто попросили на один градус знизити температуру в квартирах. Українці бачили зруйновані багатоповерхівки та довгі дні у темряві без електрики. Я також усе це прожив. Я бачив Київ у темряві, без опалення, без електрики. Бачив дітей, які цілими днями мусили лишатися в бункерах через довгі повітряні тривоги. Я бачив Миколаїв, де повітряних тривог було так багато, що на них просто припиняли звертати увагу. Бачу багато благородства, гідності, але й чимало смутку, звикання до смерті. Водночас до цього не можна звикнути. До цього не можна бути готовим. Але ви тримаєтеся, переживаєте все це протягом цілого року".
На фото: Бернар-Анрі Леві в Одесі, березень 2022 року. ФБ-сторінка Одеської обласної військової адміністрації
― Що французька публіка може зрозуміти про цю війну, подивившись ваш документальний фільм?
"Думаю, вони зрозуміють усе, про що я щойно говорив. Стрічка називається "Слава Україні". І мені вже приємно, що цей вислів, який у Франції не знали, тепер впізнають і знають. Фільму ще не бачили, але фразу вже вивчили. Знають і другу фразу, але ще треба підучити. Слава Україні ― Героям слава. Треба ще трохи почекати. Половину вже зроблено ― і це вже непогано, бо ідея славної та переможної України вже засіла у головах французів".
― Що відповісти французам, які впевнені, що Путін їм не загрожує, що це загроза тільки для України?
"Цього разу я буду цілковито об’єктивним і пораджу уважно слухати те, що каже Путін та його оточення, що кажуть у Думі, що кажуть пропагандисти з першого каналу російського телебачення. Усі вони говорять дуже чітко та ясно, що бажають та уявляють собі ракету, яка летить на Лондон або Париж. Вони вже прорахували, за скільки секунд така ракета долетить до цілі. Треба уважно слухати ― загроза тут, вона існує. У грудні 2021 року з російського боку прозвучали два ультиматуми. Вони були адресовані не Україні, а Заходу. Ішлося, що Росія має свої власні геополітичні плани в регіоні і що коли в них втрутиться Захід ― то… Так вперше прозвучала згадка про надзвукові ракети та попереджувальні удари по Заходу. Ті, хто не зрозуміли, що Європа під загрозою ― просто непоінформовані. Вони мають це почути і зрозуміти, що Європа під загрозою. Україна в глобальній війні, яку оголосив світові Путін, є першою лінією. Це фронтлайн".
― Цю війну часто називають війною за свободу. Ви згодні?
"Так, це війна за свободу з українського боку. З російського боку натомість ‒ це війна за диктатуру. Для Путіна та більшості російського населення ідея про те, що існує молода та вільна нація ― неприйнятна. Саме тому вони такі жорстокі й поводяться, як варвари".
― Яким буде майбутнє Росії у разі нашої перемоги?
"Не кажіть "у разі перемоги". Ви вже перемогли. В одній із перших сцен мого фільму є вересневі кадри з Ізюма. Мені тоді дали український прапор, на якому я написав: "Перемога близько". Наприкінці зими 2023 року я помиляюся, говорячи, що перемога наближається. Яким буде майбутнє Росії? Маю гіпотезу, що Росія буде в становищі німецького народу 1945 року. Їм знадобляться величезні зусилля над самими собою ― ніхто за них не зможе цього зробити. Їм доведеться визнати свої злочини. Доведеться запитати самих себе, чому вони ці злочини вчинили, прийняли, схвалили й тішилися з них. Це стосується величезної частини російського населення. Їм потрібно буде спокутувати свої гріхи. Їм потрібно буде відчути сором за злочинне минуле. Що буде потім? Побачимо".
