Фото: media.slovoidilo.ua
Кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету Литви Артема Петрика не повинно було бути в Херсоні. Але напередодні повномасштабного вторгнення Росії він приїхав до батьків. 24 лютого 2022 року Артем запам’ятав на все життя: "Я не мав бути в Херсоні, бо працював за кордоном. Приїхав відвідати батьків. У той день зранку вибухи, я тоді подумав, що не може такого бути, війна нереальна. Але в результаті виявилося, що ти не сховаєшся від війни. Пригадую, батько тоді готував сніданок. Телевізор, Зеленський, кордони перейдені, ми атаковані, почалася велика війна... Ці перші секунди назавжди в пам’яті. Це палюча ненависть і шок. Такого не вирубиш ні за день, ні за місяць, ні за рік. Тоді прийшло усвідомлення, що сталося все те, про що говорили західні експерти протягом довгих місяців. Перші удари війни, коли били ракетами по Чорнобаївці, валили по аеродромах, звідти піднімались стовпи чорного диму, а на вулиці натовпи. Хтось плакав, хтось за інерцією мирного життя усміхався, але більшість людей озиралися і мовчали. У когось з вікна лунало: "Аист на крыше, мир на земле". І я тоді подумав: ось вони, ваші лелеки. Було кілька годин затишшя, а потім ми почули, що вони таки рвуться з Криму, що вже вони за Перекопом, що полягли прикордонники. У районі Генічеська одна з наших бригад затримала на пів дня ворожий наступ і дала можливість побратимам вирватися з лещат, а значить відступити до Херсона, спробувати закріпитися по Дніпру, підготувати до оборони Миколаїв, а значить врятувати південь. Потім ми почули, що кров ллється вже під Іванівкою, дуже скоро Олешки під ворогом, вони вже на мосту, тоді здалося: невже кінець? У ті моменти по місту лунали крики: "Зрада! Перекоп розмінували! Хлопців підставили!". Але наприкінці дня прийшла невеличка надія, свіжий ковток: бої за міст, підійшли наші, у повітрі зависло, що це 59-та бригада відбила міст і навіть перейшли наші хлопці на той берег, що тероборонівці ідуть на допомогу, добровольці з містян".
Пам’ятає Артем Петрик і про те, як 24 лютого вистроїлися черги за пальним, до банкоматів, як в магазинах містяни намагалися скупити продукти та хліб: "Окрім новин чисто військових, боїв, що розгорнулися навколо Херсона, були чисто побутові речі. Це натовпи біля хлібних магазинів, біля банкоматів, далекі вибухи. Але в цілому можна сказати, що вечір 24 лютого для всіх нас був такий, що замість родинних посиденьок були перші сирени і перші бомбосховища. Пішли гради, били по Антонівці, з’явилась авіація, потужні вибухи. Пам’ятаю, як мене обдало повітрям в обличчя, і хвиля від вибуху зачинила вхідні двері. Я тоді зрозумів, що все це надовго і відбуватиметься великою кров’ю. Тому для мене назавжди 24 лютого — один із найстрашніших днів мого життя, але водночас один із найгероїчніших днів. Це відправна точка остаточного утвердження міста Херсона як бастіону українськості на півдні. Адже після окупації Херсон продемонстрував приклад цивільного беззбройного спротиву і партизанської боротьби. Значний внесок простих херсонців у те, що ворогу так і не вдалося завоювати душі та серця людей у Херсоні. Росіяни всі 8 місяців і 13 днів окупації почувалися зайдами на чужій території. І це безумовно дуже впливало на них психологічно. Підтримка містять дуже наблизила звільнення Херсона і правого берега".
Оксана Глєбушкіна, виконавча директорка ГЦ "Нова генерація", розповідає, що саме на 24 лютого був запланований тренінг для правозахисних жіночих організацій з Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Учасники приїхали напередодні до Херсона, тож перше, що потрібно було зробити – допомогти учасницям виїхати з міста: "Коли я прочитала новини, почула вибухи, то почала зідзвонюватися з колежанками і вирішувати, що за чим будемо робити. У першу чергу, їдемо в готель, допомагаємо людям дістатися вокзалу і виїхати з Херсона додому. Перші дві години ми займалися цими питаннями. Вже тоді майже неможливо було викликати таксі, тому хтось добирався машинами, хтось пішки на вокзал. Потім ми домовилися в офісі, що робимо першочергово для наших сімей, а після цього будемо вирішувати, що робити з офісом і документами. Маю визнати, що в нас не було чіткого плану, що ми робимо в такій ситуації, відповідно все було хаотично. І ці перші години, які можна було використати, аби виїхати з Херсона, ми присвятили іншим питанням. Я вже не могла придбати бензин, забрала до себе маму і побігла в магазин, щоб зробити якісь запаси продуктів".
Другу половину дня 24 лютого пані Оксана з сім’єю та сусідами вже провела у напівпідвальному приміщенні своєї багатоповерхівки: "24 лютого в мене звузилось до мого будинку. Бо треба було приймати рішення, коли вже були вибухи і постріли, тривав бій за Антонівський міст, ми це чули. Я живу недалеко від цього моста, і ми приймали рішення нашими будинками, ОСББ, що всі спускаємось у напівпідвальне приміщення, оскільки в підвал не наважились, боялися, не знали, чого очікувати, чи будуть бомбити і чи не завалиться під’їзд. Тому ми зібралися з сусідами і до пізнього вечора перебували в нашій кімнаті ОСББ, я дуже рада, що ми тоді згуртувались. Діти гралися і не відчули цієї небезпеки, ми принесли їм каремати, купу ігор, фломастерів, олівців, щоб вони могли малювати. Діти не розуміли, що відбувається, сприймали все як пригоду. Ці три дні дитячого таборування в нашому підвалі врятувало частково психіку дитини. Вона не помітила небезпечних звуків. Бо найстрашніший звук, який ми чули 24 лютого, це звук літака, який летів дуже низько над містом. Ми знаємо, що стріляли з авіації по мосту. Це найстрашніші спогади для мене. 24-те було таким напівробочим, ввечері мені вже пропонували виїхати. Але я розуміла, що виїхати не можу, було страшно виходити з будинку. Тотальна невідомість і невизначеність, що буде вчиняти російська армія, зупиняла від ризикованих кроків. Я не ризикнула виїжджати".
Студентка Вікторія Ільченко відразу не повірила, що розпочалася повномасштабна війна. Вона 24 лютого збиралася йти на пари, а потім на роботу: "Ранок 24 лютого почався з того, що мене розбудила мама і сказала: почалась війна. Я не повірила і кажу: яка війна, мені на заняття до університету. Але потім я почула перші вибухи і зрозуміла, що це не жарт. Ми швидко зібрали речі та спустилися на вулицю. Там вже стояла купа людей, наших сусідів, усі були в шоці від того, що відбувається. Батьки поїхали на роботу, вирішували справи, а ми з сестрою перебували в укритті нашого будинку. Потім мені зателефонував знайомий, який мешкав у приватному будинку, і запропонував прийти до нього. Ми пішли туди, а потім і мої батьки приїхали. Слава Богу, вже були всі разом".
Херсонець Віталій був впевнений, що на повномасштабну війну Росія все ж таки зважиться. Та все одно не був готовий до вторгнення. Тож 24 лютого для нього почалося з перших почутих вибухів, моніторингу новин, зідзвону з керівництвом про подальші дії та продуктових закупів для сім’ї: "Після того, як Путін оголосив, що починається СВО на території України, хвилин за 40 ми почули кілька гучних вибухів. Вони були ні на що не схожі. Я одразу зателефонував знайомим на лівому березі, неподалік від кордону з Кримом, але з’ясувалося, що вони вже їдуть на правобережжя. Тому що почалися сильні бойові дії, і вони просто тікали. Першим завданням було — запастися харчами. Люди почали скуповувати найнеобхідніше. Я купив м’ясо, консерви, крупи, сіль, цукор. Коли продукти почали закінчуватися, то продавці кількість товарів на одну особу почали обмежувати. Керівництво на роботі сказало, що всі залишаються вдома. Паніки не було, але була велика розгубленість".
Викладачка гри на гітарі Оксана Ковнір після того, як вчителька її доньки повідомила, що 24 лютого навчання не буде, подумала, що це через низьку температуру в класі. І навіть не уявляла, що росіяни вже почали захоплювати Херсонську область: "24 лютого класна керівниця доньки написала, що сьогодні школа не працює, діти залишаються вдома. Ми продовжили спати всією сім’єю. О 7:30 мені зателефонувала подруга і сказала: "Оксано, війна. Росія вранці бомбила Київ і ввела війська в нашу область. Збирай речі". На жаль, у нас не були зібрані тривожні валізки. До 10-ї години ми сиділи, слухали радіо, телефонували друзям в інших областях. А тоді побачили, як наші знайомі з дітьми завантажують машину і кудись їдуть. Ми спакували особисті речі, спальники та документи. Дітям сказали, що почалася війна і треба бути готовими до всього. Що зараз можна спакувати тільки по одному рюкзачку з іграшками або книжками. Десь за 45 хвилин моя подруга зателефонувала і сказала спускатися в підвал, бо росіяни вже близько і скоро будуть бої за міст".
Оксану з сім’єю запросили друзі у Тернопіль. Тож обдзвонивши всіх своїх близьких з дітьми, запропонувавши їм теж виїхати, вони вирішили на декілька днів покинути місто: "Друзі не наважилися їхати, бо були впевнені, що дороги вже обстрілюватимуть і можна загинути просто в машині. Об 11 годині ми таки завантажились і поїхали. Коли виїжджали з Херсона, дорога була вільна. Я написала друзям смс. Так було до Миколаєва, лише декілька машин на дорозі. Під Миколаєвом почався перший затор і мій перший шок. Тому що з Херсона на Миколаїв їхали патрульні поліцейські машини, їх було дуже багато. А в бік Херсона ні військових, ні поліцейських, ні цивільних. Ми не бачили навіть захисних споруд, просто звичайна дорога. Пропав зв'язок, це було дуже важко: ми не знали, що в Херсоні, а друзі не знали, що з нами. Машин ставало дедалі більше. Діти то плакали, то обнімались. Важко було відповідати на запитання: ми всі загинемо? Коли це припиниться? Пригадую, як ми змінювали маршрути через обстріли, бачили, як вдалині горіли будівлі. Було відчуття нереальності подій, що це сон, такого не може бути в моїй Україні... Наша дорога тривала 22 години".
