Ви очолюєте Київський академічний драматичний театр на Подолі. Розкажіть, будь ласка, про ваші перші кроки та обов’язки
Я працюю на цій посаді вже півтора місяця й нічого дивного не сталося, все "витікло" із того життя, яке я вів до цього. Трупа хотіла, щоб я був керівником театру після річної перерви, як Віталій Малахов помер й нікого не призначали, а потім почалася війна. Те, що трупа й театр мене вже знали і прийняли без штиків — це найважливіша річ, яка дає мені певну сатисфакцію щодо того, як до цієї роботи приступити і побачити, в який бік вести далі театр.
Настає нове десятиріччя, нові думки в голові, тим паче, що в нас в Україні зараз відбувається певна революція в мистецтві і, слава Богу, російські театри зникають з нашого мистецького обрію. Тому нам зараз набагато простіше, хоча в той же час й дуже складно зорганізуватися власними силами і зрозуміти, що нам вже ніхто не заважає. Ми самі собі маємо будувати майбутнє, складати траєкторію польоту театру.
Багато з того, куди "летить" театр, визначає режисура і керівник театру часто є й головним режисером. Театр Віталія Малахова — це авторський театр, хоча він запрошував інших режисерів. Але це все існувало в певному ключі та певній концепції. Тепер яким буде цей театр визначатиме актор. В чому відмінність режисерського керування театром та акторського?
Коли існував Театр на Подолі в Гостинному дворі, який був їхньою домівкою, тоді це й був режисерський театр Віталія Малахова. А потім настав період, коли було побудоване нове приміщення театру фондом Порошенка, яке подарували Київській держадміністрації. Й коли вся трупа на чолі з Віталієм Малаховим перейшла в цей театр, де сучасна апаратура, світло, звук, відеопроектори, де красива зала та гарні крісла, прийшло питання репертуару. З чим приходити, коли раніше в тебе був зал на 50 глядачів, а зараз — на 300?
Віталій правильно відчував, що для цього приміщення треба зробити певну революцію в своєму колективі. Він запросив найкращих на той час режисерів, які були в Україні, і кожен з них поставив виставу. Репертуар одразу став різноманітним й таким чином прийшов глядач, оскільки режисерське ім’я притягнуло також. Театр почав жити в певному іншому вимірі і в нашому репертуарі театру тепер лише п’ять вистав Віталія Малахова. Тобто не можна сказати, що ми граємо тільки ті вистави, які ставив Віталій. Й також важливо, що поставлені вистави — різної культури, різноманітні по жанрах, стилю та акторському трактуванню. Й баланс, який зараз треба знайти, — найскладніший процес.
Чи будете ви грати у виставах, де ви в Театрі на Подолі виступаєте як актор?
У тих виставах, в яких я грав, які поставлені Віталієм Малаховим, я продовжую грати. Проте щодо нових вистав, то я сумніваюся, що я повинен там грати. Краще я буду грати в театрі Франка як актор, а там я буду виступати в іпостасі керівника. Видається, що мені не треба брати участь в акторському виконанні нових вистав тих режисерів, які зараз будуть ставити в театрі вистави, тому що логіка життя підказує мені от таку норму поведінки.
Чи буде якась концептуальна відмінність між тим, що буде йти на основній сцені та майданчику Ігоря Славінського? Чи буде простір для якогось неймовірного експерименту?
Простір для експерименту замішаний в існуванні малої сцени, на це й розраховувалося, що весь час будуть моменти, які потім дозволять переносити на основну сцену певні роботи. Зараз мала сцена до середини січня закрита, бо там триває косметичний ремонт. Буде приведено до порядку глядацьке фойє, залу, адже там стареньке приміщення.
Як ви граєте вистави в періоди вимкнення світла?
Ці процеси в нас вже відбувалися, тому ми звикли. Наприклад, в театрі Франка світло не вимикається і це дуже добре, бо поруч "Київенерго" і вони під’єднані під одну лінію. А в Театрі на Подолі світло вимикалося, тому ми купили чотири генератори — для звуку, світла, для фойє, туалетів, закулісної частини. Вони невеличкі, але кожен виконував свою функцію.
Коли світло було за графіками, — це було одне діло. Вистави можна було переносити і підлаштовуватися. Але коли графік поламався і росіяни з великою любов’ю поставилися до українського народу і розбомбили всі точки, які пов’язані із життєдіяльністю, то ми зрозуміли, що треба "вирулювати" власними способами. Так генератори й почали працювати та виручати нас. Адже були випадки, коли електрична завіса, наприклад, не могла відкритися.
Траплялося, що ми не догравали хвилин тридцять до кінця і раптом тривога, ми всі спускалися у фойє. Тривога не припинялася, а вистави мусять всі закінчилися до 20.00 години, бо потім люди в метро не можуть добратися. Тому в мене не одна була творча зустріч в фойє, де всі люди збиралися і це перетворювалося в 40 хвилин розмови. І люди дякували, що в нас відбувся такий діалог.
Фото: Українське радіо
