За час свого існування Росія розв'язала не один десяток війн, виступаючи агресором щодо своїх сусідів. Але більшість із них ганебно програвала. Насамперед тих, де зіткнулася із завзятим опором військових, місцевого населення або ж з технологічно розвиненим противником та потужним міжнародним спротивом. Однак жодного разу, навіть зазнавши повного провалу воєнної кампанії або й нищівного розгрому свого війська, Росія так і не навчилася визнавати поразки. Саме тому у книжках з російської історії дуже неохоче висвітлюють провальні операції своєї армії та флоту. Натомість гучно вихваляють навіть незначні перемоги, спотворюючи реальні історичні події на свою користь і применшуючи успіхи супротивника.
"Вся історія Московії, а потім Росії — історія експансій, агресій, вбивств та пограбувань. У цьому ряду у них багато поразок, хоча Путін каже, що "російський народ — народ-переможець". Але в історії Росії поразок було не менше, ніж перемог. Ви знаєте, скільки Росія визначає своїх війн і збройних конфліктів? 197. І лише в 33 вона пише, що програла. Але ці цифри відверта брехня. Лише у ХХ столітті було кілька воєн, де був програш, зокрема Перша світова війна, радянсько-польська, радянсько-фінська війна, Афганістан, Перша чеченська війна. І їх чекає така сама поразка у війні, яку вони розв’язали проти нашої держави. Буде нищівна поразка Росії", — говорить воєнний історик, доцент Національного університету оборони імені Черняховського, кандидат історичних наук Ростислав Пилявець.
Тож спробуємо проаналізувати топ-п’ять найвідоміших війн, де Росія зазнала поразки.
5 місце — Лівонська війна
Це була наймасштабніша у XVI столітті війна за контроль над Лівонією, територією нинішніх Латвії та Естонії, і вихід Московського царства до портів Балтійського моря. Розпочалася вона з окупації частини лівонських земель московитами. Але згодом переросла у масштабний конфлікт за участі кількох потужних східноєвропейських та скандинавських держав, що були не менш зацікавлені у розширенні економічних зв’язків. Проте наміри Івана Грозного були куди більш тривіальними — вважає кандидат історичних наук Олександр Алфьоров.
"Іван Грозний збирає залишки Золотої Орди — Астрахань, Казань, Сибір, але не для того, щоб отримати нові ресурси. Це пов’язано з його царським титулом, який є нічим іншим як апеляцією до ханського титулу Золотої Орди. Питання, для чого йому була потрібна Лівонія.
Початок Лівонської війни теж має величезний міф, пов’язаний з російською історією в цілому. Тому що для російської історії ця війна озвучується як війна для виходу Московського царства до морських портів для того, щоб налагодити морську торгівлю. Але це історична профанація, тому що 90% населення тодішнього Московського царства були кріпосні. І навіщо переважній більшості московитів дзеркала, парфуми чи шовкові штани? Ця війна точилася суто для того, щоб позбутися величезної економічної накрутки за товари, які йшли морем. Тож насправді в підґрунті Лівонської війни лежить достатньо обмежений задум — просто вийти на морську торгівлю, аби отримувати засоби розкоші московській аристократії", — зазначає Алфьоров.
На фото: Іван Грозний, Вікіпедія
Попри те, що спочатку московське військо таки домоглося певних успіхів, наступні 25 років, що тривала ця війна, ситуація декілька разів змінювалась. Особливо після того, як Лівонський Орден, усвідомлюючи, що не зможе протистояти більш сильному противнику, звернувся за підтримкою до шведів та поляків.
"Після того, як Московія напала на Лівонію, низка країн оголосили вхід у цю війну для захисту Лівонії. Це були католицькі території, які водночас потрапили під величезний вплив Реформації. Проте раніше перекроювати карту цієї частини Європи було нелегітимно і безпідставно, тому що над Лівонією патронувала Священна Римська імперія германських націй і Папа Римський. А тут розпочався по суті розподіл Лівонії. Був агресор — Московське царство, а також сусідні країни вирішили допомагати Лівонії, відбиваючи московських окупантів.
Війна затягнулася на дуже довгі роки. Ресурсів у Лівонії битися вже не було, і сусіди воювали проти московського царя. І після капітуляції Москви Лівонія була розчленована між сусідами. Таким чином війна почалася за Лівонію, а закінчилася за лівонський спадок", — каже Алфьоров.
Створення потужної коаліції європейських держав виявилося фатальним для Московії. Зрештою, задум Івана Грозного, який хотів приєднати землі Лівонії, завершився для нього поразкою. А в результаті укладання Ям-Запольської угоди та Плюсського миру, Московія втратила більше, ніж загарбала на початку війни.
"Основними наслідками поразки Московського царства стала втрата величезних фінансів та ресурсів, які задіяв Іван Грозний. Під час цієї війни він потрапляє в залежність від сусідів, зокрема Кримського ханства, яке починає відтягувати ресурси. Для Московського царства це була виснажлива кампанія, яке не давала можливості Івану Грозному розгортати інші фронти, наприклад, на території Великого князівства Литовського. Московське князівство захопило низку міст, які вони мали повертати. І це було ганебне явище.
Крім того, весь світ зрозумів, що віднині Московське царство треба ізолювати, а ще краще — знищити. Логічним завершенням Лівонської війни стало те, що через 20 років Новгород та низка інших міст Московського царства на півночі будуть окуповані скандинавськими країнами, де буде встановлено контроль як акт помсти за ту політику знищення цивільного населення, які робили московити", — розповідає Алфьоров.
За чверть століття після розв’язання Лівонської війни Московське царство опинилося в жалюгідному становищі, а його позиції серед західних і північних країн істотно послабилися — робить висновок історик Олександр Алфьоров. Але ця війна викрила ще одну цікаву річ — вона показала сутність московського війська, яке своєю жорстокістю та дикунством шокувало європейців.
"Коли європейці побачили московську армію в дії і в Лівонії побачили, що мешканці Великого князівства Литовського і Руського не брехали про дії московитів, то європейцям стало зрозуміло, що таке московська армія. Тоді починається друк матеріалів, а саме — гравюр, на яких малюють для неписемних європейців і підписують, як воює московське військо. Одна з цих гравюр широковідома: на ній зображені прив’язані до дерева оголені зґвалтовані жінки, в яких стріляють з луків московські війська, а під цими жінками лежать померлі немовлята. І це було відкриттям для Європи.
З того часу про московитів як військову силу ніколи не говорили з піднесенням. Лівонська війна оголила тактики, манеру та дії московського війська. Для європейців було шоком, як ця армія йде армією ґвалтівників та мародерів, для яких немає нічого святого. Тобто для Європи Лівонська війна була певним актом помсти проти нелюдської поведінки, яку тоді здійснив Іван Грозний", — каже кандидат історичних наук.
Фото: wikipedia.org
4 місце — Перша чеченська війна
Цього разу "вєлікая расія" намірилася воювати проти маленького гордого народу, який від початку розвалу СРСР боровся за власну незалежність. Розповідає доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України Андрій Мартинов:
"Чеченський національно-визвольний рух бере початок в 1990 році і поступово набирає обертів. Що важливо, разом з Дудаєвим чеченський рух отримує і формального, і неформального лідера, який його очолює. Фактично до кінця 1991 року в Чечні відбулася радикальна зміна влади. Тоді ще в оточенні Єльцина було чимало так званих "демократів", зокрема Галина Старовойтова вважала, що події в Чечні варто розглядати з точки зору загальної антикомуністичної демократичної революції, не беручи до уваги специфіку цієї ісламської республіки — тейпового та кланового устрою чеченського суспільства. Старовойтова переконала Єльцина, що варто вести переговори з Чечнею з точки зору укладення нового федеративного договору. Нагадаю, що Єльцин переміг на виборах в червні 1991 року з ідеєю, аби суб'єкти федерації брали якомога більше влади. Це залишилося лише словами.
Тому де-факто до 1992-1993 року в Кремлі були ще сподівання долучити Чечню до оновленої "демократичної" Російської Федерації. Але після того, як 2-3 жовтня 1993 року Єльцин перемагає у протистоянні з прокомуністичними силами на З'їзді народних депутатів Російської Федерації, він бере курс на централізацію влади у своїх руках. Ухвалюється нова Конституція Російської Федерації, і таким чином знову актуалізується чеченське питання — суб'єкт федерації з незрозумілим статусом, який вважає себе незалежною державою Ічкерія, а Кремль його таким не визнає. І переговорний процес фактично зайшов у глухий кут", — каже Мартинов.
На фото: Джохар Дудаєв, Chuck Nacke / Alamy / Reuters
Але не слід забувати, говорить історик, що активним воєнним діям передувала політична боротьба за владу і спроби розпалити внутрішній конфлікт, щоб спровокувати громадянську війну всередині чеченського суспільства.
"Спочатку Єльцин підійшов до цього досить обережно і пробував воювати з чеченцями руками самих чеченців. Російська військова розвідка в обхід російського законодавства вербує танкістів, артилеристів та військових фахівців для того, щоб вони підтримали опозицію до Дудаєва. Відбулися розбірки між чеченськими кланами і опозиція перемогла Джохара Дудаєва. І це закінчилося повним фіаско", — зазначає історик Андрій Мартинов.
Між тим, в офіціозі Перша Чеченська війна не називалася війною, а тільки "заходами з відновлення конституційної законності та правопорядку на території Чеченської Республіки". Указ із такою назвою тодішній президент Росії Борис Єльцин підписав 30 листопада 1994 року — рівно за день до вторгнення на територію республіки — зауважує доктор історичних наук Андрій Мартинов.
"Єльцин за порадою міністра юстиції Російської Федерації Сергія Шахрая дійшов висновку, що можна сказати, що це буде операція наведення конституційного ладу в Чечні до положень російської Конституції 12 грудня 1993 року, навіть якщо доведеться проводити вже не спеціальну військову операцію, а повномасштабну війну", — каже він.
У такому світлі Кремль намагався представити конфлікт і перед світом. Відповідно, міжнародна реакція на агресію Росії була досить м’якою.
"Єльцин намагався представити це як внутрішньополітичну російську справи. Дуже популярною тоді в російській пропаганді була теза про те, що в Сполучених Штатах була Громадянська війна 1861-1865 рр, і Росія має право відстоювати свою територіальну цілісність. Тим паче, що до Чечні вже з 1994 року та на початку 1995 року почали прибувати добровольці з багатьох мусульманських країн. І російська пропаганда вже тоді почала вставляти це як боротьбу зі світовим тероризмом. Тодішня адміністрація Клінтона вважала, що з Єльциним ще не все втрачено і якщо вони заплющать очі на ті брутальні методи, якими він наводить так званий "конституційний порядок" в Чечні, це буде підтримкою Бориса Єльцина. На превеликий жаль, в тодішній адміністрації Клінтона перемогла точка зору, що будь-якою ціною треба продовжувати підтримувати Єльцина, оскільки альтернатива йому може бути гіршою. Як виявилося з Путіним, так воно може й бути", — розповідає Мартинов.
Два роки поспіль (з 1994 по 1996-й), доки тривала ця війна, федеральні війська намагалися зламати спротив захисників Чеченської Республіки Ічкерія. Але в них нічого не вийшло. По суті, це була відкладена капітуляція Росії.
"Чеченці самі перемогли російську армію в Першій чеченській війні в силу того, що на території Чечні було чимало складів зброї. І 1991 року ця зброя де-факто перейшла під контроль чеченців. Тому вони були озброєні тієї самою зброю, що й російська армія, яка на Новий Рік, 1 січня 1995 року, спробувала брати Грозний", — зазначає Мартинов.
Наразі битва за Грозний, яка тривала майже три місяці, стала показовою у цій війні. Чеченські захисники героїчно відстоювали кожен будинок і вулицю. Водночас, росіянам так і не вдалося встановити повний контроль над територією (попри масовані бомбардування) та придушити повстанський рух у горах. Тож, федеральні війська були вимушені покинути територію республіки, а в кремлі почали шукати вихід із цього конфлікту — продовжує історик Андрій Мартинов.
"Перша Чеченська війна відбувалася ще за раннього російського тоталітаризму, коли була частково незалежна преса, тому популярністю ця війна в російському суспільстві не користувалися. З наближенням президентських виборів влітку 1996 року Єльцин зрозумів, що не виграє вибори, якщо не закінчить цю війну. Тож вирішив використати генерала Лебедя, аби показати, як цей популярний генерал ухвалює таке не популярне для військових, але популярне для громадської думки рішення підписати угоду.
Для Єльцина це було тимчасове рішення для того, аби бути переобраним, а виконувати цю угоду він не збирався. Навіть генерал Лебедь ставився цинічно до підписання цієї угоди. Саме він підписував Хасавюртську угоду як новопризначений голова Ради безпеки, а не президент Росії. І сам цей факт свідчить, що Росія не збиралася виконувати цю угоду з моменту її підписання. Це було тактичними кроками у спробі загарбати чергову територію і підкорити народи.
Звичайно, чеченці сподівалися, що перемир'я дасть їм можливість накопичити сили, здобути міжнародну підтримку. У чеченському суспільстві не було жодних ілюзій, що Росія не прийде з черговою війною. Це був не мир, а перемир'я. І про його тимчасовість чудово розуміли обидві сторони", — зазначає Мартинов.
Навіть практично зрівнявши усі міста і села з землею, Москва так і не змогла змусити Чечню відмовитися від своєї незалежності. Де-факто Російська федерація програла Першу війну, але образу не забула і через три роки взяла реванш, розв’язавши ще одну війну. І лише у Другій Чеченській, яка велася вже під проводом Путіна, "перемогу" росіяни по суті купили багатомільйонними дотаціями, передавши Чечню клану Кадирових.
Фото: AFP
3 місце — Афганська війна
25 грудня 1979 року так званий "обмежений контингент радянських військ" увійшов до Афганістану для проведення "спеціальної воєнної операції". Приводом для цього стало бажання тогочасного керівництва СРСР замінити прокомуністичного очільника Афганістану на ще більш зручного для себе. На той момент у Радянському союзі не думали, що безглузда "інтернаціональна війна в Афганістані" розтягнеться на понад 9 років — говорить доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України Інституту історії України НАН України Андрій Мартинов.
"Навіть на засіданнях політбюро відбувалися досить жваві дискусії з цього приводу. Як не дивно, але військова розвідка Радянського Союзу вважала, що не треба втручатися в Афганістан. Варто лише зупинитися на постачанні зброї та підтримці прорадянських елементів. Але вирішальною виявилося позиція міністра оборони Устинова та голови Бюро ЦК КПРС Андропова, які схилили Брежнєва до того, що треба вводити війська. І в грудні 1979 року ця війна розпочалася зі "спецоперації спеціального підрозділу КДБ СРСР "Альфа", яке знищило Хафізуллу Аміна, тогочасного афганського президента, намагаючись привести до влади в Кабулі прорадянського лідера Кармаля Бабрака. Поступово стало зрозуміло, що такої "спеціальної операції" недостатньо для того, аби утримувати в Кабулі прорадянський режим, оскільки по всій території Афганістану відразу розпочалася партизанська війна. Вже навесні 1980 року стало зрозуміло, що доведеться на територію Афганістану вводити "обмежений контингент радянських військ". Тоді в Радянському Союзі був загальний військовий обов'язок, і чимало призовників, зокрема з України, опинилися на цій війні і, на превеликий жаль, загинули там", — каже Мартинов.
"Кремлівські старці" розраховували швидко придушити повстання в Афганістані "обмеженим контингентом" військ і зміцнити владу прорадянського режиму. Проте вони не врахували місцеву специфіку та масштаби опору. Зрештою, кількість радянських військових у країні збільшилася до 100 тисяч.
"Афганістан — це гірська країна. Радянському Союзу впродовж 10 років цієї операції так і не вдалося встановити контроль над Панджшерською ущелиною —- дуже стратегічно важливому місті. І фактично постачання радянських сухопутних військ неможливо було уникнути через цю ущелину. Крім того, кожен афганський чоловік — воїн та партизан. Афганці з малих літ навчені на "ти" поводитися зі зброєю, тому радянські війська могли отримати кулю у спину. І виграти війну у озброєного народу ще нікому не вдавалося. Це специфічний афганський момент, яке не врахувало радянське керівництво. Тому проблема ведення війни з партизанами в тому, що регулярна армія не має критеріїв щодо того, що є перемогою", — зазначає Мартинов.
Фото: uk.wikipedia.org
Але афганські моджахеди вели проти значно більших радянських та урядових військ ефективну партизанську війну, маючи широку підтримку від світу — зауважує доктор історичних наук Андрій Мартинов. США, Пакистан, ОАЕ, Іран, Китай та інші країни надавали повстанцям фінансову підтримку та постачали сучасну зброю.
"Міжнародна допомога йшла через Пакистан. Насамперед Сполучені Штати забезпечували військово-технічну допомогу, Саудівська Аравія забезпечувала фінансові ресурси і добровольців, зокрема радикальних ісламістів. Постачання американських "Стінгерів", незважаючи на те, що було млявим, переломило хід Афганської війни, оскільки Радянський Союз втратив вирішальну перевагу в повітрі", — каже історик.
Перемогти моджахедів виявилося надскладним завданням для конаючого СРСР. А після приходу до влади нового покоління політиків на чолі з Михайлом Горбачовим було ухвалене історичне рішення припинити участь у безрезультатній воєнній кампанії. Виведення військ з Афганістану тривало з травня 1988 до середини початку лютого 1989 року.
"Від 1987 року Михайло Горбачов переконується, що з афганського глухого кута треба виходити. Особливо після Чорнобильської катастрофи, яка завдала суттєвого удару по радянському бюджету, а також проблем, пов'язаних з антиалкогольною кампанією, яка також зробила в ньому дірку. І декілька мільярдів доларів витрати на афганську війну — це було не під силу Радянському Союзу. Тому у 1987 році Радянський Союз намагається в Женеві організувати переговори з усіма афганськими сторонами, аби вийти на той варіант, який в 1979 році пропонувала радянська військова розвідка — утримуємо в Кабулі прорадянський режим, надаємо йому зброю і радників, але виводимо звідти війська. Але це було нереалістично навіть у 1979 році.
У 1987 році Горбачов вже сказав: "Нам не треба гратися у ці ігри, і ми йдемо з Афганістану остаточно і безповоротно. Ми можемо технічно підтримати прорадянський режим в Кабулі, але жодних чисельних радянських військ на території Афганістану більше не буде".
Звичайно, був міжнародний тиск на Радянський Союз. У 1979 році та Генеральна асамблея ООН регулярно ухвалювала резолюції, які засуджували вторгнення в Афганістан. І навіть найближчий союзник Радянського Союзу в країнах, які розвиваються — Індія вимушена була утримуватися під час голосування по цих резолюціях, а Китай голосував за, критикуючи Радянський Союз. А країни Соціалістичної співдружності, у яких не було вибору, голосували за підтримку Москви.
Врешті-решт цілком логічним було виведення радянських військ з Афганістану 15 лютого 1989 року, що де-факто означало, що Радянський Союз залишає Афганістан "непереможеним", як казала пропаганда. Але якщо подивитися на кількість втрат, то це майже 12 тисяч загиблих та близько 50000 поранених. Крім того, хоч матеріальні й фінансові втрати остаточно не підраховані, але зрозуміло, що це був такий удар по економіці і морально-політичному стану радянського суспільства, що воно його просто не пережило", — пояснює Мартинов.
Після виведення радянських військ, урядова армія Кабула протрималася проти моджахедів ще три роки, і, практично одночасно з розпадом СРСР, коли припинилася будь-яка допомога, режим зазнав повного краху. Натомість радянсько-афганська війна стала не лише політичною поразкою радянського керівництва, а й виявилась одним із факторів, що призвели до розпаду СРСР — підсумовує історик.
Фото: Getty Images
