Ти з березня працюєш з темою культурної спадщини і написала серію матеріалів про те, що з нею відбувалося з лютого 2024 року та відбувається тепер…
Культурна спадщина є однією з моїх фокусних тем, якою я займаюся останні понад 10 років. Культурна спадщина не виникла як виклик 24 лютого цього року, вона була однією з важливих тем та складників роботи професійного культурного середовища. Будь-який краєзнавчий, локальний, національний музей працює з цією темою щодня. Це є основою роботи музейної сфери — зберігання, а під час війни або інших екстремальних подій — порятунок культурної спадщини. І саме її порятунок — це тема, з якою я працюю протягом року системно. Проте я працюю з нею як теоретикиня та аналітикиня культури і є люди, які працюють з цим викликом набагато ближче.
Ми в Україні маємо 2,5 тисячі музеїв різних рівнів. Це дуже багато і відтак ми маємо різні рівні підпорядкування — національні, регіональні, муніципальні. Ці музеї різні за масштабами, за рівнем фінансування, за специфікою того, що вони зберігають, й заразом — який досвід під час війни вони мають. Тут безліч викликів.
Як ти думаєш, чи були в багатьох музейників напередодні повномасштабного вторгнення питання, як зберігати та убезпечити свої фонди?
Це питання ставили собі директори і команди, головні зберігачі усіх без виключень українських музеїв, тому що коли ти опиняєшся перед таким викликом, як ризик широкомасштабного або й регіонального вторгнення, про це не можна не думати. Культурна спадщина спільна, вона належить наступним поколінням, проте відповідальність наша. Це така розстановка сил, яка може бути дуже складною конфігурацією для фази "гарячої" війни. Коли я кажу про відповідальність, я говорю про професійну спільноту, яка усвідомлює цінність культурної спадщини та ступінь невідворотності цих втрат. Якщо щось вивезено, знищено, зруйновано, то є речі, які не можна відтворити. Проте відповідальність несуть не лише команди та голови музеїв: її заразом несе й місцева влада, якщо це музей місцевого підпорядкування, та національна влада в особі Міністерства культури, якщо ми говоримо про систему національних музеїв.
Розкажи про різний досвід музеїв щодо порятунку культурної спадщини, колекцій. Давай почнемо з розмови про національні музеї та галереї та Київ, адже все інакше, коли воно в Києві.
В Києві, як столиці, зосереджена велика кількість національних музеїв і навіть музеїв, які мають муніципальний статус, але при цьому зберігають колекцію національного значення. Музеїв, які зберігають дуже важливі експонати, в Києві дуже багато, а столиця — одне з тих міст, які зустріли широкомасштабну російську агресію просто 24 лютого. В перші кілька днів не було зрозуміло, чим це закінчиться, яка перспектива та міра ризику. Тому виклик збереження колекцій, які знаходяться в Києві, був дуже серйозним.
Музей Ханенків у Києві, пошкоджений внаслідок обстрілу в жовтні. Фото — Фейсбук-сторінка Музею Ханенків
Якщо говорити про різницю досвідів, то треба пояснити, що це за досвід. Йдеться про досвід міст, які опинялися на лінії фронту або були дуже активно атаковані ворогом попри те, що ворог до них близько не підійшов. Йдеться про міста, які були окуповані або перебувають в окупації просто зараз. Це дуже різні досвіди, які поєднує те, що скрізь є культурна спадщина — рухома та нерухома. Рухому спадщину рушити дуже важко, тому що її треба коректно пакувати, якщо ухвалювати рішення про евакуацію, треба розуміти куди і як її евакуювати. Це потребує часу, правильних рук, низки дозволів. З нерухомою спадщиною все ще важче — її просто нікуди не можна зрушити.
Якщо говорити про перші тижні та місяці "гарячої" фази широкомасштабного вторгнення, то один з найприкріших висновків, які можна зробити вже зараз, — це те, що ми, на жаль, не мали загальнонаціональної стратегії порятунку культурної спадщини. Досвід евакуації, спроб збереження на місцях, координації цього збереження говорить про те, що це не було загальнонаціональною скоординованою стратегією. Дуже важко координувати такі стратегії, коли все несеться по всій країні. Коли починається велика війна в країні, культурна спадщина не є першим і навіть другим пріоритетом, про який йдеться цивільним, і це нормально. Але так само як держава має економічну чи соціальну стратегію навіть на випадок війни, так само вона повинна мати і культурну стратегію, частиною якої мусить бути стратегія порятунку культурної спадщини, особливо на випадок війни.
"Мапа культурних втрат": що це і на кого вона розрахована в першу чергу?
Це інтерактивна онлайн-карта з позначками, які означають географічну локацію втрат чи пошкоджень в сфері культурної спадщини.
Аудиторією цього рівня комунікації з боку Міністерства культури України є одночасно і внутрішня, і зовнішня аудиторії. Ми таким чином заразом показуємо і міжнародній аудиторії, які втрати ми маємо, і даємо сигнал, що ми слідкуємо за цими втратами, обліковуємо їх. А відтак це сигнал, що ми усвідомлюємо цінність культурної спадщини й тому ми можемо просити про певну допомогу, комунікацію, співпрацю. Це дуже важливий меседж: держава, яка не усвідомлює цінності культурної спадщини, гарантовано її втратить.
Що з інформацією з цієї мапи може бути в майбутньому? Щось може стати частиною міжнародних кримінальних процесів?
Безумовно, хоча жоден судовий вирок не поверне жодної будівлі жодного музею. Проте, як показує наш досвід 2022 року, все краще робити заздалегідь. Й післявоєнна справедливість страшенно важлива як світовий прецедент, як повідомлення собі і всьому світові, що нам це залежить. Я не порівнюю жоден мистецький проєкт з людським життям, яке є безумовно безцінним, але так само як не можна повернути втраченого життя, але людини, яка його забрала, мусить бути покарана. Так само й люди, які є виконавцями геноциду проти мистецтва, культури, мусять бути покарані.
Також, якщо говорити про стратегію відбудови України, то вона має бути комплексною та інтегрованою. Ти не відбудуєш музей чи районну бібліотеку, якщо ти не маєш в цьому містечку доріг або взагалі не маєш містечка. І це буде величезним викликом не лише щодо того, як важко це буде зробити на рівні втілення, а й навіть тому, що це дуже різні рівні, які треба "зшити" в одну стратегію навіть на рівні задуму.
Фото: Фейсбук-сторінка Анастасії Платонової
