Слухати програму: ТУТ
Коли я вперше робила ефір про день народження Сковороди в 2016 році, в мене залишилося відчуття, що це буде велике свято Леоніда Ушкалова. Його з нами немає, але це один з твоїх викладачів. Чи правда, що Леонід Ушкалов навчив тебе читати Сковороду?
Ні, це було б занадто прямолінійно та пафосно, а Леонід Ушкалов був людиною максимально не пафосною. Для мене він завжди був страшенно наповнений самоіронією та бажанням відійти в тінь і звідти подивитися на все це збоку. Тому навчив читати — мабуть, ні, проте спонукав читати — безперечно. Він був викладачем строгим, але незлостивим. В нього хотілося вчитися, мати хороші оцінки, але при цьому він ніколи не був диктатором.
Безперечно, що з іменем Ушкалова в мене завжди асоціюється поняття "бароко" та Сковороди. Це сила людини, його особистості та харизми.
Як ти зараз уявляєш звичайну людину, яка буде читати твори бароко?
Ніяк, на жаль. Так чи інакше, проте це спеціальна література. А як ви уявляєш собі звичайну людину, яка читає сучасну поезію? Я уявляю, що все таки вона її читає, але очевидно це передбачає зацікавлення поезією, підготовленість — і тут не обов’язково йдеться про філологічну — але читацьку, начитаність як таку. Коли ти розумієш, що вірш без рими — це все таки вірш, а вірш в риму — це не обов’язково вірш.
А Сковорода "вибивається" з бароко, він "вибивається" з будь-чого. Затягана нами всіма фраза, що "світ ловив його та не спіймав", є доволі точною. Навіть бароко його ловило, але не спіймало. Сковорода цілком добре надається до маскультового використання: це може бути доволі вульгарно, але може бути й доволі ефективно та добре зроблено. Сковороду постійно перевидають і бувають іноді видання, де він подається як перший хіпстер, хіппі, вегетаріанець. Це свідчить про те, що його постать є доволі універсальною. Але тут йдеться не лише про його звички — їв він м’ясо чи не їв, мандрував босоніж чи в чоботях. Передусім він — надзвичайно цікавий автор, філософ, письменник і те, що він написав, може бути цікаво не лише фахівцям із доби бароко. […] В Сковороди немає романів, а його афористичність, віршованість, короткі притчі — це те, що може доволі легко сприйматися сьогодні, а в силу того, що він сам працював з інтертекстуальністю, це може сприйматися як дітьми, так і дорослими.
Чи є в тебе улюблений текст?
Я пам’ятаю, як я вперше пробував читати Сковороду змістовно від початку й до кінця, спробувати зрозуміти його. Мені було 16-17 років, я вступив в Харківський педагогічний інститут імені Сковороди і в моєї тітки — Олександри Ковальової — вдома була хороша бібліотека. Й там стояв радянський двотомник Сковороди. Це було літо 1991 року, якраз перед путчем, нас послали на колгоспні роботи, збирати яблука. І я подумав, що треба взяти з собою почитати щось таке, що можна було б читати весь час. І я взяв Сковороду.
Пам’ятаю, як в перший вечір після роботи вийшов на ганок і всі побачили в мене в руках том Сковороди. Це було дивне відчуття: було видно, що чекати на будь-що, але не томик Сковороди. Але мені сподобалось.
Один з маркерів цієї війни — це Сковорода, в якого весь час намагаються поцілити...
Я про це писав. Можна вираховувати теорію змови, що російські окупанти полюють за Сковородою, проте я думаю, що все набагато простіше та примітивніше, як і все, що відбувається з російською армією та російською вдалою. Сковороди на Слобожанщині просто так багато, що в нього влучають.
Знищили музей в Сковородинівці. Це сталося тоді, коли росіяни ще намагалися якось виправдовувати такі речі, реагували на новини, бо зараз вони й цього не роблять і заявляють, що вони знищують українців просто тому, що вони — українці.
Ми поїхали туди (в Сковородинівку — прим.ред.) десь через два дні й там було просто згарище, стояв побитий Григорій Савич. В цьому не було логіки, але навіть, якщо би на думку російських військових була логіка в тому, щоб знищити музей Сковороди, це була б викривлена логіка військових злочинців.
Потім був обстріл мого університету, де був й факультет, де я працював. Там пам’ятник Григорію Савичу якраз впав.
Коли ти дізнався, що без Григорія Савича наша винна культура була би іншою?
Це я дізнався пізніше і для мене це було не так важливо довгий час. Плюс ставлення до самої винної культури змінилося лише протягом останніх десяти років, коли я познайомився з кількома людьми, які самі роблять вина. Також — коли в країні почало змінюватися ставлення до винної культури. Природою своєї сродності все зрослося.
Як ти думаєш, вона зараз працює на Сковороду? Людина, яка поїхала привозити "Токай" на цю землю…
Ні, зараз нічого не працює. Зараз війна, а до війни це ще не встигло проявитися. Цей рік — це рік 300-ліття Григорія Савича і мало бути дуже багато всього, мала бути велика сковородинівська революція. Багато чого готувалося на офіційному рівні і він не був заскорузлий та офіціозний. Безперечно, це мав бути апофеоз, вихід Сковороди.
Ти став голосом Сковороди у нашому радіофільмі. Ти погодився…
… з великої любові до Григорія Савича. Це, звичайно, велика відповідальність бути його голосом, але я дуже люблю цю людину.
А що ти думаєш про Аду Роговцеву як твою напарницю в цій історії?
Я думаю про це з величезним захватом. Це щастя. Те, як Ада Роговцева сьогодні присутня в нашому культурному, інформаційному та життєвому просторі, — це страшенно важлива річ.
Ми з нею познайомилися, коли вже почалася війна. Я її страшенно люблю і поважаю, тому що такої доброти, відкритості, глибокої сердечності, як у неї, рідко можна серед людей побачити.
Що в тебе зараз з читанням? Чи ти й надалі завжди береш із собою книжку?
Писання віршів не було, мабуть, перші три місяці (повномасштабної війни — прим.ред.). Треба було видихнути і продихнути. З читанням теж було погано і я про це писав в одному з постів. Про те, що ти береш до рук книгу і не можеш зосередитися на сенсі, тому що він витікає, не витримує тиску реальності. Але потім це повернулося завдяки перечитуванню: я почав із улюблених поетів. […] Ці дев’ять місяців війни дали нам вміння дихати навіть за таких умов. Це буде важливо: дихати, не замовкати, говорити і читати.
Фото: facebook Сергія Жадана