Фото: Суспільне медіа
Сумно, що таку операцію неможливо було провести в стерильній лікарняній палаті. Таких ще не вигадали для цілих народів чи цивілізацій. І хірург у випадках запущених геополітичних хвороб поки залишається один — велика війна. Ми багато чого втратили. Дещо назавжди, безповоротно. Щось — тимчасово. Можливо, деякі втрати пізніше виявляться такими, що полегшили майбутнє відновлення. А й справді, відійдімо на мить від похмурих асоціацій. Невже ми дійсно, серед іншого, втратили щось, що... варто було втратити? Політолог Олег Саакян вважає, що так: "Ми зараз бачимо, як втрачається Радянський Союз в усіх його проявах. Путін, виголошуючи свою промову перед інтервенцією, сказав, що я вам покажу справжню декомунізацію. Власне він її і показує, починаючи від зброї радянського заліза, і завершуючи радянською інфраструктурою, радянськими заводами, які було розпиляно олігархами, відповідно пострадянськими олігархами, які з'явилися на розпилі цього радянського надбання. І завершуючи публічними просторами, які будуть відновлюватися після війни вже абсолютно інакшими, не нагадуючи радянські сквери, лікарні, тощо, і доходячи просто до певних практик, стереотипів, цитат із фільмів. Все це вмирає, вбивається, обнуляється у горнилі цієї війни. Це перше, що залишається в минулому. Друге — це інфантилізм геополітичний, внутрішньополітичний. Ми бачимо, що завершується епоха простих, однозначних, чорно-білих рішень. Зараз ціна помилки виросла кратно, не сказати, що абсолютно. Будь-яка серйозна помилка у внутрішній чи зовнішній політиці нам коштуватиме нашої державності і виживання самого українства, як такого. І у нас будуть з'являтися питання, де одне зможе відбуватися тільки за рахунок іншого. Прості рішення можуть ставити в конфлікт питання оборони і перемоги і питання внутрішніх трансформацій, наприклад антикорупційних кроків або певного реформування тих чи інших відомств. І тут треба буде робити вибір. Ситуація цьому вчить. І для інфантильності внутрішньої час завершився. І зовнішня: ми зараз повертаємо собі відчуття своєї геополітичної ваги, геополітичної суб'єктності. Ми не маємо більше права бути не по розміру малими в геополітиці. І це залишається в минулому".
"Втрати цивільного населення в рази перевищують втрати військових"
Погляньмо на головне. Нас тепер точно не 52 мільйони. І від цього моторошно. А ще — складно говорити про бюджет, економіку, освіту, соціальну політику, щільність населення, навіть про комплектацію війська.... То скільки ж нас? Кого про це можна спитати, як не директорку Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України Еллу Лібанову: "Війна вплинула на демографічні процеси. Дуже скоротилася народжуваність. Особливо це стосується 2022-2023 року. Ми достеменно не знаємо, скільки людей загинуло взагалі, скільки загинуло внаслідок війни? Це не тільки загиблі під бомбардуваннями чи на полі бою: це додатково і від серцево-судинних захворювань, діабету, це і від того, що пов'язано з несвоєчасним отриманням медичної допомоги, неякісним харчуванням, переохолодженням, постійними стресами. Втрати цивільного населення в рази перевищують втрати військових. Ще одна причина міграція: Держприкордонслужба говорить про сальдо у 2 мільйони".
"Агресивний сусід нікуди не дінеться ні за рік, ні за 5, ані за 50"
Отже, демографічні втрати більші, ніж можна було собі уявити і ніхто не знає, як довго, насправді, вони на нас позначаться. А що ж з територіями? Ні, про безповоротні втрати територій я не хочу міркувати навіть у теоретичній площині.Те, що ми у школі називали економічною географією України. Чи не втратили сенс, на думку першого Віцепрезидента Торгово-промислової палати України Михайла Непрана, словосполучення "шахти Донбасу", "металургія Дніпропетровщини", "курорти Одещини", "поля Херсонщини", а якщо втратили, то чи назавжди? Як Захід і Центр України стали новими лідерами ділової активності. "Мої земляки із Прилук робили пожежні машини, вони випускали їх до війни. Північна частина Чернігівщини була окупована та перебувала у зоні бойових дій. Вони релокувалися у Львівську область. Пожежну техніку залишити тут виробляти, а сільськогосподарську техніку туди. Вони відновили її випуск. Робили її із прицілом експортувати. Змушені проводити зміну виробництва, яке вплине на майбутнє. Там і відносно безпечна ситуація, і є перспективи для експорту".
Продовжує ці думки й доктор економічних наук Елла Лібанова. Цілі території змінилися до невпізнаваності і ці зміни далеко не завжди на краще. Та чи можливе їхнє відновлення? "Що робити із північно-східними територіями? Ми розуміємо, що агресивний сусід нікуди не дінеться ні через рік, ні за 5, 50. Відповідно до цього в нас є декілька варіантів розвитку територій, близьких до кордонів з Росією та Білоруссю. Можна ні на що не зважати, і ці території знелюднюватимуться. Також це може бути також варіант Ізраїлю, коли бізнесу і мешканцям цих територій певні доплати здійснюються за ризики. Варіант обслуговування бізнесу, який буде розвиватися на цих територіях. Бізнесу і людям виплачуються доплати. Третій варіант так званих воєнних поселень. Наразі невідомо, який з варіантів буде домінувати. Усе залежатиме від умов мирної угоди, яка врешті решт буде складена."
Люди — це економіка. Варто зафіксувати наші втрати, аби усвідомити, скільки роботи у нас попереду. Ось що каже з цього приводу Михайло Непран: "У нас біля 109 підприємств великих і середніх, які припинили свою діяльність. І ці підприємства дуже різні. Азовсталь, завод Ілліча, Нібулон. Експорт промислової продукції впав на 70%. Це в основному металургія. Постраждало сільське господарство. Експорт впав від 35 до 40% в 2022 році. На сьогодні 20% території перебуває в окупації. Проблеми із забезпеченням сіллю. Бо райони Бахмут і Соледар перебувають в зоні бойових дій. І звідти припинилося постачання. Ціна на яйця зросла на 90%. Бо декілька великих фабрик потрапили в зону бойових дій і припинили своє існування. В Чорнобаївці була одна із найбільших птахофабрик півдня України."
"У нас в 2022 році на 24% виріс експорт вершкового масла в Європу"
До речі, про море. Не стільки у сенсі рекреації, скільки як ресурсу для економічної діяльності. І не тільки про Чорне, а й про Азовське. Скільки ми втратили і скільки та коли зможемо повернути? Чи продовжимо ми, на думку Михайла Непрана, торгувати зі світом, зокрема й морськими шляхами? "Зерно, яке йде з України в Азію та на Схід. Там не стоїть питання ціни. Там стоїть питання наявності зерна і продуктів харчування, як таких. Експортери заробляють. У нас в 2022 році на 24% виріс експорт вершкового масла в Європу: це Польща, Румунія, Молдова. Молочна продукція, незважаючи на війну, втрималася на тому рівні. В деякі моменти навіть був профіцит молочної продукції. Бо вироблялося на тому ж рівні, а кількість населення скоротилося".
Після цих міркувань, та і впродовж цілого року вже постає одне болісне запитання. Чому ворог зміг так стрімко і болісно просунутись на півдні у перші дні великої війни? Генерал-майор запасу СБУ Віктор Ягун має свою версію: "На жаль, була така концепція, що нам треба вести перемовини, нам треба розуміти, що за Чонгаром наше населення, нам треба розбудовувати туристичні хаби, щоб ті люди йшли сюди, а ми спілкувалися із ними. Можливо через дипломатичні контакти, політику вертали своє. Це була міфічна політика, але вона була. Замість того, щоби виставляти гармати та артилерію, розбудовувати військову структуру, ми пішли на мирний шлях, опинилися в пастці, яку нам заклав ворог. Чи це була пастка, чи це було свідомо? Ми після перемоги розберемося і все поставимо на місце. Те, що там працювала ворожа агентура, ми вже це точно знаємо. Зараз ідуть слідчі дії."
Всі ці втрати болять. Якийсь біль залишиться фантомним, щось вдасться полікувати і повернути. Пам’ятаєте, Леонід Кучма якось запитував українців: "Скажіть, що ви хочете і я вам побудую". Він був цілком щирим, з одного боку. А з іншого — його вустами лукаво промовляла сама радянська імперія. Це ніби терорист каже заляканому заручнику "йди, ти вільний", а сам тримає палець на гачку і не дає можливості зробити щось з власної волі. І як у випадку з Кучмою, типовим червоним директором, будує єдине, на що здатен — кланово-олігархічну систему.
Чи дійсно ця війна як шокотерапія здатна вилікувати нас від пострадянського інфантилізму? Невже серед наших втрат будуть такі, про які ми скажемо "і слава Богу!" — наприклад — чи втратили ми нездатність домовлятися, брак солідарності, коротку електоральну пам’ять? Чи втратили ми інфантильний погляд на військо, як щось застаріле і недоречне у сучасному світі? І чи остаточно? І чи всередині самого війська не залишилося "старої гвардії", яка звикла тільки будувати собі дачі силами особового складу? Полковник запасу, учасник миротворчих місій Сергій Грабський вважає, що все не так оптимістично, як хотілося б: "Ні, на жаль, не втратили. І це велика біда. У нашому суспільстві продовжує бути наратив, що хай воює той, хто знає, як це робиться. Ніхто не знає, як воювати. І цей наратив нам робить дуже погану послугу. Замість того, щоби усвідомити необхідність важливості повсякденної підготовки до збройної боротьби, ми намагаємося сховати голову в пісок і думати, що за нас хтось зробить цю роботу. Ніхто не буде за нас робити цю роботу. Це існує. Відповідь ні. Ми ще не відмовилися від того наративу і не перейшли на соціальне і суспільне усвідомлення, яке є в Ізраїлі. А нам це необхідно".
Отже, ми багато чого втратили і нам пекельно болить. Іноді — це біль безповоротних втрат, а почасти — біль дорослішання, сум за відносно безтурботними часами і сльози розуміння — так як раніше, вже ніколи не буде. А як буде, якими ми станемо, і якими ж ми є наразі, у лютому 2023 року — у наступній частині.
Над проєктом "Україна, якої ми не знали" працювали автор і ведучий — Роман Коляда, редактори Роман Кот та Ірина Жданова, режисери Оксана Петрова та Оксана Шевчук.
