Чим цікавий Театр на Подолі і чому його варто відвідати
Цей театр уже зумів виховати свого глядача, який любить цей театр, тих акторів, які там працюють, який ходить туди, бо це прекрасне місце. І я говорю не лише про Театр на Подолі, який я зараз очолив, а про кожен театр.
За довгі роки служіння на кону театральному розумію, коли є ця тяглість всіляких речей, які складають гордість того чи іншого колективу. Театр на Подолі без сумніву має велику тяглість. Коли створилась українська держава, тоді почав створюватись цей театральний колектив, який має цілий ряд однодумців на чолі з Віталієм Малаховим, якого вже немає. Але залишився найважливіший його дух в театрі і ті мрії, про які він згадував. Бо він першовідкривач у нашій українській театральній общині. Він відкрив ряд театральних фестивалів і перший, хто їздив на Південноамериканський континент, на Единбурзький фестиваль, у Францію. Це, без сумніву, є Театр на Подолі.
І відкриття цієї кватирки для українських театральних колективів, бо ми завжди були замкнуті у своєму середовищі. І український театр мало знали за кордоном. А він не менш представницький і гарний, ніж те, що завжди вороги наші закляті споконвічно пропагували, а саме: російський театр найкращий, а решта — то ніяке. Ми тепер переконуємось, що не тільки це була помилкова думка, бо виявилось, що друга армія світу — вже не друга армія світу.
Тож майданчик, який належить будь-якому театральному колективу, — це не просто майданчик. Це політична арена. Хоч нам багато разів говорили, що спорт та мистецтво поза політикою, але насправді це не так. І тому дуже важливо, щоб ці моменти, які пов'язані з тим, що говорить театр, якою мовою звертається, які порушує життєві питання — це були ті речі, які в першу чергу робили б орієнтир існування цього колективу.
Про мрії щодо діяльності театру
Віталій Малахов зробив зав'язку цьому театру, і я думаю, що в майбутньому цей театр ще зможе і нести його ім'я як засновника, який багато зробив для його становлення. Але далі життя розвивається. Людина відходить, залишаються його думки, ідеї, мрії. Мрії про те, щоб приїздили до нас режисери, які б не тільки представляли нашу державу, а й закордонні, які б показали і доносили до глядача вміння працювати з акторами, і ми бачили інші школи не тільки коли на гастролі приїздить колектив і ми можемо бачити одну-другу виставу, а коли режисери будуть працювати з нашими акторами.
Цю мрію я також плекаю в собі і думаю, що мені вдасться певною мірою це зробити, скільки Господь Бог дасть мені бути на чолі цього театру. Тобто мрій багато. Колектив хороший, з ним треба працювати, тому що ми чекаємо величезного приходу пласта молоді.
"Потрібно не чекати, а щодня робити свою справу"
У цьому воєнному стані треба запрошувати великі делегації та знімати кіно. Потрібно запрошувати людей з іменами, які можуть приїхати і поставити виставу, і не будуть просити за це космічні гонорари. Я переконаний, що найбільше в цій ситуації, яка зараз у нас є, можуть постраждати оптимісти і песимісти. А реалісти, які кожен день роблять свою справу, вигідно піднесуть і витягнуть все. Так відбувається і з армією, і з культурою, і з кіно.
Я зустрічався з Сергієм Жаданом. Ми мали запуститися в травні, він мав бути режисером. І кажу: "Чому ми чекаємо цього моменту, коли Держкіно нам може дати гроші на цю постановку, чи не дасть?". Нам треба робити це самим. Треба подивитися у свою власну кишеню, у глибину цієї кишені, знайти людей, які допомагають у війні і які так само можуть допомогти і кіно знімати, і робити театральні постановки. Я дотримуюсь такої позиції: життєвої, реалістичної і спрямованої у майбутнє, а не на очікування.
Читайте також — Гончарук: "Обшуки в Довженко-Центрі можуть свідчити про рейдерське захоплення"
"Мистецтво має бути на передовій"
Ми не знаємо, коли ця війна закінчиться. Вона буде довга, мені так видається, тому що ворог у нас страшний. І нам треба навчитися жити з цим ворогом. Навіть тоді, коли ми відвоюємо свою територію, нам треба буде весь час бути в воєнному стані. Як Ізраїль живе з арабами, так само ми будемо жити з росіянами. Треба реально дивитися на це і готуватися. Готувати і себе внутрішньо, і тих, хто представляє мистецтво.
Мистецтво не просто має бути на сцені. Воно має бути на передовій. Тому важливо бути учасником цієї неймовірної битви, яка зараз відбувається. І допомагати не тільки з словом, постановками, рішеннями, а ще й допомагати реально. Тому що ми як артисти можемо допомогти, збираючи будь-що для потреб фронту. Крім того, ми можемо самі навчатися. Принаймні вміти тримати зброю та знати, яку першу допомогу можна надати. Як би зараз не звучало парадоксально, але цей час дає нам можливість проявити всі неймовірні якості духовності, яка в нас є.
Дуже важливо, щоб кожен театр мав на чолі людей, які б мали конкретну громадянську позицію. Мені видається, що не тільки режисери мають очолювати такі колективи. Насамперед такі драматичні колективи мають очолювати люди, які мають репутацію в бізнесі, в науці, які можуть стати на чолі будь-якого колективу і своїм іменем туди заволікти глядача. Я думаю, що ми будемо жити за такими параметрами обов'язково. Тому що ми рухаємося в Європу, Європа якраз це і вимагає — отакі неймовірні культивування тих людей, які несуть для нації певну важливість.
"Дуже важливо, що люди приходять в театр і чекають дива"
Люди чекають зустрічі з театром. Це неймовірне відчуття, коли закінчується вистава, люди тобі плескають, і коли відбувається обмін поглядами і дяка за те, що вони дві з половиною чи три години були в ейфорії якоїсь неймовірної історії, яка народжувалася перед ними на кону театру — це велике щастя. Для акторів тим більше. Тому театр повинен бути завжди.
Про трансляцію українського кіно
У нас зараз є дуже багато нових українських фільмів нових, але їх ніхто не бачить. Для цього немає ручного управління. Президенту варто видати наказ, щоб у всі прайм-тайми щодня показували новий український фільм. І всі б від цього мали великий зиск.
Як працює Театр на Подолі в умовах повітряних тривог та вимкнення світла
Коли повітряна тривога, то припиняється вистава і глядачі евакуюються з театру в бомбосховище. Було й так, що ми грали виставу "Сто тисяч" на Подолі без світла. Просто на акумуляторі горіли декілька лампочок, не можна було відкрити завіси, то ми їх згорнули вручну і підв’язали. І розказували кожну картину, яка відбувалася, пояснювали глядачам, і вони з великим задоволенням були присутні при народженні і при розповіді внутрішньої кухні, як існує вистава. Це було неймовірно цікаво і гарно. Тому все можна зробити. Театр імпровізаційний. Тобто потрапляючи в будь-які несподівані ситуації, актори та режисери з цього легко виходять.
Фото: theatreonpodol.com
