На фото: залишки знищеної ЗСУ російської військової техніки у Бучі, president.gov.ua
Вибухи... І війна, в яку вона не могла повірити. Дивилась у небо і думала що, можливо, то наші гелікоптери… І збиралася на роботу. 24 лютого Валентина Миколаївна Карасьова, як завжди, мала бути в Бучанській школі №3, де працювала вчителькою, викладала і викладає сьогодні українську мову і літературу. Лютий 22-го не просто поділив її життя на ДО і ПІСЛЯ, він розмежував її світ і пам’ять.
Валентина Карасьова: "Я мешкала біля аеропорту Гостомель, біля військового містечка. 24-го ми не прокинулись, а нас розбудили ці страшенні вибухи. Один пролунав в аеропорту, інший — у військовій частині. Був переляк величезний… Трохи пізніше пролунав ще один вибух, і пішов у небо чорний дим, а знизу полум’я. А потім найбільше налякали вертольоти, які стріляли. Для нас це була така новина… Думала, що це летять наші гелікоптери. А син, який не з нами жив, кричить нам: вийдіть з квартири! Бо він у військовому училищі навчався і трохи розумів, про що йдеться. Ми вискакували на вулицю, хапали теплі речі, щось на себе. Але куди ховатися? Вертольоти летіли в один бік, потім розвернулися".
У паніці люди намагалися втекти від небезпеки. Запрудженими дорогами, у величезних заторах, через довжелезні черги на переповнених заправках.
Валентина Карасьова: "Хтось каже, з магазинів усе забирали. Паніка, це зрозуміло. А ми не можемо виїхати заправити машину. Там палає страшенний вогонь, тут ці гелікоптери. Дивлюсь, люди вже валізи везуть пішки. Тільки коли ми доїхали до Немішаєва, я змогла якось підняти очі. Вирішили їхати на дачу до родичів. Знаєте де село? Біля Макарова. І два тижні нас звідти не випускали. Дякувати Богу, стояли наші військові, тероборона. Вони повернули нас, кажуть, не виїдете, там гатять. Світла немає, але в тій хатинці був газ. Я вкривалася шубою. Спасибі людям — картопля, дві банки смальцю. Хліба давали по одному маленькому буханцю. Викручувались, як могли. Один дідусь приносив пару разів молоко, то ми купували в нього і замішували коржі. А 6 березня сусід, який був у теробороні, прибіг і каже: дали зелений коридор на Житомир, у вас 15 хвилин на збори. Це було так страшно. З обох сторін точилися битви, так гриміло… На Житомир їхало дуже багато машин, і ми повільно їхали, не обганяючи одне одного. Син знайшов нам квартиру на Волині. Дуже гарні люди, дали нам абсолютно все: постіль, дивани, крісла.. І ми там жили до 15 квітня".
У наступні півтора місяці вона та її родичі знайшли прихисток на Волині. Що і як у Гостомелі, у їхньому містечку, з їхнім житлом — вони не знали до квітня: зв’язку не було. А з його появою — прилетіло і фото її будинку, точніше те, що від нього залишилось... Валентина Миколаївна показує мені ту фотографію у своєму телефоні.
Валентина Карасьова: "Оце тут, бачите… Уся середина будинку. Спочатку, як отримала фото, я не розуміла, думала, там же під цим камінням мій одяг, мої речі... Я не розуміла, що воно все згоріло разом. Коли ми сюди приїхали і я пішла туди в містечко, то так ридала, прямо на цьому камінні. Ось обгоріла пральна машинка, а де ж все решта? От просто нічого немає, одне каміння…".
Так, зачинивши двері своєї квартири у Гостомелі 24 лютого, вона повернулася назад у квітні, щоб побачити каміння, під яким було все її життя.
Валентина Карасьова: "Було видно, що один вхід зберігся. І я по східцях — туди. Розумієте, це життя моє, 32 роки... У нас були подвійні двері, дерев’яні згоріли, а металеві бачу... Я відкриваю, а там яма замість квартири. Воно все завалилося до кінця".
Можливо, саме тоді остаточно розвалилось і те минуле, що колись об’єднувало… Адже свого часу, як дружина військового, пані Валентина проїхала чимало доріг колишнього Союзу, у військових містечках переплітались долі та побут українців, росіян, білорусів. До останнього вона та її друзі не вірили, що війна можлива.
Валентина Карасьова: "В оті розмови, що Росія піде війною, моє покоління не вірило. Ви розумієте, військове містечко, де все переплутано і переплетено. Ми всі з Радянського Союзу, де росіянин одружувався з українкою — і жили все життя. Ні я, ні моя родина не могли навіть уявити, що росіяни підуть війною. Як? Чому? У мене і в більшості знайомих не вкладається це все в голові. Це наша земля, це моя земля. Але вийшло так, що наші сини, онуки гинуть… Ви знаєте, я натрапила у ФБ на вірш Ліни Костенко: "Я вам цей борг ніколи не пробачу…". Це моя мрія, щоб вони віддали все. І був мир. У мене син на війні. Живу від ранку до вечора, від дзвінка до дзвінка…".
Треба якось жити, каже пані Валентина, тимчасове житло якої тепер у Бучі. Пережите вплинуло і на здоров’я, тож діти орендували їй квартиру ближче до школи № 3, саме тієї, де вона працює. Квіти, книги – те, чого було найбільше у її домівці, знову потроху заселяють помешкання, створюючи затишок і повертаючи у спогади.
Валентина Карасьова: "Начебто дивитися, зняти фільм — ніби все добре. А душа горить, а душа болить… Буває вночі як нахлине — і де тільки беруться сльози…. За все".
І знову згадується рідна оселя, і те, що в ній пережито, і дорогі серцю, втрачені назавжди речі. Там, на місці її будинку, у військовому містечку біля Гостомеля поки сумно й безрадісно, ще не до кінця розібрані завали. А втім, є у пам’яті пані Валентини й особливий спогад з квітня 2022 року, коли вона повернулася до розстріляного свого будинку і побачила не лише каміння…
Валентина Карасьова: "Коли ми вдруге приїхали збирати документи, а там у нас із сусідкою клумба була, найкращі квіти, а збоку бузок ріс. І все це в камінні. Я хотіла знайти і викопати троянди, не побачила. Але з того обгорілого бузку вилізла одна гілочка і наприкінці травня цвіте… Я побачила — розплакалась, бо це мені знак, що ми з-під каміння виліземо. І будемо цвісти ще краще, ніж до цього. Будуть наші і Краматорськ, і Слов’янськ цвісти. Я тільки молюся, щоб хлопці наші гнали ворога в пекло і живі-здорові верталися додому".