Дим над Гостомелем та Бучею, 27 лютого 2022 року, Фото УНІАН
"Перестала заїкатись, коли над моїм ЖК був повітряний бій нашого літака і рашистського"
Ірина Середа — у мирному житті режисерка з кіновиробництва, викладачка, а в сьогоднішньому – волонтерка. Чи не щодесять-п'ятнадцять днів вона на Сході, доїжджає на своєму "Нісані" майже до "нуля". Хоча у перші дні війни їй було досить складно сприйняти те, що відбулося. Говорить Ірина Середа: "Як почалася для мене війна? З дуже сильного заїкання. Я ж у Вишгороді живу. Буча, Ірпінь, Гостомель (Київщина) — все поруч, все чути. От тоді й почалася війна, в тому числі з собою. Коли навіть зараз я сильно хвилююся, то це проявляється. А перестала заїкатись, коли над моїм ЖК був повітряний бій нашого літака і рашистського. І відпустило. Дивно, не можу це пояснити".
Здається, її внутрішній страх за лічені дні розчинився в іншій реальності, майже відразу вона долучилася до волонтерства. І майже відразу потрапила у зону, де стріляли не "по-кіношному". Ірина згадує: "Розуміли, що треба щось робити. У Вишгороді відкривались кухні, почали готувати, розвозити на блок-пости, на позиції. Отоді можна сказати, перший раз побувала "на нулі" – у Гостомелі. Це на 10-й чи 11-й день війни ми повезли необхідне нашим. Воду, їжу. Під'їжджаємо до заправки, вона вже підірвана. Нас запитали, чи знаємо, куди їдемо? І що там стріляють? Нас пропустили. Побачили недалеко, що піднімається вогняний стовп. По дорозі розбитих і розстріляних машин багато. Осколки. Я не могла сприймати це, як реальність. Бо ми ж знімали фільми про війну. А тут падає десь метрів за 30 снаряд, і ми розуміємо, що це не кіно. Ми пірнаємо під бус, який стоїть при дорозі. Повне нерозуміння ситуації. Хлопці-військові нас питають, що ми тут робимо? І кажуть, щоб ми їхали швидко звідти. Це перший раз був. А Донбас – то вже інша історія. Попросив колега допомогти хлопцям. Перші рази їздила у Харків, тоді вже знайома попросила завезти і її. Я кажу: чому б і ні? Мовляв, давай, і своїм заодно завезу. Так я почала їздити туди постійно. Підтримка для хлопців важлива. Буває, що супроводжують мене хлопці, а так я сама їжджу, няньчитись ще з кимось бажання немає. Розміщую пости на ФБ, люди донатять"…
Пошкоджений російськими окупантами будинок у Гостомелі, Фото: Міська адміністрація Гостомеля
"Поки ми чекали начмеда, привозять з нулів хлопців поранених"
"Загалом хлопці мене бережуть і ми домовляємось про зустріч у безпечному місці", – каже Ірина Середа. Хоча з десяток разів була і там, де тривали безпосередньо бойові дії. Вона розповідає про свої поїздки з посмішкою. І навіть легким гумором. Та розумію, що багато чого залишається, так би мовити, за режисерським кадром. І навіть за короткими оповідями можна відчути подих війни і силу тих, хто захищає країну. "На Донеччині я бачила багато чого. І поранених перевозила, допомагала у госпіталі. Привезли якось допомогу, ліки, а лікарі зайняті, щоб прийняти. Поки ми чекали начмеда, щоб звільнився, щоби пояснити, де і що лежить, привозять з нулів машин із 10, одне за одним хлопців поранених, кажуть: допомагайте! Що робили? Набрати в шприц препарат, знайти таблетки, подати крапельницю. Один хлопець запам'ятався, посічене осколками обличчя. Вони всі виходять в стані афекту після бою. Жодного не бачила, хто падав духом. Я побачила, що таке братерство, як вони одне за одного тримаються. Багато чого бачила. Фосфорку бачила (фосфорні боєприпаси – ред). І під обстріл потрапляла, але все знову таки не дуже близько. Я розумію, що це потім мене переслідуватиме. Не зараз. Коли хлопці довго не виходять на зв'язок — переживати це складно. Але моя бурхлива фантазія кіношника малює багато чого. Але я собі також малюю і хепі-енди..."
Війна змінила не лише професійне життя Ірини, але й особисте: на Донеччині вона зустріла коханого чоловіка, родом із Краматорська. Каже Ірина Середа: "Здається мені, що таки долю зустріла, так. Здається, що це така історія для серіалу, він військовий, вона волонтерка. Ну так вже склалося. Тому зараз опікуюсь саме його батальйоном. Допомагаю ще 95 бригаді. Тому що там чоловік моєї подруги. Ну і 106 бригада. Це дві бригади, до яких лежить мій шлях. Є така думка, що вихідці з Донбасу не служать. Але це не так. 106 бригада наприклад, це Краматорськ. Для них головне, що вони звільняють свою землю, свою Донеччину".
До війни "було прийнято, що у головних ролях завжди росіяни"
Ірина Середа була другою режисеркою у кіновиробництві. Вона може опанувати хаос на майданчику та максимально організувати процес, створивши всі умови для творчості першому режисеру. Головними героями на українських кіномайданчиках тоді були росіяни, і доки їм, так би мовити творилося на українських теренах, вони були "щирими" друзями… Ірина згадує: "У нас було прийнято, що у головних ролях завжди росіяни. Коли все сталося, я почала телефонувати їм, писати в телеграмі, бачу, прочитав. Але не відповідає. Навіть просто сказати "вибач". Актори, які розказували, як вони люблять Україну, не відповідали, деякі підтримали "руський мір". Це відомі люди, не хочу їх піарити. Хотілося б їм сказати: "Слухай, коли на майданчику спілкувалися, щось не бачив нацистів, було комфортно. А тут ми нацисти".
Ірина Середа (ліворуч) під час зйомок фільму, Фото: ФБ-сторінка Ірини Середи
Аби калейдоскоп війни не крутив свої картинки постійно перед її очима, Ірина намагається бути у постійному русі. Коли не волонтерить — працює дизайнеркою (за першою своєю професією), заробляє версткою книг, адже кіновиробництва зараз мало. А після війни обов'язково планує зняти кіно за власним сценарієм і показати всьому світу те, що бачила і відчувала. "Коли закінчиться війна, я буду найщасливіша на планеті. Це я точно знаю. Буду просто жити. Знімати кіно? Обов'язково, я до того часу напишу сценарій. Мова культури універсальна. За кордоном вони не зовсім розуміють, що тут відбувається. Тому треба показувати, вони повинні бачити це. Показувати, що випало на долю українців", — переконує Ірина Середа.
