Звідки Харків бере сили?
"Від 1991 року не дуже сприятливі умови в плані культури виховали у культурних працівників уміння протистояти загалом, відстоювати свою точку зору і робити свою роботу. Ми звикли до того, що маємо щось переборювати, аби робити якусь культурну справу. Харків зараз добре зрозумів, що поняття "не на часі" дуже міфологізоване. І що треба тут і тепер, незважаючи на складні умови, робити культуру паралельно".
Чи усвідомлює Харків свою українськість?
"Буду стримано оптимістичним. Зміни відбуваються. І українська в Харкові вже не сприймається, як чужа, це досить великий крок. Хочу насамперед похвалити харків’ян, висловити своє захоплення, тому що зараз вони проявляють простір людяності та українськості. Як реагують люди, як вони працюють, як готові допомагати. Адже українська ментальність ― не лише у мові. Відбуваються волонтерські шалені рухи, і цивілізаційний кордон стає дуже добре помітним ― Харків є українським містом. Багато етнічних росіян стають українцями в душі. Люди, які дуже хотіли і вірили Росії, або втекли з України, або переїхали до РФ. Цей органічний процес, можливо, на краще.
Момент сприйняття Харкова як російського міста ― це і наше місцеве, і всеукраїнське недопрацювання. Немає сенсу забувати імперський період історії, набагато більший сенс ― показувати українське, ті сторінки, які мало прочитані та мало відкриті. Українського в Харкові багато, його варто підсвічувати".
Харків страждав на вічний провінціоналізм, як писав Юрій Шевельов. А що тоді відроджувати в Харкові?
"Часи змінюються. Зараз Україна відкрита світові, ми можемо більше мандрувати і дізнаватися про інші країни. Ми починаємо розуміти, що Хвильового, Квітку-Основ’яненка, архітектурний модерн ― ніхто цим не буде займатися, крім самих харків’ян. Треба використовувати свої потужності, залучати фахівців, але ініціювати самим, братися і робити. Наприклад, зараз ми видаємо дві книжки, пов’язані з Курбасом. Навколо них будуть презентації, перформанси, театральні вистави. Літмузей робить тривалий проєкт "П’ятий Харків", куди приїздять музиканти й мислителі, відбувається спілкування. І я бачу, що така ініціатива може багато що змінювати. Ми не сперечаємося з іншими, а показуємо свій голос, який дає Харків. Я не вважаю, що нам чогось не вистачає у плані талантів, нам бракує правильної подачі, уміння себе презентувати. Так сталося, що війна ― це привід, аби про нас більше дізналися, звернули увагу і підтримали інформаційно".
Про фестиваль "П’ятий Харків"
"Ми тут говоримо про майбутнє Харкова. Це теза Юрія Шевельова, досить прозора і зрозуміла усім. Кожне місто має свої шари існування, для Харкова це чотири основні етапи: заснування козацьке; російське імперське; Харків Хвильового та "Розстріляне відродження"; Харків Хрущова і Брежнєва. Шевельов мріяв про п’ятий етап.
Цей фестиваль ― така візія майбутнього, тут можуть бути заходи різного ґатунку, якими й опікується наш Літмузей. П’ятий шар Харкова почався, мабуть, з 2014 року. Люди, навіть далекі від культури і цих процесів, помічають, що розпочалися глобальні зміни. Головне зараз ― щоб ми свої ініціативи і потужності правильно подали, щоб ми не пішли знов у провінційність, а показували нормальний здоровий голос. Ця самостійність і куркульництво в хорошому розумінні допомагають брати відповідальність на себе. Сьогодні у харківських кав’ярнях тобі будуть відповідати українською. Це гнучкий бізнес, що вміє змінюватись і знаходити мотивації. Тому мені стає трохи спокійніше".
Про естетські видавничі проєкти Олександра Савчука. Ви відчуваєте у своїй ніші, що читацький інтерес зріс?
"Так, відчуваю. Люди намагаються знаходити відповіді на питання. І тут є психологічний момент ― вони ніби себе захищають тим, що дізнаються більше про Україну. Коли знаємо, хто ми є, нам легше переживати ракетні атаки. Бо ми знаємо, ЩО відстоюємо і чому нам треба зібрати сили й триматися. Коли люди купують наші книжки про дерев’яні церкви, вони розуміють, що ця війна триває не вісім років, а три століття і навіть більше. У нас переважно українознавча література, і половина з цих авторів репресовані або виїхали з України. Коли про них думаєш, то перед очима лютий 2022 року і наші вокзали… Ця література дає силу для протистояння. Нам пощастило, що протягом останніх місяців ми змогли видати нові книги, і на новинках ми ставимо знак "Видано під час війни".
Як дає собі раду умовна харківська друкарня сьогодні?
"Друкарні зараз проявляють героїзм. Потужності стали меншими, частково вони зруйновані. У березні-квітні взагалі не йшлося про книгодрукування, а у травні друкарні були здивовані, що видавництва дають їм роботу. Коли перший критичний момент виживання було пройдено, ми відчули, що є запит, тобто видавництва також здивувалися, що читачі хочуть читати. Отже, друкарні почали згадувати старі контакти, запрошувати людей на роботу, шукати автономні джерела енергії. Ми, наприклад, за цей час видали чотири книги".
Як працюється у Харкові без світла, води й під обстрілами?
"Мій підвал, на жаль, не обладнаний. У нас між тривогою і влучанням ракети ― 40 секунд. Ми не встигаємо нікуди йти, а просто шукаємо в межах квартири безпечне місце і сподіваємося, що не влучить. Із Салтівкою справді печальна історія, більшість будинків вже непридатні для життя. Але думати, що Харків ― повна руїна, не варто. У мене зараз є де жити і працювати, але це історія не про всіх харків’ян. Моя сім’я на заході України, а я можу собі дозволити розкіш далі працювати. Раніше для тебе день ― це просто похід на роботу, а зараз кожен день ― це щастя. Що люди читають, що в тебе є замовлення і ця робота. Вона психологічно підтримує, бо ти займаєшся звичною для себе діяльністю. Це дає відчуття нормальності.
Є велика кількість людей, які просто титанічно волонтерять. Я ними дуже пишаюся, це багато моїх знайомих. Ми тепер розуміємо, що у нас є багато хворих людей, інвалідів, які не можуть дати собі раду, і ми нарешті почали звертати на них увагу. Не держава, а пересічна людина, яка стала волонтером. Сусід, який ніколи не думав про Україну, раптом стає трижильним волонтером".
Редагувати, макетувати, створювати дизайн обкладинки можна будь-де у світі. Що Вас спонукає залишатися в Харкові?
"Я на початку залишав місто, коли відвозив сім’ю, і повернувся. Тому що з’явився баланс мінімальної безпеки, я побачив, що можу ввійти у звичний стан роботи. Я маю відчуття відповідальності та призначеності, що буду результативним у тій галузі, якою я постійно займався з 2005 року. Це мій фронт, я вірю в те, що мої книжки в результаті потрапляють до людей, які з часом щось вирішують в Україні. Інформаційний простір треба наповнювати важливими іменами, фактами, концепціями, це дуже актуально. Ми навіть відкрили англомовну версію нашого видавництва і бачимо, що з багатьох куточків світу замовляють наші книжки. Тобто зараз постає питання правильного експорту в світ українського контенту, знань про Україну.
Гіпотетично можна знайти іншу друкарню, місце для роботи, склад, але коли ти вдома ― щось вмикається. Твоє перебування вдома ― ніби твій захист. Ти тут, ти робиш свою справу, ти в цьому процесі спротиву. На шляху до перемоги".
Ми всі сьогодні маємо спільний досвід загроженого виживання. Про що йдеться у маленьких харківських розмовах між людьми?
"Я називаю це так: нарешті ти побачив, що у тебе є сусіди. Бо у великих багатоповерхівках люди одне одного просто не знають. Я, наприклад, з’ясував, що мої сусіди ― волонтери.
У Харкові люди різні. Хтось виїхав у Росію, хтось утік за кордон, хтось залишився і став волонтером, хтось досі сидить і слухає Газманова... Говоримо між собою здебільшого про побутові речі, але крізь них оперуємо правильними словами про поганих людей-окупантів. Дуже важливо, що ці слова промовляються і що це не просто хтось, а люди, які прийшли нас вбити. Поменшало крадіжок, гроші відійшли на задній план, а на перший план виходить питання людяності. Прийшло розуміння, що найцінніше ― це можливість одне одному допомагати".
Фото: П'ятий Харків: культурна ініціатива
